| lyudmila | Дата: П'ятниця, 22-Квіт-11, 13:32 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 67
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
| Нещодавно відбулись збори ветеранської організації Чернігова, на яких мене звинуватили в тому, що я поливаю брудом чернігівських партизанів, пишу про них брехню і що з цим нарешті треба кінчати. Однак не зрозуміло, в яких саме своїх публікаціях я це зробила. Доля подарувала мені знайомства і тривалі добрі стосунки з Федором Івановичем Коротковим, Олександром Васильовичем Суворовим, Юрієм Олефіровичем Збанацьким, Іваном Івановичем Водоп’яном, Федором Івановичем Калашниковим, Григорієм Феодосійовичем Михайленком, Валентиною Яківною Лисенко та іншими партизанами різних з’єднань. Доля також подарувала мені можливість провести понад дві години в бесіді з Олексієм Федоровичем Федоровим - уславленим партизанським ватажком і людиною з неоднозначними рисами характеру, які виховала в ньому сталінська епоха. Про це я написала у своєму блозі.
Кожний викликає теплі спогади. Це були хоробрі і відверті люди, які чесно розповідали про партизанські будні, сповнені різних ситуацій, адже партизани теж люди із своїми достоїнствами і недоліками. З цього приводу ось що говорив в інтерв’ю автор унікального серіалу 2005 року «Війна. Український рахунок» Сергій Буковський, який вивчав щоденники Миколи Попудренка: «Ми були другі, хто за весь повоєнний час брав їх до рук, а що вже казати про знімання. Вони були під грифом «Цілком таємно». Вони проливають світло на характер і наслідки партизанського руху». Режисер не позбавляв контексту знайдену інформацію, яка несла в собі «смажену» сенсаційність. «Бо інакше це було б брехнею. – наголошував Буковський. - Партизани пили. Але тут же у Попудренка: «А хто не пив?» Люди з голоду помирали в лісах. Який там народець був мутний — і спробуй з цією силою справитись! І до того ж, щоб ці люди ще й воювали. Так, був жорстокий час, жорстоке життя, а тим більше — в лісах». У цих словах режисера оцінка подвигу Миколи Попудренка і врешті решт всіх справжніх партизанів.
Кажу «справжніх», бо були і фальшиві партизанські загони, створені фашистами із різного непотребу за наказом Гітлера. Саме ці загони грабували, вбивали місцеве населення з метою викликати ненависть до радянських партизанів. Розвінчувати «подвиги» таких «народних месників» я буду завжди. Перший крок зроблений мною в книзі «Слідами Чернігівського підпілля».
Наближається вікопомний день Перемоги. Хочу нагади, особливо старшому поколінню, що свято 9 травня було скасовано у 1947 році за наказом товариша Сталіна. Цитую газету «Известия» від 24 грудня 1947 року:
«В Президиуме Верховного Совета СССР
Президиум Верховного Совета СССР постановил:
1. Во изменение Указа Президиума Верховного Совета СССР от 8 мая 1945 года считать день 9 мая - праздник победы над Германией - рабочим днем.
2. День 1 января - новогодний праздник - считать нерабочим днем».
Не забуваймо, що червоним днем календаря 9 травня стало лише 1965 року завдяки зусиллям письменника-фронтовика Сергія Сергійовича Смирнова. Він переконав тодішнє радянське керівництво встановити статус ветерана Великої Вітчизняної війни, відновити державне свято День Перемоги. І от 9 травня 1965 року, вперше після війни, на вулиці міст і сіл Радянського Союзу, України і Чернігівщини вийшли ще молоді учасники бойових дій, колишні партизани і підпільники з урядовими нагородами на лацканах піджаків, не соромлячись цього. Пам’ятаймо про це!
Про радянських ветеранів війни ветеран УПА полковник Віктор Роєнко, який у 90-х рр. відвідував Чернігів, писав: «Йдучи під сталінськими прапорами у бій за комуністичну Україну, вони боронили нашу землю від кривавого гітлерівського нашестя. І ми не маємо права забувати про це».
Отже молоде покоління повинно знати правду і нічого, крім правди, про Велику Вітчизняну війну та участь в ній чернігівців.
Завершу свою репліку уривком з вірша мого улюбленого поета Дмитра Іванова. Йдеться в ньому про чоловіка, який в період окупації своїх земляків у землю навіки загнав.
Він їх не палив і до стінки не ставив
(Заритих живцем, їх поїло вапно),
Він тільки хрестів проти прізвищ наставив
У довгому списку. І в темне вікно
Низької, як підлість, тремтячої хати,
Коли їх вівчарки на згубу вели,
Летіли прокльони, неначе гранати,
З липкої, залитої кров’ю імли… … А нині, раз в місяць поштарки діждавшись,
Пірнає у затінь вологих кутків
І, пенсію в горщик під піччю сховавши,
Вслухається в гуркіт нічних літаків.
І пильно обмацує (вкотре!) запори,
Й холодні мурахи по спині повзуть,
Хоч наші закони - найвищі закони -
Від кровної помсти його бережуть. … Грім ціпами блискавок хмари молотить…
Я довго дивлюсь, як, з очима змії,
Іде по землі постаріла підлота -
І жовкне трава під ногами її. Скільки їх з очима змії ще ходять серед нас, розповсюджуючи вигадки і домисли про тих, хто хоче відновити правдиві події минулої війни? Скільки б не було, розвінчувати їх буду, поки вистачить сил.
Людмила Студьонова
Все життя займаюсь краєзнавчою бібліографією, історичним краєзнавством
|
| |
| |
