| Журналіст | Дата: П'ятниця, 14-Груд-12, 01:36 | Повідомлення # 1 |
|
Група: Видалені
| Ігор Васильович Качуровський народився 1 вересня 1918 року в місті Ніжин (Ніжен) у родині випускників Київського університету. Батько був юристом, згодом спеціалізувався ще й з економіки, певний час обіймав посаду помічника державного секретаря Центральної Ради. Мати закінчила жіночі курси при Київському університеті з фаху історії.
Перші 12 років прожив у с. Крути (нині Ніжинського району Чернігівської області). У 1932 р. сім’я, рятуючись від переслідувань, виїхала до Курська (Росія). Навчався в Курському педагогічному інституті, де викладали Борис Ярхо, Петро Одарченко та ін. (до 1941 р.); 1942 року повернувся на Україну, в 1943-му рушив на Захід, з 1945 р. — в Австрії.
Друкувався від 1946 р., наступного року одержав премію за новелу «Пашпорт»; співпрацював із редакцією журналу «Літаври». Один із членів-засновників Спілки українських науковців, літераторів і мистців у Зальцбурзі.
У 1948 р. еміґрував до Аргентини. Жив у Буенос-Айресі, працював робітником у порту. Водночас редаґував журнал «Пороги», був співробітником журналів «Овид», «Мітла», «Нові дні». Був слухачем Графотехнічного (літературного) інституту (1958–62), у 1963–64 рр. – викладач давньої української літератури в Католицькому університеті, у 1968 р. — російської літератури в університеті El Salvador (Буенос-Айрес).
У 1969 р. виїхав до Мюнхена (ФРН), однак залишився громадянином Аргентини. Як літературний оглядач української редакції Радіо «Свобода» в 1970–80-х рр. підготував і начитав понад 2 тис. радіобесід. В Українському вільному університеті (Мюнхен) захистив докторську дисертацію з філософії «Давні слов’янські вірування та їх зв’язок з індо-іранськими релігіями»; від 1973 р. — викладач УВУ, від 1982 — професор; на філософському факультеті викладав віршознавство, стилістику, теорію літературних жанрів, історію української літератури 1920–30-х рр., історію середньовічного європейського письменства.
Член об’єднання українських письменників на еміґрації «Слово», Спілки аргентинських письменників SADE (Sociedad Argentina de Escritores), Національної спілки письменників України (з 1992).
Поезія
Ігор Качуровський - автор збірок поезій «Над світлим джерелом» (Зальцбурґ, 1948), «В далекій гавані» (Буенос-Айрес, 1956), «Пісня про білий парус» (1971), «Свічада вічности» (1990; обидві — Мюнхен), поеми «Село» (Новий Ульм, 1960), перевиданої в Києві зі вступним словом Івана Дзюби під однією обкладинкою з поетичною збіркою «Осінні пізньоцвіти» (2000, 2001); в останній редакції одержала назву «Село в безодні» (Київ, 2006).
Як поет І. Качуровський є послідовником київських неокласиків, літературним учнем Михайла Ореста (разом з Орестом його зараховують до представників пост-неокласичної течії, або молодших неокласиків). Подібно до Миколи Зерова та поетів його школи, Качуровський — майстер поезії «другого ступеня» (за його термінологією, транспозитивної лірики), предметом якої є твори мистецтва, — тієї «поезії культури», яку Дмитро Наливайко зараховує до визначальних атрибутів класицизму як типу художнього мислення (розділ «Стара Европа» у збірці «Свічада вічности»). Водночас йому належить рафінована любовна лірика (розділ «Пісня про білий парус» в однойменній збірці) та лірика природи, де вперше в українській літературі об’єктом поетмчної рефлексії постає царство грибів (розділ «Грибна містика» у збірці «Свічада вічности»). Загалом поезія Качуровського позначена болючим дисонансом між одухотвореною красою, втіленою в первозданній природі й мистецьких шедеврах минулих століть, та духовним занепадом сучасної цивілізації, між високими людськими почуттями та контрастами соціальної дійсності. Його поема «Село» — перше в українській літературі масштабне епічне полотно, де розкривається трагедія Голодомору 1932–33 рр.
Ознаки поетичного стилю Качуровського — неокласичний кларизм, що досягається передусім тяжінням до відкритої метафори, нахил до високої лексики, вишукана фонічна організація поетичної мови, культ багатої точної рими, абсолютна перевага силабо-тонічних (класичних) розмірів у метриці, віртуозне володіння канонізованими строфами (переважно романського походження).
Поетичні пародії, шаржі, епіграми, літературні жарти Качуровського друкувалися в еміґраційній та українській пресі під псевдонімом Хведосій Чичка.
Як дитячий письменник — автор віршованої казки «Пан Коцький» (Київ, 1992) і книжки «У свинячому царстві» (Мюнхен, 1997).
Проза
Прозові твори І. Качуровського: романна дилогія «Шлях невідомого» (Мюнхен, 1956; в англ. перекладі Юрія Ткача — «Because deserters are immortal», Донкастер, Австралія, 1979) і «Дім над кручею» (Мюнхен, 1966), повість «Залізний куркуль» (Мюнхен, 1959; Полтава, 2005). Романи в новелах «Шлях невідомого» і «Дім над кручею» — це 24 епізоди з життя молодого українського інтеліґента, який у роки Другої світової війни опинився між пекельними жорнами двох демонічних диктатур, сталінської й гітлерівської. Критики (Керолайн Еджертон, Петро Сорока) звернули увагу на антиекзистенційні мотиви романів. У повісті «Залізний куркуль» національну трагедію України в тій самій межовій історичній ситуації змальовано в образі розкуркуленого селянина, який повернувся під час німецької окупації до рідного села. Ці твори поряд з окремими новелами письменника увійшли до підсумкової збірки його прози «Шлях невідомого» (Київ, 2006).
Також І. Качуровський — автор спогадів, що почасти ввійшли до збірника «Крути мого дитинства» (Ніжин, 2007).
Переклади
Поетичні переклади І. Качуровського вміщувались у відповідних розділах збірок його віршів (за винятком «Осінніх пізньоцвітів»), окремими книжками вийшли: Франческо Петрарка, «Вибране» (Мюнхен, 1982); «Окно в украинскую поэзию» (Мюнхен–Харків–Ніжин, 1997); «Золота галузка: антологія іберійської та ібероамериканської поезії» (з іспанської, португальської і каталанської; Буенос-Айрес–Мюнхен, 1991); «Стежка крізь безмір: сто німецьких поезій (750–1950)» (Париж–Львів–Цвікау, 2000); «Пісня про Ролянда» (зі старофранцузької силабічним розміром ориґіналу; Львів, 2008). Переклав також «Нобелівську лекцію з літ-ри» Олександра Солженіцина (Новий Ульм, 1973) і п’єсу Алехандро Касони «Човен без рибалки» (з іспанської; Буенос-Айрес, 2000). Підсумкова збірка поетичних перекладів «Круг понадземний» (Київ, 2007) охоплює близько 670 творів та фраґментів понад 350-ти авторів у перекладі з 23-х старих і нових мов — передусім з іспанської (уривки з «Пісні про мого Сіда», Хосе Асунсіон Сільва, Рубен Даріо, Амадо Нерво, Хуан Рамон Хіменес, Ґабріела Містраль, Альфонсіна Сторні, Федеріко Ґарсіа Лорка, Хорхе Луїс Борхес та ін.), з італійської (перші сонетисти, Франческо Петрарка, Мікеланджело та ін.), з португальської (Оляво Біляк та ін.), з нім. (міннезінґери, Фрідріх Гельдерлін, Людвіґ Уланд, Йозеф фон Айхендорф, Фрідріх Рюккерт, Аннетте фон Дросте-Гюльсгоф та ін.), з англійської (народні балади, Альфред Теннісон та ін.), з французької (Жозе-Марія де Ередія, Поль Верлен, Артюр Рембо та ін.), з польської (Юліан Тувім та ін.), з російської (Федір Тютчев, Олексій К. Толстой, Федір Сологуб, Іван Бунін, Максиміліан Волошин, Микола Гумільов, Анна Ахматова, Осип Мандельштам, Сергій Єсенін, Леонід Кисельов та ін.), з білоруської (Максим Богданович та ін.), а також з української на російську (Максим Рильський, Микола Зеров, Юрій Клен, Володимир Свідзінський, Євген Плужник, Михайло Орест, Олег Ольжич, Ліна Костенко та ін.). І. Качуровський зараховує себе до перекладачів школи Миколи Зерова, дотримуючись принципу перекладу з вірша у вірш (із рядка в рядок) зі збереженням не лише змісту, а й формальних особливостей першотвору — метричних, фонічних, строфічних, стилістичних. В окремих випадках послуговується підрядниками, виготовленими його дружиною Лідією Крюковою, знавцем багатьох мов.
Наукова діяльність
У галузі теорії літератури І. Качуровський розвиває ідеї Бориса Ярхо і Володимира Державина:
розвідка «Новела як жанр» (Буенос-Айрес, 1958);
підручники з віршознавства «Строфіка» (Мюнхен, 1967), «Фоніка» (Мюнхен, 1984), «Нарис компаративної метрики» (Мюнхен, 1985), усі три перевидані 1994 року в Києві («Нарис…» — під назвою «Метрика»);
підручник зі стилістики «Основи аналізи мовних форм», ч. 1 «Лексика» (Мюнхен–Ніжин, 1994), ч. 2 «Фігури і тропи» (Мюнхен–Київ, 1995);
праця з теорії літературних жанрів «Ґенерика і архітектоніка», кн. 1 «Література европейського Середньовіччя» (передмова Івана Дзюби; Київ, 2005), кн. 2, ч. 1 «Засади наукового літературознавства», ч. 2 «Жанри нового письменства» (Київ, 2008).
Основний інтелектуальний пафос цих монографій полягає в демонстрації невичерпного потенціалу традиційного інструментарію світової літератури: перевірених століттями віршових розмірів і строф, стилістичних фігур і тропів, класичної точної рими, а також архітектонічних засобів і поетичних та прозових жанрів. Підсумком дослідницької праці проф. Качуровського як історика української літератури стала книжка «Променисті сильвети: лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки», покликана, по-перше, висвітлити доробок несправедливо забутих і замовчаних літераторів (передусім представників покоління Другої світової війни, до якого належить і сам автор), по-друге – звільнити від стереотипів уявлення читачів і дослідників про творчість класиків українського письменства (Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки).
Вибрані радіобесіди І. Качуровського на літературно-мистецькі теми увійшли до книжки «150 вікон у світ: з бесід, трансльованих по Радіо «Свобода» (Київ, 2008).
Естетичний кодекс І. Качуровського, окреслений у його літературознавчих працях, дозволяє вважати його провідним теоретиком українського неокласицизму на Заході (поряд із Володимиром Державиним): Качуровський поділяє центральну для естетики неокласичної школи ідеалістичну концепцію Краси «як найвищого блага, як конкретної артистичної синтези Добра і Істини» (Володимир Державин), сповідує концепцію автономності мистецтва (за власним визначенням, «його незалежности від соціяльних, політичних, кліматичних та всіляких інших умов»), плекає тяглість мистецької традиції, протиставляючи поетів-традиціоналістів представникам постмодернізму з їхнім запереченням попередніх культурних надбань.
Упорядник (разом зі Святославом Гординським і Лідією Крюковою) і автор передмов до «Хрестоматії української релігійної літератури» (кн. 1 «Поезія»; Мюнхен–Лондон, 1988); зб. «Італія в українській поезії» (Львів, 1999); упорядкував низку інших видань. Також автор передмов до збірки Михайла Ореста «Пізні вруна» (Мюнхен, 1965); 2-го видання антології Олекси Коваленка «Українська муза» (Буенос-Айрес, 1973); 1 тому «Творів» Юрія Клена (Нью-Йорк, 1992) тощо.
Видав популярну розвідку з мікології «Путівник для грибарів» (під однією обкладинкою з путівником «З Києва до Качанівки через Ніжин», укладеним В. Я. Барановим; Київ, 2011).
Премії
1982 — премія Фонду імені Івана Франка (США, Чикаґо) за переклад творів Франческо Петрарки.
1994 — премія імені Максима Рильського за перекладацьку діяльність.
2002 — премія журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за розвідку «Ґотична література та її жанри».
2003 — премія імені Володимира Вернадського за визначний інтелектуальний внесок у розвиток України.
2006 — літературна премія імені Володимира Свідзінського за поетичну та перекладацьку діяльність.
2006 — Національна премія України імені Тараса Шевченка за книгу «Променисті сильвети: лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки» (Мюнхен, 2002; перевидано в серії «Бібліотека Шевченківського комітету», Київ, 2008).
Нагороди
1998 — орден «За заслуги» ІІІ ступеня.
|
| |
| |
| Оленятко | Дата: Субота, 10-Сер-13, 14:36 | Повідомлення # 2 |
Група: Читач
Повідомлень: 2
Нагороди: 0
Статус: Відпочиває
| ПОВЕРНЕННЯ ІГОРЯ КАЧУРОВСЬКОГО
(1.ХІ.1918,
Ніжен – 18.VІІ.2013, Мюнхен)
Відхід Ігоря Васильовича Качуровського,
без перебільшення, рівнозначний закінченню цілої епохи. Народжений в УНР, за
короткого спалаху української незалежности, і змушений ще підлітком вирушити разом
з батьками в добровільне вигнання, щоб уникнути репресій у страшних 30-х, – він
мав щастя дожити до проголошення незалежної Української Держави у 1991-му,
відвідати рідні місця, побачити свої книжки, видані українськими видавництвами
Києва, Ніжена, Львова, Дрогобича, Полтави… І якщо в його долі поєднано дві
України, то його творчість пов’язала «Погашений спалах» розстріляного
відродження (так він назвав хрестоматію творів репресованих літераторів, над
якою працював в останні роки) і українське письменство доби Незалежности. І тим
скарбом, який він зберіг для нас на чужині, у своєму безстроковому «екзилі»,
стала висока традиція українського неокласицизму, силоміць перервана диктатурою
охлосу.
Ти – міст через безодню неминучости,
Ти – той ключар, який пильнує браму.
Ці слова молодого поета стали пророчим
образом його життєвої й літературної долі. А ця доля варта, аби про неї писали
романи й знімали фільми! І найкращим епіграфом тут будуть слова Томаса Манна: «Треба
тільки натрапити на думку, що Бог приділив тобі особливу долю і що треба Йому
допомогти, і тоді душа напружується, а розум набуває потрібної сили, щоб
підкорити собі обставини і стати їх господарем».
Майбутній поет, прозаїк, перекладач і
літературознавець, якого назвуть останнім неокласиком, народився 1 вересня 1918
року в Ніжені (він волів цю давню форму замість зросійщеного «Ніжин»). Дитинство
його минуло в леґендарних Крутах, у «панському» домі з кількагектарним садом,
що дістався у спадок його матері, дворянці з походження, випускниці Київських вищих
жіночих курсів. Батько, Василь Качуровський, мав дві університетські освіти –
юридичну та економічну, за часів Центральної Ради був помічником державного
секретаря, за радянської влади служив фінансовим референтом Ніженської округи.
Спокійна смуга відносного добробуту протривала до 1930-го – відтоді родинна
хроніка Качуровських перетворюється на історію постійних втеч: спершу до
Ніжена, куди родина виїхала, рятуючись від висилки в Сибір, далі на Херсонщину,
а звідти – до Курська; потім, у роки Другої світової війни, після повернення на
короткий час у рідні місця, – до Галичини і, через Словаччину, до Австрії, де в
таборах Ді-Пі («переміщених осіб») Ігор написав свої перші «дорослі» українські
вірші; а далі була Аргентина, «асфальтово-розпечений» Буенос-Айрес, де поет
двадцять років пропрацював робітником у ремонтній бриґаді портової залізниці, а
водночас досконало опанував іспанську мову, яка відкрила йому шлях в екзотичний
світ іспанської та латиноамериканської поезії. Він прагнув, щоб голоси
улюблених поетів – Амадо Нерво, Рубена Даріо, Хорхе Луїса Борхеса, Альфонсіни
Сторні – зазвучали по-українському, а водночас шліфував власний поетичний хист.
Поезія була його втіхою і розрадою – тут, на краю світу, в чужій країні, між чужими
людьми, серед нестерпно огидного побуту злиденного передмістя, у виснажливій
праці, у щоденній боротьбі за право бути самим собою і в хвилини найглибшого відчаю…
Ось рядки, написані в ті роки:
Ще в доках портових не почалась робота.
Отруйні випари смердючого болота
Летючим саваном встеляють пустирі.
Уламок місяця виблискує вгорі.
Важкими росами трава намокла плаче;
Гниє у бур’яні ослизле падло псяче;
І майже поруч з ним, під парканом,
навзнак,
Хропе обшарпаний п’яниця чи жебрак.
А далі знов пустир. І сміття чорні купи:
Заливши нафтою, тут палять кінські
трупи.
Куди ж це я іду? Невже нема доріг,
Щоб їхній жах і бруд вигнанця не стеріг?
Щоб долю оминуть жебрацьку і собачу?
Чи, може, я тепер своє майбутнє бачу?
І через кілька літ, можливо, це мені
Отак судилося лежати в бур’яні?
…А досі думалось: до смертної хвилини
Я вірші кластиму – цеглина до цеглини –
І будуватиму краси незримий Рим
З колонами дзвінких і виточених рим…
І він таки збудував свій Рим.
По двадцяти роках аргентинського пеклаІгор Качуровський дістає запрошення на працю в мюнхенській редакції Радіо «Свобода»
і разом з дружиною Лідією Крюковою, дочкою відомого в західному світі художника
Бориса Крюкова, повертається в Європу. Його радіобесіди на
літературно-мистецькі теми користуються на «материковій» Україні неабиякою
популярністю, виходять нові збірки його поезій і перекладів, віршознавчі
розвідки… Водночас Качуровський захищає докторську дисертацію і стає
викладачем, а згодом професором Українського Вільного Університету в Мюнхені.
Подорожуючи Європою, він побачив мистецькі скарби Німеччини, Австрії, Італії,
Франції, шедеври романської і ґотичної архітектури. Щойно Незалежність відкрила
йому шлях на омріяну Батьківщину: він відвідав Київ, рідний Ніжен і дім свого
дитинства у Крутах.
А тепер повернімося до початку: спокійнасмуга дитинства і юности – Курськ: перший досвід вигнанництва і вибух війни –
Галичина, Словаччина, Австрія: втеча в нікуди – Аргентина: виснажлива фізична
праця і духовна боротьба – Німеччина: високий суспільний статус і творча праця.
Або ще коротше: гармонія – струс – ізоляція – самовдосконалення – злет.
Сучасний англійський філософ Арнольд Тойнбі описав подібний життєвий сценарій у
долях славетних пророків, філософів, істориків, давши йому назву «шлях
Відходу-і-Повернення». Ідеться про злам у житті творчої особистости, коли вона
– самохіть чи з примусу – залишає суспільство, до якого доти належала, щоб
реалізувати свої творчі потенції (осягнути божественне одкровення, створити
власне релігійне чи філософське вчення, розробити наукову концепцію, написати
книгу), а потім повертається, наділена новими здібностями і новими силами.
Відхід уможливлює духовне преображення, але воно втрачає сенс, якщо анахорет не
повернеться назад і не поділиться плодами свого усамітнення з іншими.
Тойнбі бере за приклад життя Будди, апостолаПавла, пророка Мухаммеда, Григорія Великого, Іґнатія Лойоли, Макіавеллі… І до
них варто долучити й того, кого можна назвати достеменним історичним двійником
Качуровського, – але для цього потрібно відмотати фільм світової історії ще
далі… Маю на увазі одного з найяскравіших персонажів Старого Заповіту, – маленького
хлопчика, якому снилися дивні сни про його майбутню велич, хлопчика, якого
вкинули до ями заздрісні брати, який багато років провів у рабстві, а згодом
піднісся і став другим після фараона в землі єгипетській… Його називали Йосифом
і додавали: «Прекрасний», про нього складали леґенди й пісні, а пізніше –
скільки шедеврів літератури і мистецтва було йому присвячено (серед них і роман
Томаса Манна «Йосиф та його брати», звідки взято цитовану вище сентенцію про
«особливу долю»)…
Доля, що повторилася через три з половиною тисячі років? Так! Погляньмо і поміркуймо: і Йосиф Прекрасний, іІгор Качуровський провели дитинство у предківському домі, та невдовзі гармонію
порушило протистояння братів (війна); Йосиф потрапляє до ями, а Качуровський
опиняється на окупованій території; потім вони звільняються зі свого
безвихідного становища, але стають ізгоями: Йосифа продають у рабство і він
мандрує через пустелю з купцями-мідіанітами, а Ігор Васильович вирушає на
Захід, мало не через усю Європу, знаходячи тимчасовий притулок у таборах
«переміщених осіб». Нарешті, обидва вони опиняються на краю населеного світу:
перший – у Єгипті, другий – в Аргентині. Це було справжнє пекло, «шеол»: чуже
оточення, чужа мова, тяжка праця… І ось тут починаються символи: Йосифа
спокушає дружина його пана, а Качуровського – те дно життя, на якому він
опинився; перший оберігає свою цноту, а другий – духовну чистоту; Йосифа рятує
на чужині предківська віра, а Ігоря Васильовича – поезія рідною мовою… І в роки
голоду, духовного голоду, він дарував нам своє надхненне слово, зведений ним «краси
незримий Рим», так само як Йосиф у роки правдивого голоду обдаровував євреїв
хлібом…
Ігор Качуровський заповів поховати себе в Крутах, у селі свогодитинства, над Остром, біля хати, яку побудувала на межі 70–80 років
ХІХ ст. його бабуся Олександра Топольська. Вигнання добігло краю,
вигнанець повертається на Батьківщину… Царство Небесне і вічна пам’ять його високій
душі!
Олена О'ЛірДодано (10-Сер-13, 13:36)
---------------------------------------------
Олена О'Лір
ПАМ’ЯТІ ІГОРЯ КАЧУРОВСЬКОГО
Ясний світильник на землі погас,
І тьма згустилася в той самий час,
І грізно, тріумфуючи, клекоче.
Оноче!
Став голос вітром, бронзою – слова,
І мова вже ні мертва ні жива,
Й ніхто цієї книги не допише.
О тишо!
Упала в прах прочанська опанча.
Замкнулись двері, і нема ключа.
Твоє крило над світом розпростерте,
Осмерте!
*
Світильник згас – і загорівся знов.
І голос німоту переборов.
І янголи вітають пілігрима
Там,за дверима.
5–6.VІІІ.2013
|
| |
| |
