Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS


  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: Ігор  
Форум "Сіверщини" » Блоґи "Сіверщини" » Ігор КАЧУРОВСЬКИЙ » Проблема національної єдности
Проблема національної єдности
ІгорДата: П'ятниця, 18-Січ-13, 12:07 | Повідомлення # 1
Група: Редактор
Повідомлень: 10
Нагороди: 0
Статус: Відпочиває
Є в нас один добрий знайомий , а в Еспанії живе його
приятель,    з яким   вони   колись    воювали     на    одному фронті.

На одному   фронті, це      так,    але по    різні    боки:  один - в
інтернаціональній бригаді,    другий   - в    еспанській армії генерала Франка.

Що ж їх єднає? А єднає їх  Росія: вони обидва, як прийнято
казати,    люди    російської    культури.

Так    само    у двадцятих роках     минулого    століття,    у Києві,
серед інших членів   Ланки -МАРС'а,    що    їх великою   мірою
в'язала    особиста симпатія:     чи   дружба  , були    вчорашній
повстанець    Грицько   Косинка    та   недавній     чекіст
Дмитро   Фальківський . А   єднала       їх   Україна.

Разом   вони   і на смерть   пішли як "терористи-білоґвардійцї "
в   грудні 1934    року...

А         тепер -    маленький   екскурс   у    нашу недавню
історію.

Мова        ітиме    про   людей,    котрі     колись  перебували   по
різні боки од  лінії  фронту.

Згідно    із    тими   відомостями, котрі  доходили до мене в ті часи
і пізніше, серед радянських партизанів   можна виділити
чотири окремі групи  чи категорії.

1. Влітку    1941    року , під час    загального відступу (що
його хтось назвав "великим   драпом"), деякі   відламки
радянської   армії   уникли   полону,    переховуючись   по
лісових     хащах.

Про   один з  таких  загонів  оповідає  Яр Славутич    у    поемі
"Донька    без    імені". Скільки   там            правди - істини, а
скільки поетичної       фантазії,    судити   не    беруся...
Доля таких загонів, очевидно , склалася по-різному. Не
виключено, що деякі з них увійшли згодом до інших,
керованих з Москви,      партизанських угруповань.

2. Колись мій добрий приятель - польсько-російський літера-
тор Ігор Шенфельд запитав мене, чи знаю я українського
письменника на ім'я Кузьма    Гриб.    Я   тоді    не    знав.
Шенфельд оповів, що   це   був   шкільний    вчитель, який
навласнуруч      організував      групу      підпільників , що  згодом
перейшла  й   до  бойових   операцій. А   оскільки   там    не    було
належного      чекістського      керівництва,    Грибові інкримінували
чи    то    шпигунство     на користь  німців  ,  чи то  ще якийсь
фантастичний злочин, і      він   потрапив   до    того самого
концтабору, що    й     Шенфельд.

Тепер,    коли    під   рукою  сумний    довідник  "З порога смерти",
я міг    би       докладніше  оповісти історію  Кузьми     Гриба,
але   натомість     раджу   відкрити        згаданий   довідник
на   сторінках     147 -150.

Анатолія Дімарова, який також очолював бойову групу підпільни-
ків,    якось    щасливо    оминула   доля Кузьми Гриба.

Звертаю   увагу,    що Дімаров   походить з репресованої    родини -
батько    загинув   не    знати,    коли     й де    - але   це    не
перешкодило     й йому     бути    радянським     патріотом.

Таких стихійних     -імпровізованих     підпільних   груп   постало
було     на Україні чимало.

Якщо вони    переходили    до    терористичних актів,  їх   можна
назвати     другою   групою   партизанів.

У   Курську    ,    що    був   тоді "під   німцями", я знав Богдана
Скрипу - це    був    син   Ганни    Скрипи-Козловської,  єдиної жінки
серед підсудних     на грудневому процесі    1934    р.  Вона -    так
само  ,як Василь     Мисик,    потрапила до групи    тих ,      чиї
справи     було    спрямовано    на   дослідження. "Дослідили"    її
до    п'ятьох      років    і    вона   померла :   на    туберкульозу
у    таборі   на Ведмежій Горі.

