Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина"

ПРО ЖЕРТВИ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ

lyudmila — Mon, 22 Mar 2021 18:52:42 GMT

Я ПРОЧИТАЛА ІНФОРМАЦІЮ ПРО ТЕ, ЩО ПОЛІТИЧНИХ В`ЯЗНІВ РАДЯНСЬКА ВЛАДА РОЗСТРІЛЮВАЛА НА ТЕРИТОРІЇ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ТЮРМИ, ЩО НАВІТЬ НІМЦІ ЦЬОГО НЕ РОБИЛИ. ПРОТЕ, ЯК КАЗАВ ВІДОМИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ГЕРОЙ, ВОНО ТАКИ-ТАК, АЛЕ ТРОШКИ НЕ ТАК. ДОЗВОЛЮ СОБІ ПРОЦИТУВАТИ КІЛЬКА РЯДКІВ ІЗ СВОЄЇ КНИГИ "СЛІДАМИ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПІДПІЛЛЯ": "ВЕЛИКІ ТРУДНОЩІ ВИНИКЛИ З ЕВАКУАЦІЄЮ УВ`ЯЗНЕНИХ ДО ТЮРЕМ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ. ЗАСТУПНИК НАРКОМА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ КАПІТАН РАТУШНИЙ 29 І 30 ЧЕРВНЯ 1941 РОКУ НАПРАВИВ ДРОТОМ ЗАПИСКУ НА ІМ`Я ПРЕДСТАВНИКА НКВС СРСР ЧЕРНИШОВА, В ЯКІЙ ПРОСИВ НАДІСЛАТИ ВАГОНИ ДЛЯ 1369 В`ЯЗНІВ І ВИЗНАЧИТИ ПУНКТИ ПРИЗНАЧЕННЯ. 1 ЛИПНЯ 1941 РОКУ НАРКОМ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УРСР, СТАРШИЙ МАЙОР ДЕРЖБЕПЕКИ СЕРГІЄНКО ПРОСИВ ТОГО Ж САМОГО ЧЕРНИШОВА ВИДІЛИТИ ВАГОНИ ВЖЕ ДЛЯ 1500 ІНТЕРНОВАНИХ ДО ТЮРЕМ. ЕВАКУАЦІЯ ДО ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ТЮРМИ ВІДБУВАЛАСЯ РЕГУЛЯРНО. ТАК, 11 СЕРПНЯ 1941 РОКУ СЮДИ З ГОРОДНЯНСЬКОЇ В`ЯЗНИЦІ ПЕРЕВЕДЕНО 15, ЗА КІЛЬКА ДНІВ ЩЕ 14 ЛЮДЕЙ. ЗА ДАНИМИ НА 21 ЛИПНЯ 1941 РОКУ З ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ТЮРМИ ДО КУСТАНАЮ ЕВАКУЙОВАНІ 700 В`ЯЗНІВ. ЧИ ДОЇХАЛИ ВОНИ ДО КАЗАХСТАНСЬКОГО МІСТА, НЕВІДОМО. 4 СЕРПНЯ 1941 РОКУ О 14 ГОДИНІ 15 ХВИЛИН ВСІХ ЗЛОЧИНЦІВ ІЗ ЗАГАЛЬНОЇ І ВНУТРІШНЬОЇ ТЮРЕМ ЧЕРНІГОВА У КІЛЬКОСТІ 684 ЧОЛОВІК ПОГНАЛИ ЕТАПОМ ПІШКИ НА ЛЮБОТИН. З НИХ 260 - ПРИРЕЧЕНІ ДО ВИЩОЇ МІРИ ПОКАРАННЯ (ВМП). У СЕЛІ ТЕРКИ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ БУЛО ВИКОНАНО ВИРОК ПО ВІДНОШЕННЮ ДО 97 ПОЛІТИЧНИХ: ЇХ РОЗСТРІЛЯЛИ. У СУМАХ НА ТАКИЙ ЗАСІБ ЗНИЩЕНО 108 ЛЮДЕЙ ІЗ ЗАСУДЖЕНИХ ДО ВМП". ЦІ ФАКТИ ЯК ДОКУМЕНТИ МІСТЯТЬСЯ У ДРУГОМУ ТОМІ КНИГИ ДОКТОРА ІСТОРИЧНИХ НАУК ІВАНА БІЛАСА "РЕПРЕСИВНО-КАРАЛЬНА СИСТЕМА В УКРАЇНІ: 1917-1953" (К., 1994).
У КВІТНІ 1944 РОКУ ВІДБУВСЯ СУДОВИЙ ПРОЦЕС НАД ЗРАДНИКАМИ, КОЛИШНІМИ СЛУЖБОВЦЯМИ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ТЮРМИ. ГАЗЕТА "ДЕСНЯНСЬКА ПРАВДА" ВІД 19 КВІТНЯ 1944 РОКУ ДАЛА ІНФОРМАЦІЮ ПРО ЦЮ ПОДІЮ. В ХОДІ СУДОВОГО ЗАСІДАННЯ СТАЛО ВІДОМО: "ПІД ЧАС ОКУПАЦІЇ М. ЧЕРНІГОВА З ВЕРЕСНЯ 1941 РОКУ ПО ВЕРЕСЕНЬ 1943 РОКУ З РОЗРОРЯДЖЕННЯ І ВКАЗІВОК КЕРІВНИКА НІМЕЦЬКОЇ КАРАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ "СД" НІМЦЯ КУРТА В ЧЕРНІГІВСЬКІЙ ТЮРМІ БУЛИ ЗДІЙСНЕНІ ЧИСЛЕННІ АКТИ ЗВІРЯОЇ РОЗПРАВИ НАД РАДЯНСЬКИМИ ГРОМАДЯНАМИ. РОЗСЛІДУВАННЯМ, ПРОВЕДЕНИМ У ЦІЙ СПРАВІ ЧЕРНІГІВСЬКИМ ОБЛАСНИМ УПРАВЛІННЯМ НКВД, УСТАНОВЛЕНО:
А) ВОСЕНИ 1941 РОКУ НА ГОСПОДАРСЬКОМУ ПОДВІР`Ї ТЮРМИ БУЛО ВЧИНЕНО РОЗСТРІЛИ РАДЯНСЬКИХ ГРОМАДЯН. тРУПИ БУЛИ ЗАКОПАНІ НА ЦЬОМУ Ж ПОДВІР`Ї У 7 ЯМАХ.
Б) ВЛІТКУ 1942 РОКУ НА ВЕЛИКОМУ ПОДВІР`Ї, ПРИЗНАЧЕНОМУ ДЛЯ ПРОГУЛЯНОК ЗААРЕШТОВАНИХ, БУЛО ВЧИНЕНО ДРУГЕ МАСОВЕ ЗНИЩЕННЯ РАДЯНСЬКИХ ГРОМАДЯН. ТРУПИ БУЛО ЗАКОПАНО НА ТЕРИТОРІЇ ТЮРМИ У 4 ЯМАХ.
В) НА ПРОТЯЗІ ЛЮТОГО - ВЕРЕСНЯ 1943 РОКУ УЧИНЯЛИСЬ СИСТЕМАТИЧНІ РОЗСТРІЛИ РАДЯНСЬКИХ ГРОМАДЯН НА ПОДВІР`Ї ТЮРМИ, ПРИЗНАЧЕНОМУ ДЛЯ КОРОТКИХ ПРОГУЛЯНОК. ТРУПИ ПОХОВАНО У 5 ЯМАХ НА ЦЬОМУ Ж ПОДВІР`Ї.
ЯК УСТАНОВИЛО СЛІДСТВО, НА ТЕРИТОРІЇ ТЮРМИ БУЛО РОЗСТРІЛЯНО ДО 3000 ЧОЛОВІК РАДЯНСЬКИХ ГРОМАДЯН".
НА СУДОВОМУ ПРОЦЕСІ ГОЛОВУВАВ КАПІТАН ЮСТИЦІЇ М.МАЙБА. ВІН ЗАПИТАВ У "ГОЛОВНОГО ЛІКАРЯ" ЗАГАБИ: "ЧИ НЕ ПРИГАДАЄТЕ, КОЛИ КРОВ РОЗСТРІЛЯНИХ ТЕКЛА ПО ПОДВІР`Ю ТЮРМИ?" ВІДПОВІДЬ ЗАГАБИ: "ЦЕ БУЛО ТОДІ, КОЛИ НА МАЛОМУ ПОДВІР`Ї РОЗСТРІЛЮВАЛИ ЗААРЕШТОВАНИХ. РІДИНА РАЗОМ З КРОВ`Ю РОЗЛИЛАСЯ. ЇЇ ЗАСИПАЛИ ПІСКОМ ТА ЗАТРАМБУВАЛИ ВУГІЛЛЯМ". ЗА ВИРОКОМ СУДУ ЗРАДНИКА І ДУШОГУБА ЗАГАБУ РОЗСТРІЛЯЛИ.
ОТЖЕ, НЕ ВАРТО ПІДМІНЯТИ СТАЛІНСЬКІ ЗЛОЧИНИ ГІТЛЕРІВСЬКИМИ І НАВПАКИ. І СТАЛІН, І ГІТЛЕР - ДВА БОКИ ОДНІЄЇ МЕДАЛІ, ЯКА ЗВЕТЬСЯ ТОТАЛІТАРНОЮ СИСТЕМОЮ, ДЛЯ ЯКОЇ ЛЮДИ - МОТЛОХ, ПРАХ, ЛАЙНО.

Командир оперативного центру спецназу ГРУ

lyudmila — Thu, 11 Mar 2021 13:23:21 GMT

Командир оперативного центру спецназу ГРУ [img]file:///C:\Users\836D~1\AppData\Local\Temp\msohtml1\01\clip_image002.jpg[/img]
Наближається вікопомний день визволення Чернігова від німецько-фашистських окупантів. З того дня пролетіло сімдесят років. Тисячі
людей віддали своє життя задля визволення чернігівської землі, задля перемоги
над гітлерівською Німеччиною на терені інших країн.Серед них наш земляк Кузьма Савелійович Гнідаш.Він народився 20 жовтня 1914 року в селі Салогубівка Талалаївського району
Чернігівської області (нині село Роменського району Сумської області) в
селянській родині. Отримав семикласну освіту. В 1931 році поступив у Прилуцьку
автотракторну школу, яку закінчив в 1933 році, працював у Талалаївській МТС
трактористом, бригадиром тракторної бригади, автомеханіком. В 1936 році за спеціальним набором Роменськоговійськкомату призваний на службу до Червоної Армії. Закінчив Київське
військово-політичне училище. Війну розпочав політпрацівником 26-ї армії
Південно-Західного фронту. Пережив оточення, тяжке поранення, тривале лікування
у шпиталі. Опісля Гнідаш прибув у запасний полк Південно-Західного фронту. В кінці травня 1942 року оперативною групою 4Управління НКВС УРСР при штабі ПЗФ була створена диверсійна група у складі 8
чоловік на чолі із Кузьмою Гнідашем (підпільний псевдонім «Кім»). Ось їхні
імена: Павло Іванович Дужий, народжений в 1921 році в с.Михальчина Слобода Грем`яцького (тепер Новгород-Сіверського) району; ОлексійСергійович Іванов, народжений в 1914 році в Смоленській області; ІванНикифорович Кочубей 1909 року народження, уродженець Київщини, загинув поблизу
Остра;Андрій Сергійович Немчинов, народжений 1916 року вРязанській області;Іван Кузьмович Турков 1919 року народження,уродженець Сумщини; Михайло Микитович Черепанцев, народився 1919 року уВоронезькій області; Марія Іванівна Бокарьова, радистка, народжена 1919року на Тамбовщині.Як було вже сказано, керівник групи Кузьма Гнідаш.Кожний з диверсантів був добре обізнаний з Чернігівською, Київською,
Житомирською і Сумською областями.Оскільки на Головне розвідувальне управлінняГенерального штабу Червоної Армії було покладено ведення агентурної розвідки
армій противника на окупованих територіях, то Кузьма Гнідаш та його люди стали
розвідувальною групою ГРУ. В ніч на 5 червня 1942 року диверсійна група була виведенаповітряним шляхом в район Сапунової Гути на Остерщині. Завдання – організація
розбитих окупантами партизанських загонів і диверсійна діяльність в районі
Остра, Страхолісся, села Навози. Диверсанти повинні були зруйнувати мости через
Дніпро в районі села Навози (нині Дніпровське), шосейної дороги в районі Остра,
знищити зв`язок на лінії Чернігів-Прип`ять, Чернігів-Чорнобиль, Чернігів –
Козелець. Розвідники виконали це завдання. Кузьма Гнідаш і його люди відіграли
значну роль у відновленні і розвитку партизанського руху на Остерщині, який по
суті своїй знищили окупанти. В червні 1943 року за сприянням представника ГРУ
полковника Смирнова і Кузьми Гнідаша створено партизанське з`єднання ім.
М.М.Коцюбинського. Разом з партизанами група проводила не лише місцеві
операції, а й паралізувала залізничний рух, щоб допомогти фронту. З лютого 1943 р. під керівництвом Гнідашапрацювала Чернігівська міська підпільна організація. Підпільники здійснювали
диверсії на залізниці, вивчали німецькі укріплення на Десні, забезпечували
роботу рації, яка була встановлена за наказом Гнідаша на конспіративній
квартирі Олександра Кириловича Кирюші по вулиці Будьонного, 2 для прямого
зв`язку з розвідувальним відділом штабу Центрального фронту. Завдяки цьому там щоденно
отримували детальні схеми німецьких оборонних споруд, зведених навколо
Чернігова. Кузьма Гнідаш по радіо сповіщав про оборонніспоруди ворога навколо Ніжина, Остра і на західному березі Десни.Після поразки під Москвою, Сталінградом і КурськомГітлер намагався зберегти за собою важливі економічні райони східніше Дніпра.
11 серпня 1943 року він підписав наказ про термінове будівництво «Східного
валу», головною частиною якого був Дніпро з його оборонними спорудами. Проти
німців Червона Армія виступала п`ятьма фронтами, серед яких – Центральний фронт
під командуванням генерала Костянтина Костянтиновича Рокоссовського. В кінці
серпня 1943 року головним напрямком фронту став чернігівський. Російські історики Олександр Колпакіді та ДмитроПрохоров в книзі «Империя ГРУ: очерки истории российской военной разведки» (М.,
1999. – Т.1. – Кн.1. – С.170) роблять наступний висновок: «Благодаря активным
действиям войсковой разведки и партизанских отрядов советскому командованию
были предоставлены сведения о глубине оборонительных линий и рубежах обороны,
структуре укреплений «Восточного вала». Так, действовавшая на территории
Левобережной Украины разведгруппа майора К.С. Гнедаша вскрыла систему обороны
немцев, количество и расположение войск, техники и складов в районах Киева,
Чернигова, Коростеня и Житомира. Данные, полученные от разведгруппы К.С.
Гнедаша, во многом способствовали успешному форсированию Днепра».Після визволення Чернігова і Києва групу КузьмиГнідаша відправили в Білорусію. Розвідники діяли в районах Слуцька, Осиповичів,
Барановичів, Мінська, Слоніма, Білостока. З підходом Червоної Армії
перебазувались у напрямку Пінська, Бреста, Варшави. Інформація, яку передавав
Кім в цей період, відіграла значну роль в успішному завершенні Білоруської
наступальної операції. Однак розвідники опинились в тилу групи армій «Центр»,
де проти 1-го Білоруського фронту діяли Абвергрупа 113 і Абверкоманда 103.
Вірогідніше за все, Кузьма Гнідаш та його люди привернули увагу цих двох
абверкоманд. 19 червня 1944 року, коли поблизу міста Слоніма Кузьму
Савелійовича Гнідаша, тяжко пораненого в ноги, та радистку старшого сержанта
Клару Трохимівну Давидюк оточив німецький каральний загін, вони підірвали себе
протитанковими гранатами.Указом Президії ВерховноїРади СРСР від 24 березня 1945 року командиру оперативного центру спецназу ГРУ майору Гнідашу посмертно було присвоєно званняГероя Радянського Союзу. Нагородний лист підписали генерали Костянтин
Рокоссовський і Костянтин Телєгін. Прах Кузьми Гнідаша і Клари Давидюк покоїться вцентрі білоруського міста Слоніма. Документи про діяльність К.С.Гнідаша та його
групи на Чернігівщині зберігаються в Архіві УСБУ в Чернігівській області: Ф.
№8. – Літерна справа №114, Центральному державному архіві громадських об`єднань
України: Ф.1. – Оп. 22. – Спр.629; Спр. 649; Ф.93. – Оп.1. – Спр. 1; Державному
архіві Чернігівської області: ФП – 470. – Оп.16. – Спр. 24.Його ім`ям названо вулиці в Чернігові, Слонімі,танкер Камчатського пароплавства. В лісі, поблизу смт Десна Козелецького
району, на місці базування групи Кузьми Гнідаша, встановлено пам'ятний знак у
вигляді майже двометрової стели. Про розвідника та його побратимів знято
документальний фільм «Хранить вечно».Шанують Героя в чужих краях. А в Чернігові, навулиці його імені, стирчить остов від колишнього портрета Гнідаша, обклеєний
якимись папірцями. Була озвучена обіцянка, згідно плану, оновити все ще в
травні цього року. На дворі друга половина вересня, але нічого не зроблено.
Люди! Схаменіться! Адже пам'ять про загиблих на війні – це наша совість. Вона,
як сила, нам потрібна! Ще у сімнадцятому столітті знаменитий французький
драматург П`єр Корнель сказав, що загинути за вітчизну – щаслива доля: померлий
доблесний назавжди. [img]file:///C:\Users\836D~1\AppData\Local\Temp\msohtml1\01\clip_image004.jpg[/img]

ЗЛОЧИНИ, ЯКІ НЕ МАЮТЬ СТРОКУ ДАВНОСТІ

lyudmila — Thu, 16 Apr 2020 06:39:15 GMT

Сімдесят років тому, в лютому, березні і наступнімісяці 1943 року, гітлерівці палили села і містечка Чернігівської області. У
вогні живцем згоріли тисячі жінок, чоловіків, стариків, дітей. За документами
Центрального Державного архіву громадських об`єднань України (ф.57. – оп.4. –
спр. 233. – арк. 3-44) на терені Чернігівщини окупанти спалили 302 села. Сьогодні можна почути і прочитати твердження, що уцих злодіяннях винні радянські партизани, які вели свою боротьбу поряд із
населеними пунктами. Автори такої думки часто густо не знають того факту, що за
наказом Гітлера навесні 1942 року німецькі спецслужби приступили до створення
фальшивих партизанських загонів.Сучасний російський дослідник партизанського рухув Україні Олександр Гогун в одній із своїх статей навів звіт від 19 грудня 1942
р. Громадського антикомуністичного комітету (Антик), який був близьким до
польської Армії Крайової. У документі зазначалося, що з весни 1942 року противником
червоних партизанів в білорусько-українському Поліссі стали банди, або
партизанські загони, які вільно пересуваються територією та на яких німці не
звертають жодної уваги. Вони складаються із кілька сотень людей «східняків» та
місцевої сільської молоді. Здійснюють нечисленні диверсії на залізниці,
підпалюють врожай, час від часу грабують місцеве населення, знищують із засідок
місцеву поліцію і керівників маєтків. Серед селян викликають страх. Наслідком
діяльності таких фальшивих партизанів стають акції проти місцевого населення.Лев Миколайович Смирнов (1911-1986), помічникголовного обвинувача від СРСР на Нюрнберзькому процесі, у своїх виступах навів
низку вражаючих документів. Ось деякі з них мовою оригіналу: «В документе Л-221
зафиксирована реплика, брошенная Гитлером Герингу на совещании 16 июля 1941 г. Гитлер говорил:«...Гигантское пространство... должно быть как можно скорее замирено». Я цитирую изследующей фразы, где Гитлер говорит: «... Лучше всего этоможно достигнуть путем расстрела каждого, кто бросит хотя бы косой взгляд...».
Я привожу эти строки потому, что они являются лейтмотивом, которыйпроходит через все распоряжения и законы Гитлера. Я цитирую директиву Кейтеля.
Она была предъявлена Суду американским обвинением за номером Р-98: «...следует иметь в виду, что человеческаяжизнь в странах, которых это касается, абсолютно ничего не стоит и...
устрашающее воздействие возможно лишь путем применения необычайнойжестокости». Я представляю, далее, Суду фотостат документа, который ужебыл предъявлен под номером ПС-459: «Всякого рода сопротивление будет сломлено не путем юридического наказания виновных, а тем, что оккупационные власти будутвнушать тот страх, который единственно способен, – как говорилось в этой
директиве, – отнять у населения всякуюохоту к сопротивлению».Фашисти накопичили значний «досвід» придушеннябудь-якого опору на окупованій території східних європейських країн. Лев
Смирнов представив Суду кілька документів, які цитуються теж мовою оригіналу: «Я
предъявляю Трибуналу под номером СССР-364 выдержку из сообщения номер 6
Югославской государственной комиссии по расследованию военных преступлений: «Группа заложниковбыла повешена в Целье на крючьях, на которых мясники вывешивают мясо. В
Мариборе каждые 5 из обреченных жертв были вынуждены кластьрасстрелянных заложников в ящики и грузить на грузовые машины. После этого эти 5 человек расстреливались иследующие 5 были обязаны продолжать погрузку. Так продолжалосьбеспрерывно. Улица Содна в Мариборе была вся залита кровью, текущей с грузовиков. Число в 50 тысяч убитых кажетсяслишком малым, так как каждый раз расстреливались многие сотни, в Грацце даже
по 500 человек. Предъявляю Суду краткие извлечения из доклада польского правительства. Там описывается так называемое Аннинскоеизбиение: «В конце декабря 1939 года польский полицейский был застрелен в окрестностях Варшавы бандитом. Следствие показало, что виновникнаходится в ресторане в Вавере, вблизиВаршавы. Когда они входили в ресторан, он открыл огонь, убив, по-видимому, одного из них и ранив другого. В ответ на это немецкие власти приказали 26декабря 1939 г. предпринять репрессии, и карательная экспедицияявилась в деревню. Владелец ресторана, в котором случилось описанное выше, был
немедленно повешен, и его тело оставалось висеть перед его домом в течение трех
дней. В то же время мужское население вытаскивалось поочередно из всех домов. Собрав, таким образом,около 170 человек, немцы приказали им стоять на станции железной дороги лицом к стене с руками, заложенными за голову, в течение нескольких часов. После проверки документов некоторые из них были отпущены, но огромному большинству объявили, что они будут казнены. После чего ихувели в поле, разделили на группы по 10-14 человек и расстреляли пулеметными залпами.Число отдельных могил, найденных на месте казни, доходило до 107».За повідомленням уряду Югославії 21 жовтня 1941року німецька каральна експедиція під командуванням майора Кеніга здійснила
масове вбивство 2300 людей в населеному пункті Крагуєвац. Сербське село Скела
карателі спалили разом із жителями, бо вони були «винні» в тому, що
комуністичний загін (так сказано у документі) обстріляв німців. На острові Крит
окупанти розстріляли невинних людей в селах Скики, Брассі, Канадес, а потім
спалили їх вщент. Такою була помста окупантів за напад місцевої поліції.Міжнародногорозголосу набули також трагедії у чеській Лідице, білоруській Хатині,
французькому селищі Орадур-сюр-Глан. Про те, що сталося в селі Лідице 10 червня
1942 р., світ дізнався з офіційної доповіді уряду Чехословацької Республіки на
Нюрнберзькому процесі. То була помста за вбивство чеськими учасниками руху
Опору протектора Чехії Гейдриха. Трагедія Хатині стала відомою ще й тому, що у
збройній сутичці з партизанами загинув командир однієї з рот карателів гауптман
Ганс Вельке – чемпіон у штовханні ядра на Берлінській Олімпіаді 1936 року,
улюбленець Німеччини. В червні 1944 р. французькі партизани в селищі
Орадур-сюр-Глан захопили у полон штурмбанфюрера СС Гельмута Кемпфе. Вночі його
вбили, а труп спалили. Вранці 10 червня 1944 р. карателі 1-го батальйону полку
«Дер Фюрер» знесли Орадур з лиця землі, а його мешканці згоріли живцем у
церкві. Рішенням Президента Франції Шарля де Голля Орадур-сюр-Глан оголошено
меморіальним центром, який у 2008 році був нагороджений премією Австрійської
меморіальної служби.Всі злочини гітлерівців проти цивільного населенняна території Радянського Союзу і країн Європи, коли люди були спалені живцем із
цілими селами і містечками, розкриті на Міжнародному Трибуналі у Нюрнберзі.
Документи знайшли відображення у п`ятому томі видання «Нюрнбергский процесс.
Преступления против человечности» (М.,1991). Сумна неповна хронологія трагічних подій на теренінашої області. Весна 1942 року, село Новий Білоус Чернігівського району: живцем
у власній хаті спалений двадцятирічний Михайло Борсук, підпільник; 37 людей
згоріли у вогні на лівому боці села у хаті Василя Гурка, у хаті Василя
Максимовича, у хліві Олексія Шарого. Серед загиблих були дворічні діти. На
фермі Нового Білоуса карателі спалили живцем лейтенанта Петра Сороку, який
вийшов із оточення, і Ніну Ткаченко. Односельці опісля закопували обгорілі
трупи. Казали, що Ніна і Петро загинули в обіймах. В неділю 23 лютого 1943 року
карателі оточили село Бобровицю під Черніговом. Воно було спалено разом з
людьми за те, що селяни надали допомогу втікачам із табору радянських
військовополонених. 470 бобровичан живцем згоріли. 712 мешканців села Яцево
також були знищені вогнем. У 1943 році німці спалили сільраду у приміському
селі Коти. Запалали інші будинки. На все село залишилось дві хати. Карателі у
два заходи палили село Масани Чернігівського району. У Забарівці з 27 дворів
фашистами спалено шістнадцять. У Радянській Слободі 1943 року у приміщення
кузні карателі живцем спалили 12 людей, серед яких були вагітні жінки. 27
лютого 1943 року запалав Старий Білоус. Людей привезли на тваринницьку ферму.
Наказали сіно винести. Всіх загнали у середину. Двері замкнули і підпалили. По
даху влучили трасуючими кулями. Ферма загорілася. Люди кричали. Там було багато
людей. Горіли живцем селяни у Рижиках і Рябцях Чернігівського району. У травні
1943 року карателі спалили сім дворів у Шестовиці і живцем 43 людини. У Юр`ївці
запалало від рук окупантів 13 дворів, вбито 10 невинних душ. Третього травня
1943 року фашисти оточили Ведильці і знищили 800 дворів, 700 з них згоріло
вщент. У Чернігівському районі загарбники підпалили 1897 дворів, які
перетворилися на руїни. Спалено села Бобровиця, Кувечичі, Лопатин, Масани,
Свинь, Яцево, Полуботки та багато інших. Розстріляно і спалено 1943 людини.В середині лютого 1943 року сталася срібнянська трагедія. Тут карателіспалили 682 людей. Увірвавшись до Варви, фашисти почали палити крайні хати на
Зарічці. Згоріло близько 70 людей. На місці розстрілювали тих, хто потрапив на
очі, закидали гранатами будинки тощо. Усього було зруйновано 100 помешкань. Опір
повстанців не мав позитивного результату. 1 березня 1943 року карателі
повернулися до райцентру і продовжили свою криваву розправу на варвинчанами.Цей сумний список далеко не повний, але в моїх замітках він завершуєтьсятрагічними подіями у Корюківці. Ні в Чернігівській області, ні вУкраїні ніколи не забували про страшну трагедію, яка сталася в цьому містечку
1-3 березня 1943 р. Перша публікація про Корюківську трагедію датується 18
березня 1943 року в газеті «Більшовик» за назвою «Звірі!». Її автор – Л.Трифон,
кореспондент ТАРС при партизанському з`єднанні О.Федорова. Друга – 1944 роком в
газеті «Деснянська правда» від 26 березня. В наступні роки побачили світ
численні статті в місцевих та республіканських газетах і журналах, в
Чернігівському томі багатотомного видання «Історія міст і сіл Української РСР»,
в енциклопедичному довіднику «Чернігівщина» та інших. У 1971 році відомий
український художник Олексій Данченко (1926-1993) написав серію графічних
картин «Ранок. Корюківка. 1 березня 1943 року». Їх репродукцію вміщено до книги Л.І.Павлової протворчість митця, виданої 1972 р. У 1977 р. споруджено Пам'ятник на честь героїчногоопору населення німецько-фашистським загарбникам в Корюківці (бронза, граніт)
роботи видатного українського скульптора Інни Коломієць (1921-2005).Томувпевнено кажу: в минулі роки не замовчувалась Корюківська трагедія, як й інші
злочини окупантів на терені нашої області. При обласних управліннях КДБ
функціонували спеціальні підрозділи з розшуку військових злочинців. Над ними
відбувались відкриті судові процеси, в тому числі і в Чернігові, коли судили німецького підполковника Байєра БруноФранца – головного винуватця Корюківської трагедії. Якщопогодитися з деякими дописувачами сьогоднішнього дня, які у всьому роблять
винними радянських партизанів, то, за логікою подібних авторів, учасники Руху
Опору в Європі також винні в тому, що живцем горіли і були розстріляні тисячі
їхніх співвітчизників. Це нонсенс!!! На мій погляд, тут є нездорова пристрасть
або упередженість і ворожість до партизанського руху як на Чернігівщині, так і
в Україні в цілому. І як не процитувати слова Бернарда Шоу: «… там, де люди не
знають правди, вони заповнюють прогалини вигадкою». І ще одне: не можна жити щасливо, якщо весь час тремтиш від страху. Анаші земляки саме так прожили два роки німецько-фашистської окупації. Тому
загарбники завжди залишаються загарбниками і з ними не може бути ніякого
примирення.

ІСТОРІЯ ОДНОГО ПОШУКУ

lyudmila — Tue, 19 Feb 2019 04:13:53 GMT

24 червня 2012 року виповнюється 200 років з початку війни, яка увійшла в історію як Вітчизняна війна 1812 року. Того дня о шостій годині ранку війська французького імператора Наполеона вторглися в західні землі Росії. В Чернігівській губернії почалась відправка селян на оборонні роботи до Києва. Чернігівці доставляли провіант для діючої армії. Чернігівське ополчення було найбільшим в Україні і складалось з 6 кінних козачих і 8 ополченських полків. До ополчення вступили 25 783 ратники, на утримання яких населення зібрало 2 млн. 237 тис. рублів. Важливу допомогу російським військам надавали українські партизанські загони. Серед їх ватажків органі¬заційним талантом, мужністю та відвагою відзначився уродженець села Нефедівки Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії Єрмолай Четвертак. Його формування звільнило від французів Гжатський повіт Смоленської губернії й інші місцевості та утримував їх до підходу регу¬лярних частин. 26 серпня 1812 року відбулась Бородинська битва, в якій взяли участь Чернігівський, Охтирський, Глухівський та інші полки, сформовані переважно з українців. Василь Григорович Костенецький – генерал-лейтенант, командувач артилерією 6–го піхотного корпусу, уродженець села Вирівка Конотопського повіту Чернігівської губернії, за відвагу, проявлену у битві, був нагороджений орденом Георгія 3-го ступеня та позолоченою шпагою з написом «За хоробрість». За велику фізичну силу, високий зріст і надзвичайну витривалість, за спартанський спосіб життя його прозвали «Василь Великий». У храмі Христа Спасителя в Москві прізвище Василя Григоровича Костенецького було вибите на п’яти дошках як такого, що відзначився у битвах під Смоленськом, Бородіним, при Буцені, Дрездені, Лейпцигу. Портрет генерала знаходиться у Військовій галереї Зимового палацу у Санкт-Петербурзі.
Коли Наполеон був розбитий на території Росії, українські козацькі підрозділи воювали у складі російської армії у 1813-1814 рр. на полях Німеччини і Франції. Законодавство Російської імперії врахувало заслуги чернігівських і полтавських козаків у боротьбі з військами французького імператора і захистило їхні права відповідними документами. Козацтво оголошувалось станом «свободных землевладельцев, не имеющих никаких особенных повинностей, кроме общих государственных и земских».
Не можна не згадати ще про одну битву, яка відбулася 22-23 липня 1812 року між російським корпусом під командуванням генерала Раєвського і французьким корпусом під командуванням маршала Даву поблизу села Салтанівка Могильовської губернії. У цій битві взяв участь Трохим Семенович Березовський. Він воював у 6-му єгерському полку, який входив до складу корпуса генерала Раєвського. Як писав Григорій Милорадович у «Родословной книге Черниговского дворянства», Трохим Березовський «за оказанное им отличие в сражении при г. Могилеве в 1812 г. произведен в прапорщики, уволен в отставку поручиком 1819 г. Признан во дворянстве». За дружину він мав Олександру Миколаївну (дівоче прізвище невідоме). Подружжя народило дітей: Олександра (1828), поручика Йосипа (1831), Костянтина (1833). Трохим Березовський занесений до Т.1.Ч.2 (дворянство пожалованное и дворянство до 100 лет) родословної книги, де названі імена тих, хто отримав дворянство по військовій лінії. На жаль, Милорадович не вказав місце народження Трохима Семеновича Березовського. Невідомі також причини його переїзду на Чернігівщину і наявність маєтності. Зацікавленість спонукала розпочати пошуки про цю особистість.
Отже, у Т.2.Ч.3 (дворянство бюрократическое, приобретенное чином гражданской службы или пожалованием ордена) родословної книги Чернігівського дворянства вміщені дані про інших Березовських. Перший з них Петро Омелянович Березовський. Військову службу розпочав 1864 р. у 126-му Рильському піхотному полку, який дислокувався у Волинській губернії. Продовжив служити у 122-му Тамбовському полку, місце дислокації – Харків. У 1867 р. отримав звання прапорщика. Дослужився до майора і звільнений у запас 1882 року. А далі по тексту мовою оригіналу: «За оказанное им отличие в войну с турками при г. Плевне награжден орденом св. Владимира 4-й ст.». Саме за це Петро Омелянович Березовський отримав звання дворянина відповідно до Указу Сенату від 12 жовтня 1883 року. Як у попередньому випадку, не вказано ні місця народження, ні дати появи з певних причин відставного майора Березовського на Чернігівщині. Невідомо також, чи був він тут землевласником.
Ім`я Березовського з другої гілки представників цієї фамілії – Павло Данилович. Григорій Милорадович пише: «Служил в Черниговском дворянском депутатском собрании с 1803 г., был архивариусом этого собрания с 1810 г. и произведен в титулярные советники 1815 г. Награжден орденом св. Владимира 4-й ст. 1842 г.». Ось чому він також отримав дворянський титул. Знову білі плями відносно місця народження, землеволодіння Павла Даниловича Березовського. Ймовірніше за все (Милорадович про це не каже), від нього народилися Іван (1822), Григорій (1828) – колезькі асесори і Семен (1836). Указом Герольдії від 30 жовтня 1845 р. вони визнані дворянами. А від них, можливо, на цьому світі з`явились Олександра (1857), Олександр (1867), Євгенія (1869), Павло (1857) – штабс-капітан, Федір (1855) – поручик, Олександр (1889), Марія (1891).
Дуже важливим було встановити місце народження «чернігівських» Березовських. Виявилося, що крупні землевласники, поміщики Березовські мешкали на Черкащині, Київщині, Івано-Франківщині, Львівщині, Харківщині, Вінниччині, Житомирщині, в Криму. Жодного «чернігівського» Березовського. Окрім цього, у Віленській, Волинській і Подольській губерніях дворяни Густав Березовський, Матеуш Березовський, Станіслав Березовський, Феофіл Березовський та Юлій Березовський стали учасниками Польського повстання 1863-1864 рр., за що були заслані на довічну каторгу до Сибіру.
Звідки ж походить дане прізвище? Словники кажуть, що багато носіїв прізвища Березовський отримали його в результаті додавання суфіксу – ський до назви численних топонімів на території України або Білорусії (Берези, Березівка, Березово і т.п.) – польський аналог прізвища Бржозовський (береза). І тут необхідно згадати про Леся Івановича Березовського (рік народження і смерті невідомі) – учасника народного повстання на Покутті восени 1648 року. У першому томі енциклопедії історії України 2003 року видання знаходимо інформацію про те, що він походив з дрібної української шляхти села Березів Коломийського повіту. Приєднався до повстанських загонів Семена Височана, які вели боротьбу проти польської окупації. Джерела називають осавула Леся Березовського головним ад’ютантом і начальником штабу Височана, людиною, котра налагодила зв’язки з Богданом Хмельницьким. Дослідники історії Коломийського краю сходяться на тому, що наприкінці 1648 року Лесь Березовський змушений був відступити із Семеном Височаном в Україну, де героїчно боровся в полку Івана Богуна. У реєстрі запорізького козацтва, складеному під Зборовом 1649 р., зустрічається низка прізвищ Березовських з Березова у Брацлавському, Білоцерківському, Переяславському полках. На думку істориків, це свідчення того, що й інші роди Березовських восени 1648 р. відступили в Україну і у полках Богдана Хмельницького боролися з польською шляхтою. Королівський уряд 4 жовтня 1650 року конфіскував майно 25 родин Березовських і передав їхні маєтки Гаспару Островському, який жорстоко душив «галицьку козаччину» в 1649-1650 рр.
Це дає підставу припустити, що Трохим Семенович Березовський, чернігівський дворянин по військовій лінії, належав до одного з коломийських родин Березовських.
Сліди інших Березовських з книги графа Милорадовича відшукалися у селі Старий Білоус Чернігівського району. Перш ніж розповісти про них, зауважу про наступне: всі вони – представники чиновництва і військових, а тому отримали особисте дворянство, яке передавалось шлюбом від чоловіка до жінки, «но не сообщалось детям и потомству».
Отже, старовинне село Старий Білоус (1148) Чернігівського району. Любецький шляхтич Іоанникій Силич 22 квітня 1654 року отримав від чернігівського полковника Степана Пободайла універсал на землі поблизу Старого Білоуса (Сеньковщину). Бунчуковий товариш Антон Силич у 1791 році мав тут будинок на шість покоїв і десять посполитих селян. З 1690 року старобілоуські землі належали й бунчуковому товаришеві Василеві Лизогубу, а також Троїцькому монастиреві разом із селянами з 1672 року. За польськими хроніками Старий Білоус – церковна власність. Коли ж в селі оселились Березовські – залишається поки що загадкою.
В Державному архіві Чернігівської області зберігається документ за назвою «Подворные карточки жителей села Старый Белоус Старобелоуской волости Черниговского уезда по переписи 1920 г.». В документі знаходимо опис господарства лише одного Березовського, на ім`я Федір Григорович, 65 років. Вище йшла мова про Павла Даниловича Березовського, від якого, ймовірно, народився 1828 року син Григорій. А від нього, можливо, з`явився у 1855 році онук Федір. У 1920 році йому могло бути 65 років. У фондах Російського державного військово-історичного архіву є документ за назвою «Список портупей-юнкерам полков 33 пехотной дивизии, удостаиваемых к производству в офицеры 11 августа 1890 г.». Портупей-юнкери – найближчі помічники офіцерів у справі військової освіти юнкерів (слухачів військового училища). В цьому документі відзначено, що портупей-юнкер Федір (по-батькові не названий) Березовський отримав воїнське звання унтер-офіцер і відправлений на службу у свій 129-й Бесарабський піхотний полк. Є у списку і Павло Березовський, який також отримав звання унтер-офіцера з відбуттям у цей же полк. Можна припустити, що обидва Березовські – брати Федір Григорович і Павло Григорович, онуки чернігівського особистого дворянина Павла Даниловича Березовського. У фондах РДВІА зберігається документ за назвою «Об увольнении из запаса армии в отставку офицеров армейской пехоты. Началось 2.01.1898 г. – кончилось 19 октября 1898 года». Серед звільнених у відставку – штабс-капітан Павло Григорович Березовський.
А тепер повернемось до подвірних карточок мешканців села Старий Білоус. В документі сказано, що на утриманні Федора Григоровича Березовського у 1920 році знаходились діти 22 і 6 років без визначення статі. Господарство складалось із 7 голів худоби: 1 корова, 1 кінь, 2 вівці, 3 свині. І окремо – 4 курки. Землі – 6,5 га. Реманент: соха, плуг з лемехом, борона, зерноочисник, 2 коси, 3 серпи, сані-дровні, підвода на дерев`яному ходу однокінна. Федір Березовський вирощував картоплю, цибулю, капусту, моркву на городі і на присадибній пашні, а також хліб, озиму пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, чечевицю, льон. Невідомо, чи дожив він до колективізації. Його ж сина Івана Федоровича Березовського розкуркулили. Про це свідчать спогади односельців, записані чернігівським краєзнавцем Миколою Олександровичем Домницьким у 1987-1988 роках. На вулиці Зарічній, на видному пагорбі, жили Олександр, Федір, Іван Березовські. На території школи зберігся скромненький будиночок пана Павла Березовського під залізом. Миколі Олександровичу порадили звернутися до 78-річної Тетяни Панасівни Бірук, яка проживала на старому хуторі Подусівка, вулиця Гагаріна,151. Ось що вона розповіла: «У селі жили два брати Березовські – Павло і Федір. У Федора панський дух вивітрівся. Сам у землі рився, мало того, то тихенько на простій селянці женився. Через цю мужичку його прапорщиком розжалували. Павло був грамотніший. За його вийшла заміж Ольга, донька Дзвонкевича. А коли настала революція, Сікорський [поміщик з Подусівки] і Павло Березовський втекли, тільки п’ятками мелькнули. Причому Павло був офіцером». А Федір Березовський став хресним батьком Тетяни Панасівни та інших дітей сім`ї Біруків. У нього було п’ятеро дітей – 2 сини, Іван та Олександр, і 3 дочки. Іван не видав німцям тих, хто їх розкуркулював. Сказав, що корились тій владі, тепер коритимуться іншій. Дідусь Домницький встиг зустрітися із Іваном Федоровичем Березовським. Він мешкав із дочкою Галиною Іванівною в Чернігові на вулиці Варзара, в районі Лісковиці. Іван Федорович сказав: «От і добре, що нас розкуркулили. Я тут хоч по-людськи пожив. А то знав в землі ритись». Галина Іванівна добре навчалася в школі, активісткою була. Коли ж захотіла вчитися у вузі, їй відмовили. Мовляв, вона ж не батрачка. Дівчині допоміг секретар комсомольської організації села. Разом написали листа Постишеву. Відповідь надійшла швидко. Галина Березовська взяла довідку, що батько не користувався найманою працею. Їй дозволили вступити в медичний інститут. Стала лікарем. Заміж вийшла теж за лікаря. На момент зустрічі з Миколою Олександровичем подружжя було на пенсії.
На цьому мої пошуки про долю Трохима Семеновича Березовського зайшли у кут, не хочеться говорити у глухий кут. Зробила запит до Російського державного військово-історичного архіву. Збігло понад півроку. Але надії на відповідь не втрачаю. Все-таки ще один наш земляк – герой Вітчизняної війни 1812 року.

Зірка російської опери з берегів Десни

lyudmila — Fri, 12 Apr 2013 07:53:55 GMT

Георгій Михайлович Нелепп
На берегах мальовничої Десни розкинулось козацьке село Бобруйки, яке з давніх часів було закріплене за Остерським повітом Чернігівської губернії. Тепер входить до складу Козелецького району Чернігівської області. Тут жили люди з дивовижним прізвищем Нелін, Неліп, Нелеп, Нелен. З роками воно видозмінювалось і нарешті набуло написання Нелепп з наголосом на кінці. В родині одного з володарів цього прізвища, козака за походженням, Михайла Нелеппа, 20 квітня 1904 року народився син, якого назвали Георгієм. Коли Георгій Михайлович став людиною відомою в артистичних колах, він отримав прізвисько Жорж. Він і сам не міг пояснити, чому так сталося. Ймовірніше, тому, що притягував до себе оточуючих почуттям гумору, легко вписувався в колектив і був душею компанії. Георгій Нелепп міг підняти настрій, розвеселити різних людей. У відносинах з жінками йому забезпечували успіх його зовнішня веселість і внутрішня замріяність, з ним було легко і цікаво. Саме тоді прізвище Георгія Михайловича стали виголошувати на західний манер, роблячи наголос на початку слова.На жаль, нічого невідомо про матір і батька Георгія Нелеппа, уклад життя родини. Відомо лише, що Георгій був старшим сином. Йому виповнилося тринадцять, коли сталася революція 1917 року. А за рік, у 1918 році, Нелеппи з невідомих нам причин залишили Бобруйки і виїхали до містечка Обоянь Курської губернії, в якому жило близько сімнадцяти тисяч людей. Родина оселилась в скромному будиночку. Георгій Нелепп навчався у місцевій трудовій школі, брав активну участь у житті комсомольського осередку, робив перші кроки у співах. На юнака звернув увагу один з вчителів школи і познайомив його із світовими зразками співочого мистецтва. Радив вчитися в серйозному музичному закладі. Однак Нелепп обрав ленінградську Військово-топографічну школу. Кажуть, що він був не високий на зріст красень, який подобався жінкам. Тому рано одружився. Його обраницею стала дівчина на ім’я Надія, Надія Федорівна, талановита піаністка, яка згодом залишила заради чоловіка власну кар’єру і була його вірною помічницею, особистим концертмейстером і педагогом. Молода дружина настійливо просила Георгія Михайловича не губити свій талант, адже голос у нього був поставлений від природи, і професійно навчатися співам. У двадцять три роки Нелепп - студент Ленінградської консерваторії по класу Йосипа Томарса - оперного співака і педагога. Відомо, що Георгія слухали композитор Олександр Глазунов і легендарний співак Леонід Собінов, які схвально поставилися до молодого дарування. У 1930 році Георгій Михайлович закінчив консерваторію. Але за рік до завершення навчання він вже виступав на сцені Ленінградського театру опери і балету, колишнього Маріїнського театру, який згодом став носити ім’я вбитого більшовика Сергія Кірова. У народі цей театр називали Кіровським. Нелепп дебютував у партії Ленського. Дуже швидко оволодів великим оперним репертуаром як лірико-драматичного, так і чисто драматичного амплуа. Своєю жагою працювати, він дуже любив репетиції, співак викликав захоплення диригентів і режисерів. Добре знаний як оперний режисер Борис Олександрович Покровський згадував: «С Нэлеппом, как мы все его звали, Жоржем, репетировать было очень интересно, потому что мы чувствовали процесс создания образа, процесс возникновения живого человека на сцене, понимающего, страдающего и любящего. Он поражал одухотворением. Мы не могли не верить тому, что он влюблен. Мы не должны были сомневаться в том, что он кого-то убьет, если так полагалось по сюжету».Георгій Михайлович залюбки співав українські народні пісні, романси Миколи Лисенка, але Батьківщину так жодного разу і не відвідав. Важко сказати чому. Можна припустити, що просто не вистачало часу. Адже йому доводилося не лише співати власні партії в операх, а паралельно заміняти колег, які несподівано захворіли. В літературі зустрічається неймовірний факт, датований лютим 1937 року, коли Георгій Нелепп проспівав шістнадцять вистав за двадцять один день. Під час московських гастролей Кіровського театру на нього звернули увагу керівники Великого театру. Це сталося в 1944 році. Георгію Михайловичу запропонували цікаву роботу на сцені головного театру країни, і він погодився. Тут він прослужив до кінця свого життя. Талант Нелеппа викликав не лише захоплення, а й заздрість. По Москві поповзли чутки, що співак був стукачем, що він міг будь-коли, будь-кого відправити в сталінські табори. Про це, зокрема, написала у своїх мемуарах Галина Вишневська, добре знана у світі оперна співачка, колишня прима Великого театру. Серед тих, кого начебто Георгій Михайлович сховав у концтаборі, був Микола Костянтинович Печковський, удостоєний звання народного артиста РРФСР і ордена Леніна тридцять дев’ятого року. З 1924 до 1941 р. він був провідним солістом Ленінградського театру опери і балету імені Кірова. Під час війни Микола Печковський опинився на окупованій території і змушений був співати для німців, але запроданцем не став. Він допомагав партизанам, врятовував співвітчизників від загибелі. Тим не менше, як запевняла Вишневська і ті, хто з нею погодився, Георгій Нелепп звинуватив колегу у співробітництві з окупантами, і Печковський опинився в одному з таборів ГУЛАГу. Звідти співак вийшов 1954 року, але повної реабілітації так і не отримав. Миколі Печковському дозволили керувати аматорською музичною студією. Правда, говорять його захисники, Микола Костянтинович міг підписати один із пропонованих йому закордонних контрактів, але намагався повернутися на Батьківщину. Але причому тут Георгій Нелепп?Насправді ж, коли фашисти рвалися до Ленінграда, Микола Печковський поїхав на дачу у передмістя, аби забрати хвору матір. Наступного ранку тут німці висадили свій десант. Шлях до міста був відрізаний. Шоферу секретаря міськкому партії Андрія Жданова було доручено переправити Печковського у Ленінград. Але той не виконав завдання. Рятуючи себе, шофер оббрехав співака, заявивши, що той сам висловив бажання залишитись з німцями. А тим часом Ленінградський оперний театр евакуювався до міста Перм. Сюди перебазувались співробітники Наркомату хімічної промисловості. Разом з батьками приїхала дівчинка Ревекка Фрумкіна, яка згодом стала відомим московським лінгвістом, психологом, есеїстом, автором понад двісті наукових праць, професором, доктором філологічних наук, провідним науковим співробітником Лабораторії психолінгвістики Інституту мовознавства Російської Академії наук. У 1997 році Ревекка Марківна видала у Москві книгу спогадів за назвою «О нас - наискосок», в якій є наступне свідчення: «Зимой 1942 года папу отозвали в Москву, а нас с мамой переселили в общежитие для сотрудников Наркомата химической промышленности. Сам Наркомат помещался в небольшом трехэтажном особняке, стоявшем на углу большой улицы и переулка, в центре города. В подвале и на чердаке сотрудники жили, в оставшихся помещениях - работали. Нам повезло - мы получили маленькую, но отдельную комнату. Поскольку мамин рабочий день не имел естественного конца, то она оставляла мне необходимые инструкции. Например, уходя на работу, мама говорила: «Если придет Нэлепп, обязательно разогрей ему суп». Георгий Михайлович Нэлепп был знаменитый драматический тенор из Мариинки». Отже, коли Микола Печковський потрапив до рук окупантів, Георгій Нелепп жив і співав у Пермі. Якщо ж зважити на розмови про так звані зв’язки співака з органами НКВС, то варто навести уривок з недавнього інтерв’ю одній з московських газет Чарльза Мешика, сина Павла Яковича Мешика - колишнього наркома внутрішніх справ України, народженого у Конотопі Чернігівської губернії, впливового керівника СМЕРШ та інших підрозділів радянських органів безпеки. Так він розповів: «У нас дома и на даче часто бывал Георгий Михайлович Нэлепп, тенор Большого театра. Он ухаживал за мамой, и отцу это не нравилось, но он лишь подшучивал над ними. После ареста отца Георгий Михайлович бывать у нас перестал...». Йому не дозволяли виїздити за кордон. Співак був приречений на це, хоча й очолював парторганізацію театру. Влада знала, що праця кращих оперних співаків на Заході високо оплачувалась. Тому можновладці побоювалися, що таких, як Нелепп, обов’язково схилять до не повернення додому. Такому переконанню сприяв вибуховий характер Георгія Михайловича. Він міг сміливо роздати адресні, узагальнені і з натяками оцінки колегам, які викликали у деяких з них обурення чи серцевий напад. Але слова його врешті решт виявлялися переконливими і по суті своїй конструктивними. Якось на зборах у Великому театрі партійні народні артисти виступали з доповідями з марксистсько-ленінської філософії. Георгій Нелепп прочитав раніше заготовлений конспект і зійшов з трибуни. І раптом почув голос одного з партійних функціонерів, який висловив незадоволення тим, що співак читав свій виступ з зошита. Георгій Михайлович відповів відразу ж. Мовляв, якщо доручать йому, Нелеппу, зробити доповідь про оперу «Садко», він зробить її, не заглядаючи в конспект. Проте, якщо цю доповідь доручать його співрозмовнику, то він ніяк не обійдеться без конспекту. А ще співак міг під час репетицій запалити цигарку, що приводило акторів і режисера у шоковий стан.Зате до Нелеппа прихильно ставився завод грамзаписів, розташований у підмосковному селищі Апрелівка. Окрім численних романсів та арій Георгій Михайлович записав там на платівки повністю чотирнадцять опер і кілька оперет. Фахівці розповідають, що він співав різноманітний і теноровий репертуар в операх Верді, Бізе, Мусоргського, Чайковського та інших композиторів. І досі точаться сперечання серед прихильників оперного мистецтва, хто краще співав партію Германа в «Пиковой даме» Чайковського - Георгій Нелепп чи Володимир Атлантов, адже цю складну партію Георгій Михайлович виконав понад двісті разів.Після театру Георгій Нелепп дуже любив свою рідню. Вдома у нього окрім прийомної дочки Людмили, племінника Колі, матері, сестри дружини бувало багато людей. За стіл за звичай сідало не менш тринадцяти людей. Свій вільний час Георгій Михайлович присвячував дочці, племіннику та їхнім друзям: ходив з ними в театри, музеї, на виставки і до цирку. Найбільшим його уподобанням була риболовля. На березі річки співак по-справжньому відпочивав, забуваючи на деякий час про театральні проблеми. Однак у Георгія Михайловича було хворе серце. Після оперної вистави «Фіделіо» у співака стався інфаркт. Як тільки відчув себе краще, він знову вийшов на сцену Великого театру в ролі Сабініна з опери Михайла Глінки «Іван Сусанін». То був день 1 травня 1957 року. Голос його звучав чисто, грав талановито, і ніхто з глядачів не міг припустити, що бачить і чує свого улюбленого співака востаннє. За кілька днів Георгія Михайловича із серцевим нападом відвезли в лікарню, де він помер 18 червня 1957 року. Так завершив своє життя тричі лауреат Державної премії, народний артист СРСР, російський драматичний тенор, народжений на чернігівській землі. В пам'ять про нього знято документальний фільм «Георгий Нелепп - звезда советской оперы». Ряд опер за участю Георгія Михайловича і романсів у його виконання презентовано для меломанів на CD.

НАПУТНЯ ПОРАДА СТАНІСЛАВА ОРІХОВСЬКОГО

lyudmila — Wed, 19 Sep 2012 19:48:13 GMT

В історію східнослов`янської культури Станіслав Оріховський (він народився 1513 року в с. Оріхівка Перемишльського повіту Руського воєводства) увійшов як талановитий оратор, публіцист, історик і філософ середини ХУІ століття. За походженням він українець і цим пишався. На жаль, сучасному читацькому загалу Оріховський практично невідомий. Для себе я відкрила його завдяки альманаху «Хроніка 2000» (2009. – Вип.80). Тут опубліковано статтю Миколи Сумцова (1854-1922) – російського фольклориста, етнографа, літературознавства, історика про Станіслава Оріховського, яка являє значний інтерес для вивчення польсько-українських культурних і гуманітарних зв’язків. Микола Сумцов зауважує, що для історії південноросійського краю (тобто для нас) і літератури деякі твори Оріховського є надзвичайно цікавими. Ці слова дослідника підтверджуються опублікованими у зазначеному вище випуску альманаху «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу». Твір складається з двох книжок. Напутні поради Станіслава Оріховського настільки мають сучасне звучання, що деякі з них я вирішила обнародувати.
«Чи знаєш, хто ти? – запитує він і відповідає: – Отож, ти правитель, а я – підлеглий, а тому ти й мудріший за мене. Якщо ти мудрий, тоді і я вільний, багатий, щасливий. Ну, а якщо не мудрий? Тоді я раб, бурлака, вигнанець».
«Передусім знай, що не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості. Найважче у світі керувати державою. Та що корисного й гідного короля зробиш для людей, якщо не будеш вчитися? Яким чином стануть твої громадяни справедливими, чесними, сумирними, якщо ніколи не пізнають принципів справедливості, чесності й миру?»
«Якщо про все у державі піклуватимешся сам, будеш не королем, а дуже нещасним злидарем. Тому хто добрий муж і любить батьківщину, хай застерігає короля від подібного, бо такі його дії суперечать праву і є незаконними. Підлабузник не скаже королеві неприємного. Це ворони, і навіть багато гірші. Бо ті лише на мертвих сідають, а ці на тебе, живого».
«Ти сторож королівства… Бо сторож жодну річ з того, що береже, не може назвати своєю. Інакше він не сторож цих речей, а господар. Уникай підлеглих, які дуже дбають про прибутки короля, інакше станеш неприємним як для тих, хто нехтує багатством, так і для відважних лицарів».
«А тепер поясню тобі, що таке закон. Він, як я вже показував, сам є правителем вільної держави, але мовчазним, сліпим і глухим. Згідно з ним обирається одна людина, яку ми називаємо королем. Він – вуста, очі й вуха закону. Якби закон сам міг вислуховувати, вести бесіду, ніхто не обирав би короля, бо закон сам навчає, що треба робити. А оскільки закон цього робити не може, то вибирає собі посередника – короля».
«Треба передусім знати, що добрий король нічим іншим не відрізняється від тирана, як ставленням до сенату. Тиран переважно не має сенату, а якщо має, то це нікчемний гурт людей. …найбільше потурбуйся про підбір сенату, - щоб з обраного тобою сенату всі люди зрозуміли, що ти справжній король, а не тиран».
«Апостол Павло, наприклад, каже: «… коренем усіх гріхів є жадібність». До цієї вади найближчою є розкіш. Треба, щоб ніхто на чуже не зазіхав, хто своє витратив. Інакше з`являться у республіці хитрощі, обман, зрада, грабунки, чвари, насилля над слабшими. Тому, коли від цього зла державу увільниш, підбери до сенату людей стриманих, які задовольнятимуться тим, що мають, - навіть малим».
«Отож, …трилику породу людей мудрі не допускають до республіки. І в нашій республіці також, коли добірних мужів залучатимеш до сенату, ні про що так не дбай, як щоб між сенаторами була належна згода. Бо ніщо так швидко не руйнує державу, як чвари в сенаті».
«Що ж до партій, то вони знесилюють супротивників образами, приниженнями, плітками. І з цією метою тримають тисячі судочинців, тисячі адвокатів-крутіїв. Я нікого тут не називаю поіменно, нагадую лише про похибки».
«Будь прихильним до порядних мужів, які про гаразд держави дбають, на їхні прохання звертай більше увагу, ніж на прохання тих, хто з негідним наміром посад домагається».
«Нехтуй грубу силу, зневажай багатства, жадобу до панування, бездумну і нещиру справедливість».
Це лише кілька висловлювань видатної постаті в українській і польській культурі епохи Відродження. Таким він бачив роль короля в історичному процесі Польщі. Гуманістичні погляди Станіслава Оріховського, на мою думку, дуже відповідають тим реаліям, які притаманні життю сучасного українського суспільства.

О ЕВРО-2012, ТИМОШЕНКО И ТРЕВОГЕ ЗА СУДЬБУ УКРАИНЫ

lyudmila — Thu, 10 May 2012 06:37:30 GMT

Пишу эти заметки на русском языке, чтобы их могли прочитать (о мечты!) кто-либо из представителей тех европейских государств, руководители которых отказываются приезжать в Украину на чемпионат мира по футболу, защищая, таким образом, оскорбленную невинность экс-премьера Юлии Тимошенко. Хочу напомнить господам мужам государственным, что в 1980 году был бойкот Олимпиады в Москве и чем это кончилось. Праздник остался в душе народов мира, а про бойкот все уже давно забыли. Да и СССР исчез с карты мира. Хочу так же обратить внимание этих господ на диагноз, который поставил Тимошенко директор клиники Шаритэ в Германии – психосоматическое расстройство. Такой термин придумал немецкий врач Хайнрот в 1818 году. В медицинских энциклопедиях сказано: «Психосоматические заболевания - это заболевания или болезненные состояния, причинами которых являются в большей степени мыслительные процессы больного (фантазии, представления и др.), чем непосредственно какие-либо физиологические причины». Вот от чего надо лечить эту женщину. Ее имиджмейкер придумал для нее имидж, который полностью противоречит сути Тимошенко. Во-первых, такие косы носят не только украинские женщины, но и русские и белорусские. Такая коса характерна для замужних женщин, живших в 19 – начале 20-го столетия. Во-вторых, стремление Тимошенко быть похожей на Лесю Украинку благодаря этой косе вызывает, мягко говоря, улыбку. Великая украинская поэтесса страдала туберкулезом кости. У нее был поврежден позвоночник. Поэтому долгое время Леся лежала в гипсовой кроватке. Длинные волосы ей мешали. Откройте сайт в Интернете, посвященный Лесе Украинке, и вы увидите большое количество ее фотографий без этой косы. Украинский язык Тимошенко так же искусственен, как и сама оппозиция, которую она якобы возглавляет. У нас нет никакой оппозиции, и никогда ее не было. Есть только группа около политических деятелей с грехами разного калибра, которым архи необходима власть для своего личного обогащения. В Европе, не прожившей почти 80 лет под коммунистической идеологией, практически трудно разобраться в украинской ситуации. Тимошенко и ее окружение – настоящие необольшевики, которые во имя достижения для нее президентского кресла (для этих людей она очень выгодна на этом посту) создают в Украине революционную ситуацию. Прольется кровь, и на этой крови Тимошенко и компания придут к власти, притащив на своем хвосте гражданскую войну. Но мы все это пережили почти 100 лет назад. Потом пришел сталинский режим, голодомор, репрессии, страшная война. Швейцария, Австрия, Германия даже Болгария и другие европейские государства, которые так обеспокоены украинской демократией, ничего подобного на своей шкуре не пережили. Им кажется, что Тимошенко чистая и пушистая. Но, к сожалению, это не так. За несколько месяцев ее первого премьерства в Украине начался мясной, бензиновый, мучной и прочие дефициты, резко подскочила инфляция. Президент Ющенко вынужден был отправить Тимошенко в отставку. У нее огромная неприязнь к нынешнему президенту Украины. Это их личное дело. Нечего втягивать в свои распри целый народ. Если бы Тимошенко была настоящей украинской патриоткой, она бы прекратила всю эту вакханалию вокруг своего имени. Но ей так хочется заполучить свободу ценой миллионов жизней жителей Украины. В Европе так же не понимают, что, если у нас запылает огонь, он перекинется и в Европу. Такой может стать цена защиты Тимошенко. Вспомнить хотя бы, с чего началась Первая мировая война и кто взял на себя роль наблюдателей за приходом Гитлера к власти. Господа европейцы! Будьте мудрее и бдительнее!

ОСКОЛКИ ВІЙНИ ДОВГО ЩЕ НА НАС ПАДАТИМУТЬ

lyudmila — Tue, 08 May 2012 14:59:04 GMT

Чим більше спливає часу після вікопомного 9 травня 1945 року, тим більше переконуюсь, що ми ніяк не можемо позбавитися звички оцінювати Велику Вітчизняну війну двома кольорами – червоним і чорним. А події війни були строкатими і доволі складними. І в кожній цій події була задіяна конкретна людина із своїм світосприйманням, із своїм життєвим досвідом, із своєю любов`ю і своєю ненавистю.
Були зрадники, пристосуванці, що розділяли філософію «і нашим, і вашим», герої, які жертвували життям в ім`я Перемоги над невиданим до цього жорстоким і підступним ворогом – німецьким фашизмом. Серед таких героїв був і генерал Михайло Федорович Лукін, колишній поручик царської армії. У 1941 році командував 19-ю армією. Під Вязьмою важко поранений, потрапив у полон. Йому ампутували ногу. Німці пропонували генералові співпрацю. Категорично відмовився. У травні 1945 року Лукіна визволили з полону. До грудня 1945 року проходив перевірку органами НКВС. Генерала відновили в лавах Червоної Армії. На запитання онука, чому він, царський офіцер перейшов на бік більшовицької влади, Михайло Федорович відповів: «Я присягався на вірність царю і Батьківщині. Цар зрікся на користь іншого. Залишилась Батьківщина, моя Батьківщина, і я їй служив, як міг». Так, у кожного з нас одна Батьківщина, який би державний устрій у ній не існував, інакше і не може бути. Хоча для перекати-поле…
Найстрашнішими під час війни були пристосуванці, що розділяли філософію «і нашим, і вашим». Ось ці люди вижили і сьогодні лізуть у всі щілини громадського життя, аби показати свій неабиякий патріотизм і знання про минулу війну. Розповідають в необізнаних аудиторіях байку про те, що 21 вересня 1943 року радянські війська малою кров`ю визволили Чернігів завдяки батальйону власівців, який перейшов на бік Червоної Армії. Їх влаштовує, що слухачі не знають про наступний історичний факт: формування Російської Визвольної Армії генерал-лейтенанта Власова, що потрапив у полон влітку 1942 року, розпочалось у ЛИСТОПАДІ 1944 року, тобто за півроку до завершення війни. Російські історики підрахували, що реально встигли сформувати дві моторизовані дивізії, резервну бригаду, інженерний батальйон і декілька офіцерських шкіл. Загальна чисельність складала близько 50 тисяч бійців. РВА виступила проти Червоної Армії тричі: 9 лютого 1945 року, 13 квітня 1945 року, 6 травня 1945 року, 5-8 травня 1945 року – участь у визволенні Праги. Про зрадника Власова знала вся країна. Тому тих, хто служив Гітлеру (за підрахунками істориків на боці німців воювало чи допомагало в загальній кількості 1,5 – 2 мільйони радянських громадян) стали називати власівцями. Отже, жодних власівців не могло бути і не було на терені Чернігівщини і Чернігова.
Аби відчути ситуацію, яка склалася на підступах до Чернігова, наводжу уривок із кореспонденції в газеті «Известия» від 19 вересня 1943 року: «Оборону свою немцы создавали месяцами. Они насыщали ее огромным количеством огневых средств. Во многих местах нашим подразделениям приходилось выдерживать сильнейшие контратаки. Иногда небольшими отрядами приходилось отражать ожесточенный натиск крупных сил пехоты и танков противника, действовать под бомбежками с воздуха». А 20 вересня 1943 року начальник штабу 129-ї танкової бригади підполковник Бабушкін склав розвідувальне повідомлення такого змісту: «Противник 19 сентября 1943 года упорно обороняет Чернигов, ведет сильный артиллерийско-минометный огонь по боевым порядкам бригады». Далі Бабушкін інформує про те, що німці знищили ливарний завод у Чернігові, бензосховища. 25 танків противника з`явилися в районі Павлівки, Красного Хутора, які перейшли в контратаку. 20 вересня німецька авіація кидала бомби на переправу в Количівці. На Подусівці – ворожа артилерійська батарея. Противник продовжує наполегливо боронити Чернігів, евакуює і спалює матеріальні цінності міста.
22 вересня 1943 року газета «Правда» вмістила кореспонденцію «Бої за Чернігів». Автор писав, що географічне розміщення міста поставило його у положення опорної бази військ противника. Тому бої за Чернігів набули гострого і жорстокого характеру. 21 вересня 1943 року після важких триденних боїв радянські війська штурмом оволоділи містом. Як сказано у кореспонденції, «немцы и сейчас продолжают упорно и ожесточенно сопротивляться. Они часто предпринимают контратаки, бросая вперед мотопехоту и группы танков. Фашистские бомбардировщики волнами по 30-60 самолетов налетали на наши войска…».
Правдою є те, що разом з німцями за Чернігів проти червоноармійців воювали поліцейські загони, вірніше, шуцманшафтбатальйони. Але відсутні відомості у фронтових зведеннях командирів, що вони здавались на милість переможців. Деяких поліцаїв після визволення засудили, а деякі організували бандитські групи. Але це тема для окремої розмови.
Виникає питання: навіщо ця вигадка про власівський батальйон? Думаю, для очищення совісті. Пригадується така історія. На Забарівці відбувалось перепоховання радянських воїнів. Їхні останки підвозили підводою до нового місця заспокоєння. У цій акції брав участь колишній пристосуванець. Ретельно перевіряв документи загиблих воїнів. Турбувався, щоб все відбулось по-християнськи. Люди дивились на нього і гадали: що це – спокута власних гріхів? Адже у сорок першому році цей чоловік зустрічав німців у Масанах хлібом-сіллю, показував їм дорогу, по якій відступали червоноармійці. За ревну службу німці дозволили йому забрати ліс на будівництво власної хати у партизанської родини. Радянське правосуддя відміряло колишньому пристосуванцю певний строк покарання, після якого він оселився на Забарівці і заходився допомагати облаштувати нову могилку для убієнних фашистами радянських солдатів.
А головне, такі люди стають занадто віруючими. Чи не про них написав ось ці рядки поет Борис Олійник:

Простіть великодушно, Всевишній,
але чи Вам не набридло,
коли якесь бидло,
нагрішивши на три скирти,
грюкає, коли заманеться, в небо,
вимагаючи йому простити:
бо, мовляв, «так було треба»,
аби знову грішити
і знову просити?

А не послали б Ви оте все,
що прикидається правдолюбом,
туди, де Макар телят пасе,
щоб не поганило землю блудом?

Може б, хоч за цих недородів,
нарешті вродило Народом?

Ну, та Вам видніше, Всевишній –
ще раз простіть мою душу грішну…

про пам'ятник марку бернесу в ніжині

lyudmila — Tue, 06 Mar 2012 15:16:56 GMT

По-перше, актор народився 8 жовтня 1911 року за новим стилем у Ніжині. По-друге, коли йому було 5 років, батьки виїхали до Харкова, де розпочався його шлях у мистецтво. Таким чином, видатний артист пов'язаний з Ніжином лише місцем народження. Тому нічого, за обставинами, не зробив для цього міста, навіть не зростав і не вчився тут. І в цьому він не винний. Скоріш за все, ставити Бернесу пам'ятник краще у Харкові. А щодо його тоталітарного мистецтва, скажу наступне: в кіно Марк Наумович грав простих людей (варто згадати його одесіта Аркадія Дзюбіна із фільму "Два бойца"), льотчиків, інженерів, карних злочинців, фронтовиків, спортивних тренерів і т. п. Ніхто з героїв Бернеса не співав гімни владі, не виголошував відповідні промови. У 50-ті роки йому від цієї влади дісталось по повній програмі. Про це знято документальний фільм, написано статті. Пережите актором відбилося на його здоров'ї. Він помер від тяжкої хороби у 56 років. Ми можемо відзначити 100-річчя Бернеса в пресі і на ТБ гідним чином, подякувавши за його акторську і пісенну творчість.
Якщо підходити до видатних митців з етикеткою співець тоталітарної системи, то тоді і Довженко нам не земляк. Адже він зняв "Щорса", документальний фільм "Возз'єднання" про події 1940 р. на Західній Україні. Не треба з однієї крайності кидатись в іншу.

ПРО ТАК ЗВАНЕ КОЗАЦЬКО-СЕДНІВСЬКЕ

lyudmila — Thu, 01 Mar 2012 11:08:45 GMT

ПРО ТАК ЗВАНЕ КОЗАЦЬКО-СЕДНІВСЬКЕ
КОРІННЯ ОЛЕКСАНДРА КЕРЕНСЬКОГО
Багато років знаю Володимира Сапона як серйозного і допитливого журналіста. І раптом ось це. Десять років тому він вже робив публікацію про єврейське походження Олександра Федоровича Керенського з роду седнівських козаків (!?). Це було того дня, коли мені принесли з читального залу і поклали на стіл стос свіженьких журналів, серед яких був останній номер «Отечественной истории» - московське видання. А там як раз було надруковано архівну розвідку про Олександра Керенського, його походження, родину і таке інше. Тоді здалося, що Володимир Сапон просто пожартував, але цей «жарт» він повторив у своїй публікації за назвою «Олександр Керенський… із роду седнівських козаків» на сторінках «Деснянки» 29 жовтня 2011 року, яка щойно потрапила мені до рук.
Спираючись на книгу письменника Івана Дорби, начебто автора документальної оповіді «В омуте истины», «написаній за мемуарами російських емігрантів 20-30-х років», Сапон розповідає, що матір`ю Олександра Керенського була Геся Гельфман – народоволка, заарештована у справі вбивства Олександра ІІ. Під час судового процесу молода жінка призналася, що вагітна, що батьком її дитини є Микола Колодкевич, теж народоволець і теж під слідством. Гельфман не повісили, і вона народила семимісячного хлопчика, якому дала ім`я Аарон. Геся померла. Знайшлися хрещені євреї Керенські-Кірбіси, які всиновили дитя, і став він Олександром Федоровичем Керенським. А його прийомний батько Федір Федорович Керенський – директором Симбірської гімназії, де навчався Ленін. Прочитала все це і запитала себе: навіщо Володимиру Миколайовичу писати подібну нісенітницю?Аби прив’язати Керенського до нашого краю, бо Колодкевич із Седнева? Розберемось.
Насправді ж, по-батьківській лінії предки Олександра Федоровича походили із середовища російського провінційного духовенства. Його дід Михайло Іванович служив дияконом в селі Керенка Городищенського повіту Пензенської губернії. Від цього села походить прізвище Керенських. У Михайла Івановича було три сина – Григорій, Олександр (священики) і Федір, який закінчив історико-філологічний факультет Казанського університету. Таким чином, батька Олександра Керенського звали Федором Михайловичем, а не Федором Федоровичем, як пише Сапон. Матір звали Надія Адлер. Вона була дворянкою, дочкою начальника топографічного бюро Казанського військового округу. Подружжя Керенських народили свого сина Олександра 22 квітня за старим стилем 1881 року у місті Симбірську.
А Геся Гельфман народилася у Мозирі між 1852 і 1855 роками. Її мати рано померла, а батьком у дівчинки склалися натягнуті стосунки, тому вона у 16-річному віці виїхала до Києва, де працювала у швейній майстерні і познайомилася з народниками. За революційну діяльність вперше була засуджена до ув’язнення в цілому на чотири роки. Потім в адміністративному порядку її вислали в одну із північних губерній. Однак восени 1879 року Геся втекла до Петербургу. А що було далі, дізнаємось з книги відомого революційного народника Сергія Степняка-Кравчинського «Подпольная Россия»: «Чтобы дать понятие о нравственной силе и безграничной преданности этой простой, малообразованной женщины, достаточно припомнить последние месяцы ее революционной деятельности. Муж ее, Николай Колоткевич, один из известнейших и весьма уважаемых членов террористической партии, был арестован в феврале. Над его головой висел смертный приговор. Но Геся продолжала оставаться в рядах борющихся, скрывая от всех свое страшное горе. Будучи уже на четвертом месяце беременности, она взяла на себя чрезвычайно опасную роль хозяйки конспиративной квартиры, где приготовлялись бомбы Кибальчича, и пробыла там все время до дня своего вторичного ареста, который произошел вскоре после 1 марта».
29 березня 1881 року було на суді виголошено вирок терористам Гесі Гельфман, Андрію Желябову, Миколі Кибальчичу, Миколі Рисакову, Тимофію Михайлову, Софії Перовській – смертна кара через повішення. Судові чиновники, дізнавшись про вагітність Гесі Гельфман, відклали виконання вироку. І знову цитата із Степняка-Кравчинського: «… целых четыре месяца ей пришлось ждать казни! И эту нескончаемую нравственную пытку она выносила все время, ни на минуту не упавши духом, несмотря на все усилия правительства, которое, побоявшись разбудить негодование Европы повешеньем беременной женщины, старалось, по крайней мере, воспользоваться ее положением, чтобы исторгнуть у нее какие-нибудь признания. Оно тянуло эту нравственную пытку до тех пор, пока самая жизнь Геси не оказалась в опасности, и только почти накануне родов ей было объявлено о замене смертной казни вечной каторгой. Она умерла в тюрьме вскоре после рождения ребенка, который был немедленно отнят у нее.
Від свого чоловіка Миколи Колодкевича Геся народила 12 жовтня 1881 року дівчинку, а не хлопчика. Із статті Аркадія Кравця в журналі «Лехаїм» за 1999 рік, розміщеної в Інтернеті, дізнаємося, що 25 січня 1882 року дівчинку у матері відібрали і відвезли у виховний дім на Горохівській вулиці у Петербурзі. Дитину здали за номером А-824 як дочку невідомих батьків, хоча батьки Миколи Колодкевича просили віддати їм дитину на виховання. Їм відмовили. Під час пологів у Гесі були великі розриви проміжності. Однак медичної допомоги жінці не надали. Зараження крові звело її в могилу 1 лютого 1882 року. Вона померла вночі в страшенних муках. Не проживши й року, померла від невідомої хвороби Гесіна дочка. Микола Колодкевич пережив дружину і дочку на два роки. Він був членом виконкому «Народної Волі». Як учасник восьми замахів на царя, арештований 26 січня 1881 року, проходив у справі 20-ти. Колодкевичу винесли вирок – смертна кара, яку теж замінили безстроковою каторгою. Його помістили в Алексєєвський равелін Петропавлівської фортеці, де Микола Миколайович помер 23 липня 1884 року від цинги.
Ось така трагічна історія сталася з хорошими людьми. Вона наштовхує нас на роздуми: яку користь принесла людству їх революційна самопожертва і чи варто політикам діяти радикально.
А тепер питання, хто такий Іван Дорба? Вікіпедія в Інтернеті дає наступну інформацію. Іван Васильович Дорба – це Володимир Дмитрович Чеботаєв (1906-1998) – радянський письменник, уродженець України, колишній емігрант, член російського Народно-трудового союзу, лауреат Літературної премії КДБ за детективно-шпигунську дилогію, яка складається із романів «Белые тени» і «Под опущенным забралом». У творах описується життя емігрантських кадетських корпусів в Югославії та зародження НТС.
Однак не вдалося знайти даних, що саме він є автором оповіді про Керенського. Пошуки привели до письменника Григорія Петровича Климова, автора книги «Протоколы советских мудрецов», який є вигадником історії про походження голови Тимчасового уряду Росії. Його справжнє ім`я Ігор Борисович Калмиков (1918-2007). Уродженець Новочеркаська. Російсько-американський письменник-перебіжчик, журналіст, редактор. Помер у Нью-Йорку. Климов-Калмиков, випускник Військового інституту іноземних мов, 1945 р. був направлений для проходження служби перекладачем німецької мови у радянську військову адміністрацію. За два роки отримав наказ повернутися до Москви, але втік до Західної Німеччини. Там все і розпочалось для нього – література, журналістика, розвідка під псевдонімом на інші держави… Адже гроші не пахнуть. Але це вже зовсім інші історія. На цьому я ставлю крапку, закликаючи всіх, хто пише про історичні постаті або історичні події, звірятися із документальними матеріалами.