| Ігор | Дата: П'ятниця, 18-Січ-13, 11:07 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 10
Нагороди: 0
Статус: Відпочиває
| Є в нас один добрий знайомий , а в Еспанії живе його
приятель, з яким вони колись воювали на одному фронті.
На одному фронті, це так, але по різні боки: один - в
інтернаціональній бригаді, другий - в еспанській армії генерала Франка.
Що ж їх єднає? А єднає їх Росія: вони обидва, як прийнято
казати, люди російської культури.
Так само у двадцятих роках минулого століття, у Києві,
серед інших членів Ланки -МАРС'а, що їх великою мірою
в'язала особиста симпатія: чи дружба , були вчорашній
повстанець Грицько Косинка та недавній чекіст
Дмитро Фальківський . А єднала їх Україна.
Разом вони і на смерть пішли як "терористи-білоґвардійцї "
в грудні 1934 року...
А тепер - маленький екскурс у нашу недавню
історію.
Мова ітиме про людей, котрі колись перебували по
різні боки од лінії фронту.
Згідно із тими відомостями, котрі доходили до мене в ті часи
і пізніше, серед радянських партизанів можна виділити
чотири окремі групи чи категорії.
1. Влітку 1941 року , під час загального відступу (що
його хтось назвав "великим драпом"), деякі відламки
радянської армії уникли полону, переховуючись по
лісових хащах.
Про один з таких загонів оповідає Яр Славутич у поемі
"Донька без імені". Скільки там правди - істини, а
скільки поетичної фантазії, судити не беруся...
Доля таких загонів, очевидно , склалася по-різному. Не
виключено, що деякі з них увійшли згодом до інших,
керованих з Москви, партизанських угруповань.
2. Колись мій добрий приятель - польсько-російський літера-
тор Ігор Шенфельд запитав мене, чи знаю я українського
письменника на ім'я Кузьма Гриб. Я тоді не знав.
Шенфельд оповів, що це був шкільний вчитель, який
навласнуруч організував групу підпільників , що згодом
перейшла й до бойових операцій. А оскільки там не було
належного чекістського керівництва, Грибові інкримінували
чи то шпигунство на користь німців , чи то ще якийсь
фантастичний злочин, і він потрапив до того самого
концтабору, що й Шенфельд.
Тепер, коли під рукою сумний довідник "З порога смерти",
я міг би докладніше оповісти історію Кузьми Гриба,
але натомість раджу відкрити згаданий довідник
на сторінках 147 -150.
Анатолія Дімарова, який також очолював бойову групу підпільни-
ків, якось щасливо оминула доля Кузьми Гриба.
Звертаю увагу, що Дімаров походить з репресованої родини -
батько загинув не знати, коли й де - але це не
перешкодило й йому бути радянським патріотом.
Таких стихійних -імпровізованих підпільних груп постало
було на Україні чимало.
Якщо вони переходили до терористичних актів, їх можна
назвати другою групою партизанів.
У Курську , що був тоді "під німцями", я знав Богдана
Скрипу - це був син Ганни Скрипи-Козловської, єдиної жінки
серед підсудних на грудневому процесі 1934 р. Вона - так
само ,як Василь Мисик, потрапила до групи тих , чиї
справи було спрямовано на дослідження. "Дослідили" її
до п'ятьох років і вона померла : на туберкульозу
у таборі на Ведмежій Горі.
- А де Богдан? - запитав я колись у Богданового дядька.
- А він зник: пішов у підпілля...
Якщо не помиляюсь, ніженський сліпий герой Батюк також
походив з розкуркулених чи репресованих.
Але тих, що ставали старостами й поліцаями з
ненависти до радянського ладу - за принципом : "хоч із
чортом - аби проти більшовиків" - було, мабуть , більше...
3) Третя група радянських партизанів суто військова. Це
вишколені для терористичної діяльности і саботажу парашутисти.
Їх скидали в тих районах, де не було підпільного прорадян-
ського руху.
Восени 1944 р. команди парашутистів скинено на Словаччині
та Мадьярщині...
Мені відома доля групи парашутистів, скинених - правдоподібно
в кінці 1942 р. поблизу Богодухова. Навесні 1945 р. в
Інсбруку мій супутник, колишній богодухівський бургомістр
Павло Данилович Л., зустрів знайомого. Це був зарозумілий,
переконаний у своїй вищості тип на ймення Альошка; ім'я,
до речі, ніяк не пасувало до його пихатості.
- Знаєте, - сказав мені пізніше бургомістр,—він повісив
чотирьох парашутистів.. ..
4). Переходжу, нарешті, до четвертої - найважливішої -
групи радянських партизанів.
Прихід німців українське селянство у масі своїй сприйняло
як звільнення від колгоспного рабства (див. книгу Н.
Февра "Солнце всходит на Западе" , а також моє післяслово
до поеми "Село в безодні"). Евфорія протривала недовго,
і вона ще не затихла, як у північно-східньому закутку України
почав діяти партизанський загін Сабурова. Селяни попросили у
німців зброї, тож німці озброїли деякі села - зокрема мені
називали Середину Буду, яка (протягом двох років) прова-
дила війну з партизанами.
Перше, що ми побачили, повернувшись влітку 1942 р. з
Курська на Україну, був плакат, де повідомлялося, що в
с. Володькова-Дівиця за вбивство німецького військовослуж-
бовця розстріляно 100 осіб.
Навесні 1943 р. - казали: за вбивство двох німецьких солдатів
та за двічі спалений чи зірваний міст на Острі -
знищено - розстріляно і спалено живцем - село Козари.
Загинуло -за моїми тодішніми даними-3860 осіб, врятувалося
11. За даними довідника "Чернігівщина" загинуло 3908.
У перші дні війни в Кагарлицькому лісі, в урочищі з
поетичною назвою Дупине, викопано землянки і навезено туди
чималу кількість меду і спирту - готувалася база для парти-
занів. Але хлопці з хутора Твані мед той із'їли, а
спирт випили.
Невдовзі після приходу німців жандармерія заарештувала там
десятьох парубків і чоловіків молодшого віку, в тому числі
двоюрідного брата моєї матері Василя Топольського.
Коли ми повернулися на Україну, батько звернувся до
ніженського адвоката Гордона, щоб той довідався про долю
нашого родича. Той дізнався, що селян з хутора Твані
тримали в Чернігівській в'язниці, але коли партизани забили
десь поблизу вісімнадцятьох солдатів, німці наказали розстрі-
ляти усіх в'язнів - разом 750 душ .
Не знаю, наскільки це правда, бо дочка Василя Топольського
запевняє, що батько загинув на фронті...
Коли, десь 1921-го чи 1922 року Лютий-Лютенко, один з наших
правобережних отаманів (його спогади вийшли в Канаді під назвою
"Вогонь з Холодного Яру") , усвідомив: його терористичні акти
супроти радянської влади викликають такі жорстокі репресії,
що тими актами він лише завдає лиха-шкоди українському
народові, то він залишив Україну і подався на Захід...
Але для чекістів і партійців, котрі очолювали партизанські
загони четвертої групи , такі міркування аж ніяк не були
характерні...
Селянська евфорія довго не протривала: колгоспів на Україні
не розпустили, землею не наділили (тоді ще міцною була та
єдність хлібороба й землі, яку тепер втрачено ).
Розстріл євреїв, який буквально жахнув інтеліґенцію, села
майже не зачепив: адже на селах євреїв фактично не залиши-
лося.
Навесні 1942 р. відбувся перший вивіз молоді на працю до
Німеччини. Тож на Лівобережжі насамперед вирядили дезертирів
радянської армії, яких чимало залишалося по селах,
а також найзапекліших активістів, чиїми руками
проведено розкуркулення й голод.
У нашому селі старий селянин міркував уголос:
-А нам що? За царя робили, за совєтів робили, прийдуть німці -
на німців робитимемо...
Комсомолець доніс на старого, і того розстріляли. Тепер
цього комсомольця відправили до Німеччини. Але Німеччина
нікого ще не лякала: я знав таких, що вербувалися самі -
хотіли побачити світу..
Щойно коли почали надходити розпачливі листи , люди
переконалися, що це "не ті німці", яких вони знали з
Першої світової війни.
А брунатні "господарники" ,які перебрали владу від чемних
і коректних військовиків, виявилися - в більшості -
дикою звіриною.
Після другого набору молоді (під осінь 1942 р.)
були вже достатні передумови для партизанського руху
не лише по містах і містечках, а також і по селах.
Якщо залишені для партизанської діяльности на території
Росії партійці та "гепеушники" (як їх тоді звали в народі)
мали подвійне завдання: терористичними актами завдавати
шкоди німецькій армії та - головно! - тримати народ у
переконанні, що окупація тимчасова, що німці не всесильні,
а справжніми господарями країни лишаються партія і уряд на
на чолі з батьком Сталіним, то на Україні їхня діяльність мала
характер потрійний: крім перших двох завдань, вони мали ще третє - хто
зна , чи не головне- винищувати німецькими руками український
народ. Адже кожен удар по німецькій армії водночас був
- як свідчать цифрові дані - набагато сильнішим ударом
по Україні.
Першою жертвою чекістських партизанів на Ніженщині - ще
восени 1942 р. - став молодий священик Іван Шмань, який
прибув з Волині до глухого села Кукшин. Йому відрізали
вуха, ніс, вийняли очі, а щойно тоді забили.
Федоров-Костиря у кимось записаних спогадах свідчить,що перший
рейс його загону був до села Заудайці - щоб знищити там
українських націоналістів...
За офіційними даними виходило, що партизани на Чернігівщині
знищили понад двадцять тисяч німецьких вояків (згадалося
мені Суворовське: "Пиши десять тысяч - чего их мертвых
жалеть") .Але там додано: "окупантів і їх посібників".
А це вже щось інше ...
Очевидно , до тих двох знищених дивізій зараховано поліцаїв
і старост.
Мені зокрема відомі такі випадки:
Напровесні 1943 р. партизани захопили трьох поліцаїв із села
Кагарлики (імен не знаю) і розстріляли на кладовищі в селі
Переяслівка.
Влітку того ж року замордували молоденького кагарлицького
поліцая на прізвище Хвостик.
Котроїсь ночі партизани зайняли село Мильники - під самим
Ніженом, тоді був забитий поліцай на прізвище Градобик, а інші
відстрілювалися з будинку поліції. Іван Хомич був удома,
тож партизани оточили й підпалили його хату. Стріляючи з
вікон , він кількох забив чи поранив, а тоді вискочив з
вогню, кольбою забив ще одного і - під кулями- втік.
А хата, разом із жінкою та близнюками-немовлятами, згоріла.
Тож немає сумніву: на Чернігівщині забито кілька тисяч поліцаїв і старост.
Тут я хочу трохи докладніше зупинитись на ролі,яку відіграва-
ли тоді ці дві щойноназвані категорії.
Частина з них (припускаю, що менша...) це були сліпі і
слухняні виконавці німецьких наказів та розпоряджень.
Але інші намагалися зробити все можливе, щоб рятувати
людей, скажімо - від вивозу на працю до Німеччини. Наведу
конкретні випадки. Ніженський "районшеф" Сидорець походив з
села Вертіївка (колись - Веркіївка...). Через перекладача
він знайшов дорогу до шефа німецьких господарників - і
досягнув, що вертіївську молодь було врятовано восени
1942 р. від набору до Німеччини.
Це саме зробив у Крутах Іван Бутко, який був спочатку старшим
поліцаєм, а згодом - старостою.
Коли Україною, після Сталінграду, брели поодинці
італійські солдати, вони не залишили на нашій землі злої
пам'яті, так само і в них про наш народ склалося
добре враження. Натомість мадьяри верталися організованими
бандами до кілька- десят чоловік - і займались
грабунками.
Наша поліція їх роззброювала, але чи були криваві сутички, про
це не маю відомостей.
На моїх очах кагарлицький поліцай Прядка затримав невеличку
групу угорських , чи пак мадьярських, грабіжників на чолі з
офіцером. Зброї вони не мали...
До нашого парубоцького товариства в селі одного вечора
чогось затесався п'яний німець. Десь він подівся... Коли
прибігає один з підлітків: "Німець Палажку (а може
Параску?- не пригадую...) насилує!" На щастя, з нами був
поліцай Халимон. Він буквально в останню хвилину -зі
словами:"Нікс ґут!" -стягнув за плечі німця з ошелешеної
дівки...
Навесні 1943 р. на 3ахід для війни з УПА ( Українською Повстансь-
кою Армією, першим організатором якої був отаман Тарас
Бульба
-Боровець, який не мав нічого спільного з "бандерівцями")
спрямовано три партизанські "дивізії" : Ковпака, Сабурова і
Федорова.
А хлопці тим часом співали:
Не за Сталіна й не за Суворова
І не за Гітлера, на розум хворого,
За Вкраїну йдем, за безмежную,
І від Фріца і від Йоськи незалежную.
Пісня автентична - я її чув, а записоної не бачив.
Полемізуючи з автором "Шляху невідомого" , Наум Коржавин
у книзі " В соблазнах кровавой зпохи" наводить вислів Петра
Вершигори (цитую в скороченні) :
"После войны я командовал всеми войсками,
действовавшими против бандеровцев (...) И пришел к
парадоксальному для многих выводу: никаких бандеровцев
практически нет, а есть только маленькая групка
студентов - националистов , а остальное
- мужики, которые не хотят в колхозы.
(Вершигора запропонував зупинити колективізацію , але його
пропозицію з обуренням відкинули. Цитую далі.)
И тогда я понял, что ничего разумного тут сделать
не смогу (..), и остается мне только одно - стать
бессмысленным палачом своего народа. И я попро-
сился в отставку по болезни . "
Але для інших командирів, котрі увійшли до партизанського
керівництва з партійних та чекістських органів, українсь-
кий народ, починаючи від харківських націонал- комуністів та
київських неоклясиків і закінчуючи галицькими юнаками,
котрі начиталися Донцова , був суцільно ворожим і зненавидже-
ним.
Події тих часів боллюче заторкнула Софія Майданська в
повісті "Діти Ніоби".
Наводжу невеличкий уривок.
Первісна природа, очманіла від болю і запаху крові, мов гниле
мотуззя, розриває закони праведної моралі, вона відмовляється
відповідати добром на зло і підставляти ліву, як б'ють по правій,
_______________
а надто коли бачить однолітків, однокласників, підвішених ков-
паківцями за ноги, а голови занурені в муравлище: великі руді
мурахи мініатюрними гострими щелепами моторно обгризають
обличчя, аж доки не залишається лискучий відполірований
череп… Хижієш, звироднюєшся, коли потрапляєш в капкан при-
шпиленого багнетом до їхніх грудей аркуша із веселими
куплетами:
Кто от нас удрать не смог,
Прячет голову в песок,
Муравей подумал – жопа,
І хохла под водку слопал…
А тепер повернімося до питання, заторкненого на початку цієї
статті, де я навів як приклад двох представників
російської культури і двох творців культури української.
Єднало їх те, що - спрощено - можна назвати "національною
ідеєю".
Чи можливе щось подібне в нинішньому Києві?
Чи може якась незглибна, ірраціональна приязнь з'єднати
колишнього бійця УПА з учасником ковпаківського рейду?
Думаю, що не може.
Бо немає в них нічого спільного: для одного
святинею була і лишається Україна, для другого- комунізм,
батько Сталін, а десь у глибині - байдуже, чи він з
Рязані, чи з Котельви - єдина Росія.
З першої групи зосталися серед живих, мабуть, лише одиниці,
а з них наймолодші мають понад вісімдесят років.
Представників другої групи значно більше: чейже вони не
пройшли через табори, а додає сил і підтримує їх сві-
домість, що вони сповнили свій довг перед "родіною".
Щодо двох молодших поколінь, то на Заході їх підтримували і
розповіді живих свідків і збережена - наскільки можливо -пам'ять
загиблих.
На Сході їм протидіяла безугавна пропаґанда, незмінна
протягом півсторіччя.
Відомо, що слова (які б вони не були) переконують людину куди
певніше, ніж факти. Та, на щастя, протягом останніх двадця-
тьох років ця пропаганда втратила свій офіційний характер.
А що ми, українці, народ не злопам'ятний (дехто
нарікав, що у нас взагалі нема історичної пам'яти...)
ненависть до батька не переходить на сина, роди в нас не
ворогують, Капулетті й Монтеккі відомі лише з красного пись-
менства, - то покладімо надії на покоління, яке щойно
набирається сили.
|
| |
| |