- А  де   Богдан?    - запитав я   колись у    Богданового    дядька.
- А   він зник:    пішов у підпілля...

Якщо   не помиляюсь,    ніженський сліпий герой   Батюк   також
походив      з     розкуркулених чи репресованих.

Але      тих,        що     ставали   старостами   й поліцаями     з
ненависти   до   радянського     ладу     - за    принципом : "хоч із
чортом     - аби проти більшовиків"    - було,   мабуть ,    більше...

3)      Третя     група    радянських партизанів суто    військова. Це
вишколені для терористичної діяльности   і саботажу   парашутисти.

Їх скидали   в тих     районах, де не    було підпільного прорадян-
ського     руху.

Восени 1944   р. команди парашутистів    скинено     на Словаччині
та     Мадьярщині...

Мені відома доля    групи    парашутистів,  скинених - правдоподібно
в кінці    1942 р.       поблизу Богодухова.    Навесні 1945 р. в
Інсбруку   мій    супутник,      колишній богодухівський бургомістр
Павло   Данилович   Л., зустрів знайомого. Це      був зарозумілий,
переконаний у своїй вищості    тип   на ймення   Альошка;   ім'я,
до речі, ніяк не пасувало   до     його пихатості.

- Знаєте, - сказав мені пізніше бургомістр,—він   повісив
чотирьох     парашутистів..   ..

4). Переходжу, нарешті,    до   четвертої    -   найважливішої -
групи   радянських партизанів.

Прихід   німців українське селянство     у   масі своїй    сприйняло
як     звільнення   від   колгоспного     рабства      (див. книгу Н.
Февра "Солнце всходит на    Западе"  , а також     моє     післяслово
до     поеми   "Село в   безодні"). Евфорія протривала   недовго,
і вона ще не затихла,    як  у  північно-східньому закутку   України
почав діяти   партизанський загін Сабурова.    Селяни попросили у
німців зброї,    тож    німці  озброїли   деякі села    - зокрема мені
називали      Середину Буду, яка      (протягом двох років)    прова-
дила війну з партизанами.

Перше,    що ми     побачили,    повернувшись влітку 1942    р.    з
Курська    на Україну,    був плакат, де повідомлялося,    що в
с.    Володькова-Дівиця    за    вбивство німецького    військовослуж-
бовця   розстріляно    100     осіб.

Навесні 1943   р.    - казали: за     вбивство   двох   німецьких солдатів
та за  двічі спалений чи    зірваний     міст    на   Острі -
знищено       - розстріляно   і спалено   живцем - село   Козари.
Загинуло    -за    моїми   тодішніми даними-3860   осіб, врятувалося
11.    За    даними    довідника   "Чернігівщина"  загинуло      3908.

У   перші дні війни   в   Кагарлицькому лісі, в   урочищі з
поетичною назвою   Дупине, викопано    землянки     і навезено    туди
чималу   кількість   меду і спирту - готувалася база для    парти-
занів.    Але хлопці з   хутора Твані     мед       той із'їли, а
спирт   випили.

Невдовзі після   приходу німців   жандармерія   заарештувала там
десятьох   парубків і       чоловіків молодшого    віку,  в тому числі
двоюрідного   брата   моєї матері   Василя Топольського.

Коли    ми    повернулися на    Україну,    батько    звернувся до
ніженського адвоката Гордона, щоб    той довідався    про долю
нашого     родича.    Той дізнався,    що   селян   з хутора Твані
тримали    в Чернігівській в'язниці, але коли    партизани забили
десь   поблизу     вісімнадцятьох   солдатів, німці наказали розстрі-
ляти   усіх в'язнів - разом     750     душ .

Не знаю,    наскільки це правда, бо дочка Василя Топольського
запевняє, що батько    загинув    на    фронті...

Коли, десь 1921-го чи 1922 року Лютий-Лютенко, один з наших
правобережних отаманів (його спогади вийшли в Канаді під назвою
"Вогонь з    Холодного Яру")  ,   усвідомив: його    терористичні акти
супроти радянської влади викликають     такі жорстокі репресії,
що    тими    актами    він лише    завдає лиха-шкоди    українському
народові, то він    залишив     Україну   і подався на    Захід...

Але   для чекістів   і партійців, котрі очолювали партизанські
загони четвертої    групи ,    такі міркування   аж ніяк не    були
характерні...

Селянська    евфорія   довго   не   протривала:   колгоспів на Україні
не    розпустили,   землею не   наділили (тоді   ще   міцною   була та
єдність хлібороба   й    землі,    яку тепер втрачено ).

Розстріл   євреїв, який     буквально   жахнув      інтеліґенцію, села
майже не    зачепив:    адже   на селах євреїв фактично   не   залиши-
лося.

Навесні 1942 р.  відбувся  перший  вивіз   молоді   на    працю     до
Німеччини.    Тож   на Лівобережжі    насамперед вирядили дезертирів
радянської           армії,    яких чимало    залишалося по    селах,
а    також найзапекліших   активістів, чиїми    руками
проведено     розкуркулення   й голод.

У   нашому селі старий селянин   міркував   уголос:
-А нам що? За царя робили, за совєтів робили, прийдуть німці -
на німців   робитимемо...

Комсомолець   доніс    на      старого,  і того    розстріляли.  Тепер
цього     комсомольця        відправили   до Німеччини. Але Німеччина
нікого   ще     не  лякала: я знав  таких,  що    вербувалися   самі -
хотіли     побачити   світу..

Щойно   коли почали   надходити     розпачливі листи , люди
переконалися,    що   це    "не ті німці",    яких вони    знали    з
Першої    світової війни.

А   брунатні "господарники"    ,які   перебрали    владу    від чемних
і коректних військовиків,    виявилися    - в     більшості -
дикою   звіриною.

Після    другого        набору    молоді    (під    осінь    1942 р.)
були   вже   достатні   передумови   для партизанського    руху
не   лише по     містах     і містечках,    а   також і   по селах.

Якщо залишені для    партизанської    діяльности   на території
Росії    партійці    та    "гепеушники"  (як їх тоді звали в народі)
мали   подвійне завдання:    терористичними актами   завдавати
шкоди   німецькій армії    та    - головно!    -  тримати    народ   у
переконанні,    що окупація тимчасова,    що німці не всесильні,
а справжніми господарями     країни    лишаються партія і уряд   на
на чолі з батьком Сталіним, то на Україні їхня діяльність мала
характер потрійний: крім перших двох завдань, вони мали ще третє - хто
зна , чи не головне-    винищувати   німецькими   руками   український
народ. Адже кожен   удар   по німецькій     армії водночас був
- як свідчать цифрові дані     - набагато сильнішим ударом
по     Україні.

Першою жертвою чекістських   партизанів на Ніженщині   -   ще
восени    1942    р.    -    став молодий священик Іван Шмань, який
прибув     з Волині до   глухого   села   Кукшин.    Йому відрізали
вуха,    ніс, вийняли очі, а щойно тоді    забили.

Федоров-Костиря   у кимось записаних спогадах   свідчить,що перший
рейс його    загону був   до  села   Заудайці   - щоб   знищити    там
українських націоналістів...

За    офіційними   даними виходило, що партизани на Чернігівщині
знищили     понад двадцять тисяч німецьких вояків      (згадалося
мені     Суворовське:  "Пиши   десять   тысяч - чего их   мертвых
жалеть") .Але     там додано:      "окупантів    і їх посібників".

А це вже       щось інше  ...

Очевидно , до тих двох     знищених дивізій зараховано поліцаїв
і старост.

Мені зокрема   відомі такі випадки:

Напровесні 1943 р. партизани    захопили    трьох    поліцаїв із села
Кагарлики    (імен     не   знаю)  і розстріляли на    кладовищі в селі
Переяслівка.

Влітку того ж     року замордували молоденького  кагарлицького
поліцая на прізвище Хвостик.

Котроїсь   ночі партизани   зайняли село   Мильники   - під   самим
Ніженом,  тоді був забитий поліцай на прізвище Градобик, а    інші
відстрілювалися з    будинку   поліції.      Іван Хомич    був удома,
тож     партизани   оточили й підпалили   його   хату.      Стріляючи з
вікон , він кількох   забив   чи поранив,      а     тоді вискочив    з
вогню,     кольбою   забив ще одного    і   - під   кулями-     втік.
А   хата,    разом із   жінкою   та    близнюками-немовлятами, згоріла.

Тож     немає сумніву:    на Чернігівщині забито       кілька тисяч поліцаїв   і старост.

Тут я хочу трохи докладніше зупинитись на ролі,яку відіграва-
ли       тоді    ці     дві щойноназвані категорії.

Частина    з    них (припускаю, що менша...)    це були сліпі і
слухняні виконавці    німецьких наказів та розпоряджень.

Але    інші     намагалися зробити    все можливе,    щоб рятувати
людей,  скажімо - від вивозу на працю    до Німеччини.    Наведу
конкретні випадки.    Ніженський "районшеф" Сидорець походив з
села Вертіївка       (колись - Веркіївка...).  Через      перекладача
він знайшов    дорогу   до     шефа    німецьких господарників - і
досягнув, що вертіївську молодь     було   врятовано    восени
1942 р. від   набору   до Німеччини.

Це саме    зробив    у Крутах Іван Бутко, який був спочатку старшим
поліцаєм, а згодом - старостою.

Коли     Україною,    після Сталінграду,   брели поодинці
італійські солдати,    вони   не залишили   на нашій землі злої
пам'яті,       так само    і в них    про    наш   народ склалося
добре    враження. Натомість мадьяри верталися    організованими
бандами    до кілька- десят   чоловік    - і займались
грабунками.

Наша    поліція   їх роззброювала, але чи були   криваві сутички, про
це не маю   відомостей.

На моїх очах кагарлицький поліцай    Прядка затримав    невеличку
групу угорських , чи   пак мадьярських, грабіжників на чолі з
офіцером. Зброї вони   не     мали...

До    нашого парубоцького    товариства   в селі  одного  вечора
чогось затесався   п'яний німець.    Десь він    подівся...   Коли
прибігає один    з    підлітків:      "Німець    Палажку (а    може
Параску?- не пригадую...)   насилує!"   На    щастя, з нами був
поліцай Халимон. Він   буквально   в останню хвилину -зі
словами:"Нікс     ґут!" -стягнув за плечі німця з    ошелешеної
дівки...

Навесні 1943 р. на 3ахід     для війни з УПА ( Українською Повстансь-
кою Армією,    першим організатором якої    був    отаман  Тарас
Бульба

-Боровець,    який не   мав нічого   спільного з    "бандерівцями")
спрямовано    три    партизанські "дивізії"  : Ковпака, Сабурова і
Федорова.
А хлопці тим часом   співали:

Не за Сталіна й не за Суворова
І не  за   Гітлера, на розум   хворого,
За    Вкраїну йдем,  за безмежную,
І  від Фріца і від Йоськи    незалежную.

Пісня автентична      - я    її чув, а    записоної не бачив.

Полемізуючи з    автором    "Шляху    невідомого"  ,  Наум Коржавин
у книзі " В соблазнах кровавой зпохи"    наводить вислів Петра
Вершигори (цитую в скороченні)  :

"После войны я командовал   всеми   войсками,
действовавшими   против     бандеровцев    (...)  И   пришел к
парадоксальному   для многих     выводу: никаких   бандеровцев
практически   нет,    а    есть только     маленькая    групка
студентов      -   националистов , а остальное
- мужики, которые      не   хотят   в    колхозы.

(Вершигора    запропонував зупинити   колективізацію ,    але його
пропозицію   з обуренням   відкинули. Цитую        далі.)

И тогда я понял,           что    ничего    разумного    тут сделать
не    смогу    (..),   и  остается  мне  только  одно - стать
бессмысленным                   палачом   своего    народа.    И я попро-
сился в отставку    по    болезни . "

Але   для інших командирів,     котрі   увійшли до партизанського
керівництва з    партійних та   чекістських     органів,    українсь-
кий народ,    починаючи   від   харківських    націонал- комуністів та
київських   неоклясиків     і    закінчуючи    галицькими юнаками,
котрі   начиталися Донцова , був   суцільно    ворожим   і зненавидже-
ним.

Події     тих   часів     боллюче    заторкнула   Софія   Майданська в
повісті    "Діти   Ніоби".

Наводжу     невеличкий     уривок.

Первісна природа, очманіла від болю і запаху крові, мов гниле
мотуззя, розриває закони праведної моралі, вона відмовляється
відповідати добром на зло і підставляти ліву, як б'ють по правій,

_______________

а надто коли бачить однолітків, однокласників, підвішених ков-
паківцями за ноги, а голови занурені в муравлище: великі руді
мурахи мініатюрними гострими щелепами моторно обгризають
обличчя, аж доки не залишається лискучий відполірований
череп… Хижієш, звироднюєшся, коли потрапляєш в капкан при-
шпиленого багнетом до їхніх грудей аркуша із веселими
куплетами:


Кто от нас удрать не смог,
Прячет голову в песок,
Муравей подумал – жопа,
І хохла под водку слопал…

А тепер   повернімося до питання, заторкненого   на початку цієї
статті, де     я навів  як приклад   двох представників
російської      культури    і двох творців культури   української.

Єднало їх те, що     - спрощено - можна назвати "національною
ідеєю".

Чи   можливе      щось    подібне в нинішньому Києві?

Чи   може   якась     незглибна,  ірраціональна    приязнь з'єднати
колишнього    бійця    УПА    з учасником   ковпаківського рейду?
Думаю,    що     не    може.
Бо    немає в них   нічого      спільного:  для    одного
святинею    була    і лишається Україна,    для другого- комунізм,
батько Сталін, а    десь у   глибині   - байдуже, чи він    з
Рязані, чи    з Котельви    - єдина    Росія.

З першої групи зосталися серед живих, мабуть, лише одиниці,
а з   них   наймолодші    мають понад вісімдесят    років.

Представників    другої групи    значно більше: чейже вони   не
пройшли через табори, а  додає    сил і   підтримує  їх сві-
домість,    що    вони    сповнили    свій довг    перед "родіною".

Щодо    двох   молодших   поколінь,   то  на Заході    їх підтримували і
розповіді живих   свідків    і збережена    - наскільки можливо -пам'ять
загиблих.

На Сході     їм       протидіяла    безугавна    пропаґанда, незмінна
протягом     півсторіччя.

Відомо,    що слова  (які б    вони  не були) переконують  людину куди
певніше,    ніж   факти. Та, на щастя,    протягом останніх   двадця-
тьох   років    ця пропаганда    втратила свій   офіційний характер.

А      що    ми,   українці,    народ    не  злопам'ятний    (дехто
нарікав,    що   у   нас   взагалі нема     історичної    пам'яти...)
ненависть до батька не   переходить   на    сина, роди   в нас   не
ворогують,    Капулетті   й Монтеккі  відомі лише з  красного    пись-
менства,      - то     покладімо   надії на    покоління, яке    щойно
набирається   сили.
 
Форум "Сіверщини" » Блоґи "Сіверщини" » Ігор КАЧУРОВСЬКИЙ » Проблема національної єдности
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук: