| lyudmila | Дата: Неділя, 12-Груд-10, 20:21 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 67
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
|
На початку 60-х років ХІХ ст. полковник Генерального штабу Михайло Домонтович прибув на Чернігівщину як член Російського Географічного товариства з метою написати книгу про цей край. Михайло Олексійович об’їздив різні куточки губернії, вивчив архівні та літературні джерела. Результатом цієї копіткої роботи стала наукова монографія з картами і таблицями за назвою «Материалы для географии и статистики России. Черниговская губерния». Вона побачила світ у Санкт - Петербурзі 1865 року. Полковник Домонтович зібрав унікальні дані про економіку, культуру, етнографію Чернігівщини до реформи 1861 року. Ця книга і сьогодні не втратила своєї значимості для дослідників Чернігівського краю.
По завершенні роботи Михайло Олексійович повернувся до Петербурга, у свій особняк на Середньо - Подячній вулиці, де на нього чекали єдина донечка Шура і кохана дружина Олександра Олександрівна, дочка фінського селянина Масалина. Михайло Домонтович закохався в неї, коли вже мав сорок років. Олександра Домонтович згадувала: «Отец - высокий красивый украинец из Черниговской губернии родом. С черными баками, с умными живыми глазами и выразительными черными бровями. Худощавый и холеный. По характеру мягкий и до болезненности не терпящий вида страданий ничьих. Михаилу Алексеевичу сорок лет с небольшим. Матери Александре Александровне - тридцать пять. Это ее второй брак: от первого трое детей - сын Александр - Саня, пятнадцати лет, дочь Адель десяти и дочь Женя восьми. Первый муж поляк Мравинский, военный инженер. Развод затянулся». Михайло Олексійович всіх вважав своїми дітьми, і Шурочка була дуже здивована, коли раптово дізналася, що її сестри і брат носять інше прізвище.
Додамо, що Михайло Олексійович Домонтович народився 24 листопада 1830 року в селі Кудрівці Сосницького повіту Чернігівської губернії. Мати - Марія Степанівна, батько - Олексій Георгійович. Він був нащадком Слабинського сотника і судді полку Чернігівського Івана Михайловича Домонтовича, від якого Олексій Георгійович успадкував багаті маєтності в Кудрівці, які згодом перейшли до його сина. Михайло Домонтович вилетів з родинного гнізда, коли вступив до Петровського Полтавського кадетського корпусу. Прапорщик Домонтович отримав призначення на службу у лейб-гвардії Гренадерському полку. Потім закінчив Ніколаївську Академію Генерального штабу. Отримав воїнське звання полковника. Рік прослужив на Кавказі. Опісля його відрядили на Чернігівщину.
30 серпня 1875 року Михайла Домонтовича призведено в генерал-майори. У 1876 році його призначено правителем канцелярії завідувача цивільною частиною при головнокомандуючому Дунайською армією. Коли у 1877 році генерал Домонтович отримав призначення на посаду губернатора болгарського міста Тирново, а потім керуючого справами російського намісника в Болгарії, діти з дружиною поїхали з ним. В будинку Домонтовичів збирались болгарські жінки на запрошення Олександри Олександрівни. За їх допомогою вона влаштувала першу в Болгарії жіночу гімназію. За свою тут службу Михайло Олексійович відзначений орденами св. Станіслава 1-го ступеня з мечами і св. Анни 1-го ступеня.
У 1881 році Домонтович очолив військо-історичну комісію з опису російсько-турецької війни 1877-1878 років. Під його керівництвом побачили світ розвідки «Обзор русско-турецкой войны 1877-1878 гг. на Балканском полуострове» та «Описание русско-турецкой войны 1877-1878 гг. на Балканском полуострове и Особое прибавление. Т. 1-9». Книги було видано в Санкт-Петербурзі протягом 1900-1913 років. За труди у військово-історичній комісії Домонтович отримав орден св. Володимира 2-го ступеня. У 1886 році Михайлові Олексійовичу присвоєно воїнське звання генерал-лейтенанта, після чого його було призначено членом Військової ради і управляючим кодифікаційним відділом при цій раді. З 1898 року - він генерал від інфантерії.
А тим часом підросла його улюблена дочка Шурочка. З блакитноокої гарненької дитини виросла приваблива дівчина з гнучким станом, таємничою посмішкою і поглядом людини, за яким ховаються рішучість і воля. Михайло Олексійович вирішив знайти їй самостійного і багатого чоловіка, котрий керуватиме вчинками Шурочки. Адже від неї можна чекати будь-яких сюрпризів. Вибір батька припадає на генерала Тутолміна - ад’ютанта імператора Олександра ІІІ. Наречений набагато старший за дочку, але це не засмучує Михайла Олексійовича, бо він вважає Тутолміна наймолодшим серед генералів. Однак сподівання батька не виправдалися. Шурочка відмовила претенденту на її руку, бо кохала свого кузена Володимира Коллонтай. З ним дівчина зійшлася у Тифлісі, куди приїхала до родичів у гості. Володимир Людвигович був сином поляка, учасника польського повстання. За це перебував на засланні у Сибіру, а потім переїхав з родиною до Тифлісу.
Володимир теж покохав Шуру, і вони вирішили одружитись. Михайло Олексійович категорично проти. На його думку, Володимир Коллонтай жебрак, хоча і офіцер. Йому забороняють бувати в особняку Домонтовичів. Шурочці батьки наказали виїхати до Парижу. Але все марно. У 1893 році закохані одружились. За рік у них народився син, названий на честь діда Михайлом. Сім’я Коллонтай проіснувала всього шість років. Тоді Олександра Михайлівна усвідомила те, про що напише у 1923 році: «Да, мать и дети - это одно, но мужчина - нечто преходящее. Семейная жизнь уже потерпела кораблекрушение. Почему любовь и кухня должны быть пригвождены друг к другу? Уже настало время, чтобы любовь освободилась от тирании кастрюль и тарелок».
Залишивши чоловіка і сина, Олександра Коллонтай рушила за кордон: Швейцарія, Німеччина, Америка. Ще в Росії вона відвідувала більшовицькі гуртки, вбирала в себе марксистські погляди, з великою шаною ставилася до Леніна. А за кордоном вона зійшлася з гігантами марксистської ідеології. З Георгієм Плехановим у неї були не лише ідейно-марксистські стосунки. Молода вродлива жінка (їй двадцять дев’ять) викликала бурю почуттів у серці сорокап’ятирічного Георгія Валентиновича. В одному з швейцарських готелів відбулось те, що має відбутися між чоловіком і жінкою, якщо вони не владні над собою. Пізніше теж саме відбулось між Коллонтай і Шляпниковим (соратник Леніна), Коллонтай і Чичеріним (потому - міністр закордонних справ в уряді Леніна) тільки в Лондоні.
Олександра Михайлівна повернулася із закордонних мандрів, дізнавшись про смерть матусі, Олександри Олександрівни. Михайло Олексійович втратив життєві орієнтири, і дочка поїхала з ним у Кудрівський маєток на Чернігівщині. Тут батько намагався завершити роботу над книгою «Введение гражданского положения в Болгарии после оккупации в войне 1876-1879 годов». На той час Домонтович обіймав посаду голови Державної військово-історичної комісії Генерального штабу. У щоденнику Олександри Михайлівни є такий запис: «После смерти моей матери отец уже никогда не был прежним, он явно не находил себе места в доме и в жизни. Я поехала с ним на его родину, на Украину, чтобы его отвлечь. Я мало выходила из дому по вечерам, чтобы не оставлять отца одного, и всячески старалась заменить своей заботой умершую мать. Но отец таял на глазах».
Михайло Олексійович помер у 1902 році. Олександра Коллонтай записала у щоденнику: «И такой ужас, страх и отчаяние охватили меня, что мне захотелось завыть, как воют звери от боли и страха в темную ночь в дремучем лесу, не плакать, а именно выть, выть без удержу на весь дом».
Після смерті батька Олександра Михайлівна прожила півстоліття, яке вмістило її участь в більшовицькій революції 1917 року і громадянській війні в якості агітатора в частинах Червоної Армії, роботу на посту наркома соціального захисту населення в уряді Леніна, діяльність першого радянського посла в Норвегії і Швеції, створення теорії марксистського фемінізму. Однак особисте життя Олександри Коллонтай не склалося. З першим чоловіком розлучилась назавжди в шістнадцятому році. Син залишився з батьком. Шлюб з популярним на Балтиці революційним моряком, згодом наркомом у військо-морських справах, Павлом Дибенком, який був молодший за неї на сімнадцять років, не приніс щастя*. Вони оформили перший радянський шлюб, без вінчання у церкві, в грудні 1918 року. Коли Олександрі Михайлівні дорікали за нерівний шлюб, вона говорила: «Мы молоды, пока нас любят». Дибенко зрадив її. Відчуваючи свою провину, стрілявся, і вона його відпустила. А 26 липня 1938 року Павла Юхимовича розстріляли на Бутовському полігоні під Москвою як учасника у троцькістському, військово-фашистському заколоті на чолі із маршалом Тухачевським. Лише 1956 року Дибенка посмертно реабілітували. Як відбилася ця подія на долі Коллонтай?
Вона так і залишилась послом СРСР у Швеції. Сталін цінив те, що навколо неї створювалась атмосфера політичних салонів Парижу, що вона була витонченою, з тонким гумором і холодним розумом жінкою, що володіла багатьма мовами, говорила на чарівній суміші скандинавських мов, відрізнялась мудрістю, дружелюбністю і життєстверджуючим характером. Всі ці якості, на думку вождя, були корисними для Радянського Союзу. У 1945 році, коли після п’ятнадцяти років перебування на посольському посту вирішено було відкликати Олександру Михайлівну, Президія Верховної Ради СРСР нагородила Коллонтай орденом Трудового Червоного Прапора за ефективну дипломатичну працю на благо Батьківщини.
Поховавши сина, вона сама опинилася на межі смерті. Серце давало збої, і лікарі готувались до інсульту. Але обійшлося. Кріпилася, а згодом вже не вставала з інвалідної коляски. Олександра Михайлівна Коллонтай пішла з життя 9 березня 1952 року, не доживши одного місяця до свого 80-річчя. Поховали першу в історії людства жінку-міністра, жінку-дипломата, дочку нащадка чернігівського козацтва, дворянина, російського генерала і військового історика Михайла Олексійовича Домонтовича на Новодівочому кладовищі у Москві.
Все життя займаюсь краєзнавчою бібліографією, історичним краєзнавством
|
| |
| |
| finka | Дата: Понеділок, 13-Груд-10, 04:58 | Повідомлення # 2 |
Група: Редактор
Повідомлень: 157
Нагороди: 11
Статус: Відпочиває
|  (на фото Олександра Коллонтай) Дякую, пані Людмило, за цікаву історичну розвідку. Хочу доповнити її кількома штрихами.
Мати Олександри Коллонтай – Олександра Масаліна-Мравінська -- не зовсім із селян: вона була донькою фінського фабриканта, який торгував лісоматеріалами. Зведена сестра Олександри Коллонтай Євгенія Мравінська (1864 – 1914 рр.) — була відомою оперною співачкою (театральний псевдонім Є. Мравіна). До речі, вона стала першою виконавицею партії Оксани в опері Римського-Корсакова «Ніч перед Різдвом» (1895). Олександра Коллонтай отримала різнобічну домашню освіту. Володіла англійською, німецькою, французькою, шведською, норвезькою, фінською та іншими мовами, цікавилася літературою, брала приватні уроки малювання. Була введена до великосвітської спільноти.
З юнацьких років Олександра розбила не одне чоловіче серце. Ад’ютант Олександра Ш-го Тутомлін запропонував їй свою руку й серце в перший же вечір знайомства. Відмовила. Інший юнак, безтямно в неї закоханий Іван Драгомиров (до речі, син відомого генерала) не витримав її байдужості й застрелився. Згодом застрелився ще один з її поклонників, коли дізнався, що вона «сплуталася с матроснею». Окрім дипломатичної роботи, Олександра Коллонтай, до речі, переконана феміністка, займалася й літературою і написала кілька художніх творів: «Женщина на переломе (1923, повість), «Любовь пчел трудовых (1924, повість), «Сестрі – любов трёх поколений» (1927, повість), «Большая любов» (1927, повість), «Василиса Малыгина (1927 роман). Дані – з Вікіпедії
Повідомлення відредагував finka - Понеділок, 13-Груд-10, 06:51 |
| |
| |
| lyudmila | Дата: Понеділок, 13-Груд-10, 14:16 | Повідомлення # 3 |
|
Група: Редактор
Повідомлень: 67
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
| Доброго дня, шановна Інесо Ігорівно!
Дякую за листа-додаток. Ці факти мені відомі. Про них я не писала з огляду на те, що хотіла розповісти про батька Коллонтай. Не згадати про Шурочку було неможливо. До того ж, мій матеріал має суто краєзнавчий характер. Мені важливо було показати, яке відношення до нашого краю мали батько і дочка Домонтовичи.
Щодо матері Олександри Михайлівни, то вона все-таки веде своє походження від фінського селянина Масалина. Хтось з цього роду вибився у фабриканти. Олександра Масалина, мати Коллонтай, вийшла заміж за чоловіка на ім’я Костянтин із дворянського роду Мравинських, до якого належав видатний російський диригент Євген Мравинський - племінник зведеним сестрам Коллонтай. Але це не означає, що Олександра Масалина теж дворянка.
Про Олександру Коллонтай, як не дивно, мало писали. Першу книгу про неї, яку я прочитала, була книга А.Іткіної «Революціонер, трибун, дипломат» (1970). Потім Е.Міндліна «Революционер, трибун, дипломат» (1968 і 1978) та З.Шейніса «Путь к вершине» (М., 1987). Моєю метою було знайти зв’язки Коллонтай з батьківщиною її батька. Цього не знайшла, але багато про що дізналась. Кілька років тому слухала по радіо «Свобода» передачу про любовні походеньки Коллонтай. Це тема для окремої розмови. Як і її життя з Дибенком. Колись, коли Михайло Магула, нині покійний, редагував газету «Семь Я», я опублікувала на її сторінках кілька нарисів про сім’ї видатних чернігівців - Коцюбинського, Довженка, Маркович, Коллонтай. Були ще плани, але потім сталося те, що сталося. Ви самі про це знаєте. Про родинні стосунки Олександри Михайлівни у нарисі йшлося у широкому форматі.
Ще раз дякую за увагу до моїх матеріалів. Ваша оцінка мені важлива. Бажаю Вам, вашій родині добра, успіхів, багато грошей у новому 2011 році, а «Сіверщині» - газеті, яку глибоко шаную за чесність і щирість, процвітання.
З повагою ЛВС.
Все життя займаюсь краєзнавчою бібліографією, історичним краєзнавством
|
| |
| |
