Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS


  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: lyudmila  
Форум "Сіверщини" » Блоґи "Сіверщини" » Людмила СТУДЬОНОВА » «Вертатись хочу на Вкраїну» (Особисте життя Довженка)
«Вертатись хочу на Вкраїну»
lyudmilaДата: Вівторок, 05-Лип-11, 14:59 | Повідомлення # 1
Група: Редактор
Повідомлень: 67
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває


Тривалий час в літературі, присвяченій життю і творчості Олександра Довженка, ім’я його першої дружини Варвари Семенівни Крилової майже не згадувалося. Причина полягала у ставленні Юлії Солнцевої до цієї жінки. На початку дев’яностих років минулого сторіччя постійний біограф Майстра Микола Куценко на сторінках часопису «Вітчизна» розповів про трагічний підсумок цього широкого і прекрасного кохання, опублікував листування Олександра і Варвари Довженків.
Познайомилися вони і покохали одне одного в Житомирі, куди Довженко, після закінчення Глухівського інституту приїхав працювати вчителем. Це було в 1916 році. В своїх спогадах Варвара Семенівна писала про те знайомство так: «Зовнішній вигляд молодого вчителя Довженка, його самобутня манера триматися особливо привертали до себе загальну увагу. Це був стрункий юнак красивої, сильної постави. Він носив коричневу косоворотку, туго підперезану ременем, з-під форменого кашкета нетерпляче вибивалося пасмо хвилястого русявого волосся. Якийсь особливий погляд проникливих світлих очей говорив про неабиякий розум, про глибокий внутрішній зміст, волю і мужність». І далі: «На околицях Житомира є багато чудових мальовничих місць, але серед них немає такого, де б ми не були, яким би не милувалися довгими осінніми, гарячими літніми, солов’їними весняними чи голубими морозними вечорами…».
Навесні 1917 року вони побралися. Але Довженко поїхав до Києва, де вирувало тоді політичне і культурне життя, а Варвара залишилася в Житомирі, чекаючи на виклик чоловіка. З Києва Довженко закидав Варвару листами. Він писав: «Варюсю, чи отримала ти цукор? Я передав з Києва тобі 13 фунтів і лист. Обіцяв надіслати ще й з дому, але до серпня не пришлю… У Києві був у інспектора на Подолі. Сказав він мені багато приємного і неприємного. Приємне те, що в Київському училищі я за 18 уроків і наставництво отримуватиму 4701 карбованців на місяць, отже, Варюнечко, можна буде не боятися дорожнечі. У нас дома, як в усіх тутешніх господарів, конфіскували хліб. Залишили 14 пудів. Чутки, певна річ, по місту літають найфантастичніші».
А за кілька днів: «Дуже скучаю по тобі, моє світле сонечко, рідна моя Варюсю, чудесна, славна дівчинко. Так хочеться тебе бачити, бути з тобою, що просто не хочеться ні працювати, ні дивитись на людей. Я гордий, що так безмежно люблю тебе». І знову: «Кохаю тебе, чиста, світла дівчино, Варюсю, ти чуєш свого Олександрика? Я не в Києві. Я пробираюся зараз у твій чарівний садок, боюсь твердо ступати, щоб не почула мама, я ходжу з тобою в запущеному великому саду, я промовляю тобі слова кохання і хочу нести тебе на руках».
Багато за час розлуки Олександр Довженко написав чистих і світлих листів своїй коханій дружині. Варвара кілька разів приїздила до Києва. І хто знає, скільки б ще тривало оте невлаштоване особисте життя, якби несподівано посміхнулась Олександрові Петровичу фортуна. Пропозиція уряду республіки поїхати за кордон з дипломатичною місією окрилила його.
Щоб зрозуміти, як це сталося, звернімося до свідчень самого Довженка: «На початку 1920 року я вступив до партії боротьбистів. Через кілька тижнів партія боротьбистів влилася в КП(б)У. І таким чином я став членом КП(б)У». Саме тоді доля зводить його з Яном Гамарником, відомим революційним діячем. Він же став ініціатором перекваліфікації Довженка.
А щодо компартійного Довженка, то тут не зайві деякі уточнення. До цього спонукає «Щоденник» Майстра, в якому є наступний запис: «Я занадто високо ніс у серці поняття «комуніст». Отже, партійна сірість, убогість і спекуляція… Що абсолютно нічого спільного з комунізмом не має, зробили з мене одіозну лише, терпиму фігуру».
І все-таки Довженко тоді із задоволенням прийняв пропозицію уряду. Це дало йому можливість налагодити зв’язки зі співвітчизниками, котрі залишили Батьківщину у важкі роки громадянської війни. Довженко зустрічався з ними, брав активну участь в їхній долі, допомагав повернутися на Батьківщину. Так було у Варшаві, так було і в Берліні.
В серпні 1922 року він вступив до приватного училища берлінського художника Геккеля. Ще в шкільні роки Майстер виявив талант рисувальника. До того ж, він гарно співав, керуючи хором. Не дивно, що в німецькій столиці його потягло до мистецтва.
Після повернення із закордонного відрядження подружжя приїхало до батьків Олександра Петровича у Сосницю, де він народився 10 вересня 1894 року. Петро Семенович та Одарка Єрмолаївна Довженки походження мали хліборобське. Тому і дітей своїх привчили до праці на землі. Два тижні Майстер відпочивав дома, на придеснянських луках з батьком косив сіно, складав у копиці, ловив рибу. Звідти поїхав до Харкова, влаштувався на роботу у редакції «Вісті», потім забрав до себе Варвару. Їм запропонували велику квартиру. Сюди часто приходили друзі. Здебільшого це були художники, поети, письменники. Варвара мріяла стати актрисою. Вступила на драматичні курси. Сам Лесь Курбас пророкував їй велике сценічне майбутнє.
Якось вони пливли на човні. Ненароком Варвара боляче вдарила веслом по коліну ноги. Вона на це не звернула уваги. Біль посилювався в коліні, дедалі ставало гірше і вже зовсім нестерпно. Почалося запалення суглоба. Лікарі встановили неправильний діагноз і почали лікувати від туберкульозу кістки. Варвара виїхала до Євпаторії. Довженко ходив похмурий, похнюплений, замкнутий в собі.
Друзі його намагалися розважити, але без особливого успіху. Найчастіше до його кімнати заходив Юрій Яновський, деякий час жив у нього, а тоді, як виїхав до Одеси і став головним редактором Одеської кінофабрики, покликав і Олександра Петровича. Довженко після довгої безсонної ночі роздумів покинув Харків. Сам він про це згадував не раз так: «Я був під сильним впливом кіно, хоч майже нічого тоді не знав про цю нову галузь мистецтва. Я не був ні актором, ні сценаристом, ні працівником кіно, але прийшов запропонувати свої послуги директорові студії…». Так змінилася доля Майстра в Одесі, де він почав освоювати кіно, де знайшов своє покликання.
Працюючи на кінофабриці, Довженко писав своїй дружині Варварі ніжні, пройняті щирим коханням, листи. А вона не відповідала. І, певне, по-іншому б склалися їх подальші стосунки, якби в житті Майстра не з’явилась Олена, або ще як її називав сам Довженко, Олеся Михайлівна Чернова. Кінознавець з Москви Ірина Геращенкова припускає, що скоріш за все зустрілись вони в Одесі на зйомках фільму Довженка «Сумка дипкур’єра». У неї там була зовсім маленька роль. Однак не помітити її було неможливо, і Геращенкова, котра знала Чернову в похилому віці, пише, що замолоду (про це свідчать світлини) у неї було витончене, натхненне, по-справжньому красиве, по-справжньому інтелігентне обличчя, граціозна постать, золоте волосся.
Олена Чернова народилася в Баку. Коли їй виповнилося двадцять років, то приїхала до Москви. Вдень - секретарка в Держбанку, а вечорами в «Уніоні» - піаністка оркестру. А згодом, закінчивши одну з театральних студій, почала зніматись в кіно. В Грузії Олена Чернова вийшла заміж за Георгія Мдівані - відомого кіносценариста. У них народилася дочка, котра тяжко захворіла. Сім’я не склалася. Пізніше в кіно не знімалася. Головним стала музика. Акомпаніатор на виїздах, піаністка в клубі Московського університету, концертмейстер театру мініатюр.
Що саме приваблювало Довженка в цій жінці, на скільки глибокі були почуття його до неї - судити сьогодні важко. Проте їх взаємини, без сумніву, були щирими і залишили в душі Майстра певний слід. Вони зустрічалися вряди-годи, листувалися. Збереглося близько двох десятків листів, які написав Довженко Олесі Черновій і які вона не втратила, передала кінознавцеві Ірині Геращенковій, а та опублікувала їх в московській газеті «Экран и сцена».
В своїх листах Довженко називає Олесю «солнышком», «чудной девочкой», «Лелей растрепанной», турбується про її здоров’я та скаржиться на те, що немає її поруч, і він не може говорити так, щоб все зрозумілим було з півслова.
Звичайно, стосунки з Олесею давали Майстру можливість відновити душевну рівновагу після надто високої напруги в кіно, де він працював творчо і натхненно, створюючи один за одним фільми. Ось як він в одному з листів їй пише: «Чи є у мене справи в Москві? Є! Не справи. А щось інше. Не можна жити одними справами…».
А тим часом дружина Варвара після довгого мовчання, певне, відчувши тривогу, писала: «Нема тебе, Сашо, нема тебе, мій чудовий, єдиний, неповторний. Де ти? Де, мій любий? Стомилася я по тобі, о як стомилась. Не кохаєш ти мене, розкохав…». Довженко, усвідомлюючи те, що сталося і боляче сприймаючи його сам, у листі до неї писав: «Варю! Мені дуже важко тобі писати. Тому я безкінечно і непоправно перед тобою винен. Це я знаю і відчуваю скрізь і щоднини. Ніякого впливу тут немає. Винен я один. Це я дуже добре знаю, і для мене ясно, що в мене наявна безсумнівна психічна травма. Прийде час, і я тобі це добре поясню. Яке дивне життя. Як повинна бути ти незрівнянно вища мене».
Ось так. Через деякий час Довженко розлучився із дружиною. Чому це сталося? До деякої міри пояснення знаходимо в листі Варвари Семенівни Крилової до чоловіка: «Дорогий, рідний, коханий мій! Я прощаюся з тобою. Я іду назавжди від тебе. Розумію все - все. Найперше - те, що жити разом ми не можемо. Ти йдеш у велике мистецтво. Ти віддаєш йому всього себе. Тобі потрібен друг у житті, тобі потрібна натхненниця. Коли приходиш додому - стомлений, вкрай виснажений - маєш спочити душею. Твоє серце не повинна ранити жінчина милиця. О ні! Не тривожся за мене, любий мій. Залишаю тебе свідомо. Не хочу, щоб недуга моя травмувала твою душу. Адже ти не зможеш творити, працювати по-справжньому. Я житиму до останнього подиху з тобою в серці своєму, в спогадах, думках, у снах. І стежитиму за твоєю красивою ходою. Вірю і знаю, що ти створиш багато прекрасного, доброго й вічного».
Але не склалося в нього з Олесею Черновою. Знову самотність, душевна спустошеність. Саме тоді в життя Майстра втручається Юлія Сонцева, відома актриса по німих фільмах «Аэлита» та «Папиросница из Моссельпрома». В Одесі вона побачила кінострічку Довженка «Звенигора» і сказала собі: людина, котра поставила такий фільм, геніальна. А потім вони познайомилися на кіностудії. Це було у 1928 році. За рік почали жити разом. Сонцева залишила свою акторську кар’єру. З 1930 року в титрах всіх довженківських фільмів поруч з його прізвищем з’явилось прізвище «Ю.Сонцева» - асистент режисера, співрежисер. Так було у фільмах «Земля», «Іван», «Аероград», «Щорс» та інших. Проте офіційно чоловіком і дружиною вони стали у 1955 році за наполяганням Юлії Сонцевої, яка через посередника випросила згоду Варвари Довженко на розлучення. Біограф Олександра Петровича Микола Куценко писав, що після розлучення Майстер таємно зустрічався з Варварою Семенівною. У 1933 році в Євпаторії вона народила сина Вадима, але дала йому інше прізвище - Чазов. Начебто за Варварою Семенівною упадав хороший чоловік на ім’я Петро Чазов. Олександр Петрович бачився з хлопчиком, коли йому виповнилося п'ятнадцять років і подарував йому велосипед. Вадим Петрович став відомим художником і був дуже схожий на Олександра Довженка. Пішов з життя кілька років тому.
Навесні 1929 року Олександр Довженко, розпрощавшись з Одеською кінофабрикою, разом з своєю групою переїхав працювати до Києва, де щойно відкрився велетенський павільйон нової кінофабрики. Тут Майстер зняв фільм «Іван», навколо якого критика відразу почала роздмухувати нездоровий ажіотаж. Почалося цькування. Про цей час Довженко згадував так: «Я був зачислений до табору біологістів, пантеїстів, переверзіанців, спинозистів, - сумнівних попутників, яких можна лише терпіти. Навіть студенти, що відбували практику в моїй групі, вважалися в інституті довженкістами, тобто контрреволюціонерами в кіно. Я був позбавлений можливості виховувати кадри».
На екрани Києва «Іван» вийшов у 1932 році. У ньому йшлося про становлення радянської людини під впливом комуністичної ідеології. Олександр Петрович зізнавався: «… за двадцять днів написав невдалий сценарій «Іван» і почав зйомки. Це був мій перший звуковий фільм, знятий на дуже поганій апаратурі».
Борис Шумяцький, голова комітету кінематографії, порадив Довженку взяти папір і ручку та написати коротенького листа Сталіну. Шумяцький передав його за призначенням і розказав все, що треба. Так Майстер отримав можливість спокійно працювати. Його зарахували до штату «Мосфільму», дали квартиру. А в Україні вийшла постанова про обов’язкове демонстрування фільму «Іван» на всіх екранах республіки. Довженко розпочав роботу над кінопоемою «Аероград».
У лютому 1935 року країна святкувала 15-річний ювілей радянського кінематографа. У зв’язку з цією подією Довженка нагородили орденом Леніна. Такої ж нагороди були удостоєні Борис Шумяцький і кінорежисер Всеволод Пудовкін.
«За ним борг - український Чапаєв!». Репліка пролунала Довженку в спину, коли одержавши з рук Калініна орден Леніна, повертався на своє місце. У величному залі Президії Центрального Виконавчого Комітету зависла тиша. Сідаючи, Олександр Петрович легким коректним кивком голови дав зрозуміти Сталіну, що його слова почув і бере їх до уваги.
Український Чапаєв - це Микола Щорс, якого так стали називати з легкої руки Сталіна. Уранці Довженко підійшов до столу й на чистому аркуші написав «Щорс». Це було 28 лютого 1935 року.
Про сталінський вислів стало відомо пресі. Газети почали активно розповідати, як радянський кінорежисер Олександр Довженко працює над фільмом про Миколу Щорса - «українського Чапаєва». На кіностудії «Мосфільм» побудували новий павільйон, який і досі називається щорсівським. А Сталін подарував Майстрові набір патефонних платівок із записом українських народних пісень, які, на його думку, мали супроводжувати кінофільм про Миколу Щорса.
Коли кінострічка вийшла на екрани, Олександр Петрович у листі до письменника Всеволода Вишневського зізнався, що робота над «Щорсом» відібрала у нього п’ять років життя. Кураторами фільму були секретарі ЦК КП(б)У Косіор і Постишев. Зйомки відбувались у Чернігові в березні-квітні 1937 року. В листі до Вишневського від 22 квітня 1937 року Довженко писав: «Мне хочется умереть. Я думаю об этом месяцы. Я думаю - я начал думать (желать) смерти весной на 43-м году жизни. Я, Всеволод, не Маяковский, я не собираюсь сводить расчеты с жизнью. Мне кажется, что это не момент упадничества, а действие суммы каких-то причин. Я начал снимать «Щорс» до утверждения сценария режиссерского с целью отснять зимнюю натуру. Последовал приказ Шумяцкого о незаконности этих действий. Я съемку приостановил. Режиссерский мой сценарий утвержден не был без объяснения причин. Я сократил его, еще доделал и послал другой. До сих пор ни слуху, ни духу. Я понял, что это не к добру. Приезжавший в Киев О. сообщил мне, что где-то в тесном кругу подхалимов И. поговаривал о необходимости ликвидации меня «как ставленника Постишева». Этими слухами полнится гнилая киноземля, и мне это противно.… Поэтому мне не хочется жить. Выправленного «Щорса» я тебе пришлю по окончании. Снимать велели два варианта на двух языках. О, Великий Немой, где ты?!».
Коли робота над фільмом була у розпалі, арештували Івана Дубового - соратника і безпосереднього свідка загибелі Щорса. Іван Дубовий багато розповідав Довженку про свого командира. Вони детально обговорили фінальну сцену фільму - смерть Щорса*. Навіть кілька метрів плівки зняли. Останні кадри фільму залишилися на світлині. Лише у вересні 1989 року її вмістила газета «Культура і життя» разом із фрагментом сценарію, забороненим для зйомок.
Юлія Сонцева згадувала: «Хрущов поїхав з Довженком до Сталіна і там було вирішено питання, як завершити фільм «Щорс» - роль Дубового було викинуто. Це погіршило фільм. В цей час почали зникати люди на Україні. Сашко захворів. Знову інфаркт».
1 травня 1939 року кінострічка почала свій тріумфальний хід у Києві. Було продано 31 мільйон квитків. Довженко радів з цього. Пакт Ріббентропа - Молотова, підписаний 23 серпня 1939 року, припинив життя «Щорса». Адже у фільмі богунці і таращанці вигнали німців з України. І лише в розпалі Великої Вітчизняної «Щорс» ненадовго вийшов на екрани радянських кінотеатрів. А коли Довженко написав повість-роздум «Україна в огні», всю його творчість було заборонено. «Моя повість «Україна в огні не сподобалася Сталіну, - писав Олександр Петрович у «Щоденнику», - і він її заборонив до друку і для постановки. Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» - це правда. Прикрита і замкнена правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика».
31 січня 1944 року Сталін на весь голос звинуватив Довженка у націоналізмі, в тому, що він критикує і повчає партію. «Що він має за душею, - вигукував Сталін, - щоб виступати проти політики нашої партії, проти ленінізму, проти інтересів усього радянського народу?». Довженко заперечував йому на сторінках «Щоденника»: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати і тримати у чорному тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема ні до одного народу в світі… - невже любов до свого народу є націоналізмом?».
А тоді, в Кремлі, 31 січня 1944 року Довженка порубали на шматки і, за його власними словами, «окривавлені частини» його душі «було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило» Майстра. Він тримався рік і впав. Чи маємо ми сьогодні право звинувачувати митця, його хворе серце, яке благало щастя України? Адже в ім’я неї він хотів знімати свої фільми. Однак ярлик антирадянської людини і націоналіста, навішаний на Довженка Сталіним, заважав не лише жити, але й творити протягом багатьох років. Майстер змушений був своєю працею доводити протилежне. Він написав неперевершену «Повість полум’яних літ», зняв документальний фільм «Перемога на Правобережній Україні» і суперечливий художній фільм «Мічурін». В п’ятдесятому році Майстру присвоєно звання народного артиста Російської Федерації. Опублікував повість «Зачарована Десна». Завершив роботу над сценарієм майбутнього фільму «Поема про море».
Здавалось би - повний успіх і визнання. Він викладає у Всесоюзному державному інституті кінематографії, має звання професора і лауреата Державної премії. Серед його учнів майбутні видатні режисери Микола Вінграновський, Отар Іосіліані, Лариса Шепітько. Але Довженко дивився на це не так оптимістично. Він не був задоволений. Адже фільми свої мріяв знімати в Україні. А дозволу такого не мав. Проте надія в душі його не вмирала. У листі до українського прозаїка Юрія Смолича, який жив і творив у Києві, Олександр Петрович писав: «Юро, коли я приїду, повези мене кудись на Десну половити риби. Хай походжу босий по її чистих незайманих висипах, поп’ю її м’якої рідної води, поплачу, подобрішаю».
Довженко мешкав тоді у підмосковному Одинцові. Теж мальовничий, чудовий куточок природи, який викликав ностальгічні почуття. Мабуть, тоді, коли одинцовські дерева поступово втрачали свій зелений одяг, сірі кольори дивилися у вікна Довженкового помешкання, Майстер сів за свій письмовий стіл і на білому папері написав: «До Президії Спілки радянських письменників УРСР. Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба мені, аби з одного бодай вікна було видно далеко. Щоб міг я бачити Дніпро, і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так настирливо почали ночами маритись мені. З пошаною Олександр Довженко. 10 жовтня 1956 року».
А за півтора місяця, 26 листопада 1956 року, після чергового серцевого нападу, Майстер назавжди полишив цей світ. Йому було лише 62 роки. Прах Довженка - на Новодівочому кладовищі в Москві. Чи повернеться Олександр Петрович в Україну? Адже він заповідав, аби ще перед тим, як спалити його в крематорії, з грудей його вийняти серце і закопати це серце в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі.
Нелегко жилося Майстрові, та він закликав посміхатися. Навіть, якщо буває погано. Якщо нема чому - вигадувати. Якщо нема кому - посміхатися сонцю і собі в дзеркало. Поки можливо…


Все життя займаюсь краєзнавчою бібліографією, історичним краєзнавством
 
Форум "Сіверщини" » Блоґи "Сіверщини" » Людмила СТУДЬОНОВА » «Вертатись хочу на Вкраїну» (Особисте життя Довженка)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук: