Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS


  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: lyudmila  
Форум "Сіверщини" » Блоґи "Сіверщини" » Людмила СТУДЬОНОВА » ОСКОЛКИ ВІЙНИ ДОВГО ЩЕ НА НАС ПАДАТИМУТЬ
ОСКОЛКИ ВІЙНИ ДОВГО ЩЕ НА НАС ПАДАТИМУТЬ
lyudmilaДата: Понеділок, 02-Квіт-12, 15:00 | Повідомлення # 1
Група: Редактор
Повідомлень: 67
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
Чим більше спливає часу після вікопомного 9 травня 1945 року, тим більше переконуюсь, що ми ніяк не можемо позбавитися звички оцінювати Велику Вітчизняну війну двома кольорами – червоним і чорним. А події війни були строкатими і доволі складними. І в кожній цій події була задіяна конкретна людина із своїм світосприйманням, із своїм життєвим досвідом, із своєю любов`ю і своєю ненавистю.
Були зрадники, пристосуванці, що розділяли філософію «і нашим, і вашим», герої, які жертвували життям в ім`я Перемоги над невиданим до цього жорстоким і підступним ворогом – німецьким фашизмом. Серед таких героїв був і генерал Михайло Федорович Лукін, колишній поручик царської армії. У 1941 році командував 19-ю армією. Під Вязьмою важко поранений, потрапив у полон. Йому ампутували ногу. Німці пропонували генералові співпрацю. Категорично відмовився. У травні 1945 року Лукіна визволили з полону. До грудня 1945 року проходив перевірку органами НКВС. Генерала відновили в лавах Червоної Армії. На запитання онука, чому він, царський офіцер перейшов на бік більшовицької влади, Михайло Федорович відповів: «Я присягався на вірність царю і Батьківщині. Цар зрікся на користь іншого. Залишилась Батьківщина, моя Батьківщина, і я їй служив, як міг». Так, у кожного з нас одна Батьківщина, який би державний устрій у ній не існував, інакше і не може бути. Хоча для перекати-поле…
Найстрашнішими під час війни були пристосуванці, що розділяли філософію «і нашим, і вашим». Ось ці люди вижили і сьогодні лізуть у всі щілини громадського життя, аби показати свій неабиякий патріотизм і знання про минулу війну. Розповідають в необізнаних аудиторіях байку про те, що 21 вересня 1943 року радянські війська малою кров`ю визволили Чернігів завдяки батальйону власівців, який перейшов на бік Червоної Армії. Їх влаштовує, що слухачі не знають про наступний історичний факт: формування Російської Визвольної Армії генерал-лейтенанта Власова, що потрапив у полон влітку 1942 року, розпочалось у ЛИСТОПАДІ 1944 року, тобто за півроку до завершення війни. Російські історики підрахували, що реально встигли сформувати дві моторизовані дивізії, резервну бригаду, інженерний батальйон і декілька офіцерських шкіл. Загальна чисельність складала близько 50 тисяч бійців. РВА виступила проти Червоної Армії тричі: 9 лютого 1945 року, 13 квітня 1945 року, 6 травня 1945 року, 5-8 травня 1945 року – участь у визволенні Праги. Про зрадника Власова знала вся країна. Тому тих, хто служив Гітлеру (за підрахунками істориків на боці німців воювало чи допомагало в загальній кількості 1,5 – 2 мільйони радянських громадян) стали називати власівцями. Отже, жодних власівців не могло бути і не було на терені Чернігівщини і Чернігова.
Аби відчути ситуацію, яка склалася на підступах до Чернігова, наводжу уривок із кореспонденції в газеті «Известия» від 19 вересня 1943 року: «Оборону свою немцы создавали месяцами. Они насыщали ее огромным количеством огневых средств. Во многих местах нашим подразделениям приходилось выдерживать сильнейшие контратаки. Иногда небольшими отрядами приходилось отражать ожесточенный натиск крупных сил пехоты и танков противника, действовать под бомбежками с воздуха». А 20 вересня 1943 року начальник штабу 129-ї танкової бригади підполковник Бабушкін склав розвідувальне повідомлення такого змісту: «Противник 19 сентября 1943 года упорно обороняет Чернигов, ведет сильный артиллерийско-минометный огонь по боевым порядкам бригады». Далі Бабушкін інформує про те, що німці знищили ливарний завод у Чернігові, бензосховища. 25 танків противника з`явилися в районі Павлівки, Красного Хутора, які перейшли в контратаку. 20 вересня німецька авіація кидала бомби на переправу в Количівці. На Подусівці – ворожа артилерійська батарея. Противник продовжує наполегливо боронити Чернігів, евакуює і спалює матеріальні цінності міста.
22 вересня 1943 року газета «Правда» вмістила кореспонденцію «Бої за Чернігів». Автор писав, що географічне розміщення міста поставило його у положення опорної бази військ противника. Тому бої за Чернігів набули гострого і жорстокого характеру. 21 вересня 1943 року після важких триденних боїв радянські війська штурмом оволоділи містом. Як сказано у кореспонденції, «немцы и сейчас продолжают упорно и ожесточенно сопротивляться. Они часто предпринимают контратаки, бросая вперед мотопехоту и группы танков. Фашистские бомбардировщики волнами по 30-60 самолетов налетали на наши войска…».
Правдою є те, що разом з німцями за Чернігів проти червоноармійців воювали поліцейські загони, вірніше, шуцманшафтбатальйони. Але відсутні відомості у фронтових зведеннях командирів, що вони здавались на милість переможців. Деяких поліцаїв після визволення засудили, а деякі організували бандитські групи. Але це тема для окремої розмови.
Виникає питання: навіщо ця вигадка про власівський батальйон? Думаю, для очищення совісті. Пригадується така історія. На Забарівці відбувалось перепоховання радянських воїнів. Їхні останки підвозили підводою до нового місця заспокоєння. У цій акції брав участь колишній пристосуванець. Ретельно перевіряв документи загиблих воїнів. Турбувався, щоб все відбулось по-християнськи. Люди дивились на нього і гадали: що це – спокута власних гріхів? Адже у сорок першому році цей чоловік зустрічав німців у Масанах хлібом-сіллю, показував їм дорогу, по якій відступали червоноармійці. За ревну службу німці дозволили йому забрати ліс на будівництво власної хати у партизанської родини. Радянське правосуддя відміряло колишньому пристосуванцю певний строк покарання, після якого він оселився на Забарівці і заходився допомагати облаштувати нову могилку для убієнних фашистами радянських солдатів.
А головне, такі люди стають занадто віруючими. Чи не про них написав ось ці рядки поет Борис Олійник:

Простіть великодушно, Всевишній,
але чи Вам не набридло,
коли якесь бидло,
нагрішивши на три скирти,
грюкає, коли заманеться, в небо,
вимагаючи йому простити:
бо, мовляв, «так було треба»,
аби знову грішити
і знову просити?

А не послали б Ви оте все,
що прикидається правдолюбом,
туди, де Макар телят пасе,
щоб не поганило землю блудом?

Може б, хоч за цих недородів,
нарешті вродило Народом?

Ну, та Вам видніше, Всевишній –
ще раз простіть мою душу грішну…


Все життя займаюсь краєзнавчою бібліографією, історичним краєзнавством
 
ШкуркоДата: Вівторок, 03-Квіт-12, 19:37 | Повідомлення # 2
Група: Редактор
Повідомлень: 165
Нагороди: 4
Статус: Відпочиває
Річ у тім, що ми не знаємо спогадів з іншого, неофіційного, боку, архівних матеріалів окупаційного періоду. Та й відповідна художня література стала доступною недавно. Чи говорять щось широкому загалові імена з діаспори: Івана Багряного, Ігоря Качуровського, Уласа Самчука...? А перечитайте но, що встигло вийти тут за хрущовської відлиги про війну! Окопники тоді були молодшими за нас, пані Людмило. Отже, поки не пізно, треба друкувати спогади очевидців воєнного лихоліття, так як це робилося про Голодомор.
 
lyudmilaДата: Середа, 04-Квіт-12, 15:06 | Повідомлення # 3
Група: Редактор
Повідомлень: 67
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
Над темою війни я працюю не одне десятиріччя. Повірте мені, архіви поступово відкриваються. Що стосується Власова, достатньо видано документів, монографій, навіть німецьких істориків (не з ГДР). Підсумок один - армія Власова ніколи не ступала на чернігівську землю. Я проти викривлення історичної правди про події війни. На жаль, таких людей, про яких я написала (пристосуванців) вистачає. І всі вони вважають себе порядними людьми. Так, у кожного була своя війна. Спогади живих фронтовиків вкрай необхідні. На жаль, всі документи, пов`язані з українськими учасниками війни і колобораціоністами зберігаються у московських військових архівах. Німецькі архіви передали частку своїх документів цим архівам. Добувати інформацію дуже важко. Пройшло два роки, перш ніж із Петербурга я отримала госпітальну довідку про одну особу, про яку писала. Щодо окопників. Їх практично не залишилось на цьому світі. Хлопці, народжені 1919-1925 роках, загинули на фронті, або померли від ран пізніше. З деякими з них мені пощастило спілкуватись. Вони були не з балакучих. Згодна з Вами, що про Багряного, Качуровського, Самчука широкий загал практично нічого не знає.

Все життя займаюсь краєзнавчою бібліографією, історичним краєзнавством
 
ШкуркоДата: Понеділок, 07-Трав-12, 21:02 | Повідомлення # 4
Група: Редактор
Повідомлень: 165
Нагороди: 4
Статус: Відпочиває
Газета "Урядовий кур'єр" за 4 травня подала статтю до Дня Перемоги "Тріумфального маршу не вийшло". Про "геніального" генерала Михайла Кирпоноса, але ні слова про численні жертви київського котла. Сталінському режиму потрібно було прикритися народом, тому й придумано назву - Велика вітчизняна. Всіляко втягували цивільне населення під удар окупантів. На фронті також "ми за ценой нє постоім". Українці ще й розрахувалися після війни депортаціями з теренів зах.областей, включно з теперішньої східної Польщі. За наші жертви і розруху ми ще втратили й територію. Компенсація - бутафорське членство в ООН. УКРАЇНЦІ ДОСІ НЕ ОТРИМАЛИ ВІДШКОДУВАНЬ ЗА ВТРАТИ У 11 СВІТОВІЙ З ВИНИ ЗАХОДУ І РОСІЇ. Ці осколки вічно ятритимуть наші незагойні рани.
 
БорисДата: Понеділок, 07-Трав-12, 22:42 | Повідомлення # 5
Група: Редактор
Повідомлень: 48
Нагороди: 2
Статус: Відпочиває
Але ж ми самі хочемо, щоб осколки продовжували падати на наші голови. Та сталось вам з тією Росією. Переступив і пішов. Життя продовжується далі. Зростають нові покоління, які про війну вже знають на багато менше, ніж про пікантні моменти з життєписів супер чи мега-зірок шоу-бізнесу тощо!?
Хоча і є позитив- розуміння у колі молодих інтелектуалів несправедливої, хижацької історії відносин Росії(Союзу) до України. Особливо непогано допомагали хороші напрацювання істориків , які готували низку позитивних підручників у 90-ті-поч. 2000-х років для школи та ВНЗ, коли до викладацької діяльності долучилися молоді люди! Та разом з тим, у наступні роки, руками невдалих правителів знов і знов покладено початок пошуку точки дотику з цим монстром по-сусідству. І якраз на підгрунті "спільної історії.Ну а конкретно- звичайно що на темі радянсько-німецької війни.
Ото і вся біда. Тому не треба у провину всьому ставити війну, якою б страшною вона не виявилась для української нації. Бо невідомо ще й висновок з тієї ситуації, яку б мали Україну за сталінсько-беріївського володарювання, коли б навіть війни не було!? І чи зможе якійсь сміливець сьогодні чітко розставити акценти, що мовляв кількісні показники знищених українців (якби да не було воєнних 1939-1945 років для українців) склали б менш втрат, ніж війшло від зіткнення двох тиранів з їхніми тоталітарними утвореннями? Та й маховик репресій на 1945 навряд чи зупинився б?
Ото вам і вся грамота щодо невичерпності поки що часу з падінням цих осколків , будь вони не ладні!?Так само виходить і з розмовами про всілякі відшкодування від Росії за втрати. Не треба мрії дитячі у голос озвучувати.Ви що, пане Миколо, вважаєте що все життя є сенс повертатися до нудної пісні ? З ким? Маємо забути. Якщо вони про Геноцид 1ё932-33 років мелють таке, то про що далі можна говорити ? Які компенсації і які покояння. У них воно безперервно. Угорщина, Чехословаччина, Афганістан, Чечня. Це від "покорітелєй Сібірі", Єрмака "та іже с німі"Адже політика "Білокамяної" ще жодного разу і натяку не породила на те, що має бажання у державницьких високих владних колах сповідувати принципи чи стандарти , вироблені міжнародною чи європейською спільнотою. У них "кидайлово" у крові.
А чи забули панове (хто забув, нехай повернеться у грудень позаминулого року- мій блог про Путіна) коли сьогоднішній винуватець урочистостей у Кремлі просто таки взяв та й "саданув" по-простому. Мовляв нікого нам не треба зі своєю допомогою у війні!? А ви про борги!? Вони не вміють розраховуватися.
А День перемоги? Бачите, він у моїй пам\яті завжди був днем згадок батьком, мамою, бабусею, дядьком ... різноманітних історій зі стражданнями, у основі яких далеко не завжди на пряму винуватцем виводився німець. Особливо несприйнятним було для мами зрозуміти втратити брата Федора- студента Київського університео хто зна, як поведе себе українець. Хіба не так показав у відомих творах та тоді ще утаємниченому щоденнику Олександр Довженко? Тому і з втратами ураїнськими так і не зійшлися комуністичні арифметики аж до наших днів!? Ці халуї, "підніжки, грязь Москви" теж сподіваються, що мають відтягувати у глибину ХХІ століття оголошення раз і назавжди правди про втрати у війні, безо всяких викривлень та відвертої брехні.Робиться так, щоб відповіді на запитання забариться :"А скільки ж їх соколиків вбито?", -країна не змогла дочекатися у кожному наступному поколінні.
Одним словом, врятує тільки своя правда, без Табачникових концепцій, без Колесниченкових "високоінтелектуальних" і знаменитих "правдивою відвертістю" висновків про той час,на який вказує його креативна георгіївська стрічка.. А так, по- простому, з позицій нашого власного бачення самих себе у колі європейських сусідів. Взяли б і розставили по полицям: і революцію, і Голодомори, і війну, і все наступне в оцій бредовій історії великої катострофи 1917-1991 років на українській прадавній землі. Нічого нового не треба й на цей раз було( чи є ) винаходити. Досвіюу море.І тоді "осколки" нарешті припинять падати на наші мудрі голови. Пам\ятаймо про таке, аж ми українці!
 
lyudmilaДата: Вівторок, 08-Трав-12, 11:09 | Повідомлення # 6
Група: Редактор
Повідомлень: 67
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
Нам необхідно довести до української молоді істину, яку висловили відповідні міжнародні організації: у війні з європейських країн постраждали найбільше Польща, Білорусія та Україна - саме так Гітлер вів наступ на наші території. Талановитий білоруський письменник Алесь Адамович у своїй книзі "Каратели" писав: "... гауптшарфюфер Циммерманн, бывший учитель, достаточно доверяет русскому дублеру. "Тут будет рай! Фюрер так и сказал, когда смотрел на деревеньки без дорог, где столько детей и все, ужас, с какими здоровыми, белыми зубами!" - "А разве фюрер приезжал в Белоруссию?" - "Какую Белоруссию? Я говорю про Украину. Вы не украинец, и можно с вами откровенно. Они-то больше всего нас и беспокоят. Слишком много их, этих украинцев. А земля под ними самая лучшая в Европе. Пусть едут в райх, а мы на их место..." Циммерманн даже расхохотался, вообразив эти встречные перевозки. Его гиммлеровское пенсне просто пылало от удовольствия. "Но когда мы заселим Украину, нам будут мешать эти вечные глаза нахлебников-соседей". Потом он спохватился, вспомнил, что Белый все же не немец и как раз "сосед". Книгу свою Алесь Адамович писав з використанням матеріалів судових процесів над карателями білоруського народу. Тому я йому довіряю. І сьогодні є сили, які косяться на наші найкращі в Європі землі. Раджу подивитись в Інтернеті документальний фільм "Приключения секса в ХХ столетии". Розповідається в ньому про комітет 300 найбагатших людей у світі, який давно усвідомив, що війна - катострофа для всіх. Тому за величезні гроші комітетчиків вчені розробили міцну систему духовного і фізичного знищення народів землі да так, щоб залишився, за їх словами, золотий міліард. Чисельність українців заплановано довести до 10 млн., білорусів - до 5 млн., росіян - до 15 млн. Решта народів різних контитентів має зникнути з обличчя землі. Давайте задумаємося про це.
І про генерала Кирпоноса. Трагічна постать. До 1964 р. про нього нічого не було відомо. Глухо казали, що він зрадник. І раптом стаття у "Военно-историческом журнале", де Кирпоносу віддали належне. Було так. 5-а армія генерала Потапова опинилася між двох вогнів: з фронту на неї насідали війська німецької 6-ї армії, в тилу - частини 2-ї. Однак Кирпонс зволікав з відведенням з`єднань Потапова. Маршал Баграмян згадував, що Ставка вперто не давала дозволу на це. У Москві сподівались, що наступом військ Брянського фронту вдасться відкинути противника від Десни. Кирпонос просив у Сталіна дозволу відести війська. Але той не дозволяв. Ввечері 17 вересня 1941 р. після розмови із Сталіним Кирпонос на свій страх і ризик прийняв рішення відвести війська. Але було пізно. Що сталося потім, всім відомо. Кирпонос загинув під час рукопашної атаки на чолі оточених офіцерів. Вічна їм пам`ять!


Все життя займаюсь краєзнавчою бібліографією, історичним краєзнавством
 
ШкуркоДата: Вівторок, 08-Трав-12, 18:59 | Повідомлення # 7
Група: Редактор
Повідомлень: 165
Нагороди: 4
Статус: Відпочиває
Якщо ми шануватимемо полеглих, то й наше життя матиме вартість - і так просто нас тоді не поженуть на погибель. Ми маємо порахувати втрати і оприлюднити перед світом, інакше ми нічого не варті і у тій бійні нашої ролі - мізер, як натякнув прозоро пан Путін. Досить! - нами поганяти, це треба сказати самим собі. Приклад Кирпоноса говорить, що не дивлячись на те, що він покірно виконував указівку Сталіна, його все одно зробили винуватим. А воно так і є, бо за жертви він все-таки безпосередньо відповідальний! - як головнокомандувач фронтом. Відповідно така ж відповідальність лежала на командирах нижчого рангу.
Повернімось у день сьогоднішній. Якщо ти керівник, то є відповідальним за людей. Тому я нормально сприймаю притягнення до відповідальності політичних керівників. Зараз початок, коли стане нормою, тоді не буде непотрібних жертв. Захисники засуджених з уряду Тимошенко чомусь тільки нічого не говорять про вибірковість у притягненні до відповідальності. Отже, на Заході не хочуть насправді правосуддя на Україні. А це дає спокусу безкарності нинішньому Уряду, бо і ці не виконують зобов'язань, не кажуть правду, на що так грішила екс-прем'єрка.
 
Форум "Сіверщини" » Блоґи "Сіверщини" » Людмила СТУДЬОНОВА » ОСКОЛКИ ВІЙНИ ДОВГО ЩЕ НА НАС ПАДАТИМУТЬ
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук: