| lyudmila | Дата: Середа, 01-Вер-10, 15:28 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 67
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
| Миттєвості
Гадаю, у житті багатьох людей були хвилини, які ніколи не забуваються, бо назавжди є пам’яттю серця. Це - яскраві миттєвості нашої юності. Роки служби бібліотечному фаху принесли неповторні зустрічі з талановитими людьми, книгами і подіями. Невпинно спливає час, а ці неповторні миттєвості все частіше з’являються на хвилі пам'яті. Починаєш розуміти, що вони - частка історії не лише твого життя, а й Чернігівщини. Тому захотілося про них розповісти.
* * *
На початку сімдесятих років до Чернігова приїхав таємничий телепат і гіпнотизер Вольф Мессінг. Його концерт відбувся в обласній філармонії. Народу зібралось багато, всі сиділи в очікуванні чуда. На сцену вийшов худорлявий, невеликого росту чоловік із сивим волоссям і відкритим широким лобом. Тоді йому було ледь за сімдесят, а виглядав він старішим за свій вік. Глядачі задавали питання, виходили до Мессінга за його викликом на сцену, але чуда не відбулось. Відчувалось, що великий маг втратив деякі свої здібності. Міністр культури СРСР Катерина Фурцева заборонила йому гастролі по країні. Не любила вона Мессінга. Хто організував його приїзд до Чернігова, не знаю. Вольф Григорович вже тоді хворів. Жив у Москві із сестрою своєї померлої від онкології дружини і двома песиками. У 1974 році Мессінга не стало.
І все-таки пік його слави припав на 1960-ті роки. Про нього писали численні журнали і газети. Люди дивувались, сперечались, припускали, а потім забули про Мессінга. Навіть не згадали у 90-ті, коли «чаклували» Алан Чумак і Анатолій Кашпировський. А через тридцять п’ять років після кончини Вольфа Григоровича зняли про нього фільм.
На моїй пам'яті Чернігівська філармонія так само була переповнена за рік до виступу Мессінга. Тоді видатний піаніст Еміль Гіллельс дав один концерт для чернігівців. Він приїхав на музичну фабрику, аби замовити для себе концертний рояль, і погодився на виступ. Люди гронами висіли на вікнах філармонії, стояли у проході між рядами крісел. Головним чином - молодь, студенти музичного училища. Забути їхні щасливі обличчя неможливо. Очі кожного були настільки яскравими, що здались суцільно блакитними. Так само, як неможна забути відчуття власного піднесення від чарівної музики Шопена, Моцарта, Ліста, Баха, яку несли у філармонійний зал чутливі руки всесвітньовідомого Маестро.
* * *
Холодний травень сімдесят третього. Готуємось до читацької конференції. Письмово запрошуємо Юрія Збанацького. А за кілька днів з’ясувалось, що Юрій Олефірович - у Чернігівському музеї Михайла Коцюбинського. Ми поспішили туди. Він стояв біля дивовижних квітів не один. Підійшли, привітались. Збанацький представив свого супутника: Микола Якович Зарудний. Цей письменник був тоді дуже популярним. Його романом про кохання «На білому світі» зачитувались, передавали один одному по черзі. Рукостискання. Мовчки дивлюсь на улюбленого письменника. Бачу його великі чорні очі. Чомусь в них ледь помітний смуток. Високий, стрункий, красивий, років п’ятдесяти. Підмічаю: за віком як мій батько. Чим довше дивлюсь в його очі, тим більше відчуваю, що потопаю в них. Юрій Олефірович сказав Зарудному якійсь жартівливі слова, і ми з колегою заговорили про читацьку конференцію. Збанацький пообіцяв обов’язково приїхати. Слова свого він дотримав.
Коли прощались, рвучкий вітер відкинув борт його плаща. Заблищала на скупому сонці золота Зірка Героя Радянського Союзу. Юрій Олефірович, трошки збентежений цим, защебнувся на всі ґудзики.
* * *
У 1943 році режисер Сем Вуд із США екранізував роман Ернеста Хемінгуея «По ком звонит колокол». Фільм вийшов красивим, яскравим. Отримав «Оскара» за кращу жіночу роль. Відразу ж його зарахували до одного із найзначніших у кінематографі. Тому нікому не спадало на думку перетворити улюблений роман на новий фільм або поставити його на театральній сцені. На це зважився театр Російської драми з Естонії. Актори показали виставу «По ком звонит колокол» під час своїх гастролей у приміщенні Чернігівського театру імені Шевченка.
А у цей час у Києві радував глядачів московський театр імені Маяковського, провідною актрисою якого була Наталя Гундарєва. Чернігів поруч, от вона і приїхала подивитись виставу естонських колег. Мені пощастило бачити її зблизька. Я сиділа від Наталі Георгіївни через три крісла на першому ряду. Запам’яталося її миле обличчя, вкрите золотистим ластовинням, довге світле волосся, зібране у пучок, повна відсутність косметики. Актрису супроводжував молодий брюнет. По ходу вистави він схилявся до неї, щось тихо говорив. Актриса дивилась мовчки на сцену. Ймовірно, її супутник намагався давати оцінку побаченого.
Чи сподобалась Гундарєвій театральна умовність видатного роману, напружена батальна сцена і технічно складна сцена руйнації мосту, музичний супровід вистави, а головне - акторська гра, не знаю. Тільки, коли вона виходила із театру, її обличчя було зосередженим. Пізніше мені сказали, що матір Наталії Гундарєвої того літа відпочивала в Острі. А втім, вона робила це кожного року - виїздила на дачу подалі від Москви.
* * *
Олександр Вампілов враз став улюбленим драматургом багатьох радянських театрів. Його п’єса «Старший син» йшла з величезним успіхом. Кіровський драмтеатр саме цією виставою відкривав свої гастролі в Чернігові. Автор назвав своє дітище комедією. Двоє друзів, один - студент, інший - просто грає на гітарі, запізнилися на електричку. До ранку їм світила холодна ночівля на вулиці. Випадково біля одного з будинків підслухали сімейну розмову і вирішили зайти до цих людей. То були батько Андрій Григорович, старша дочка Ніна і молодший син Василько. Студент Володимир Бусигін представився главі сімейства Сарафанову сином, народженим поза шлюбом.
Старий кларнетист відразу ж захвилювався і виклав юнакові, якого бачив вперше у житті, історію своїх відносин з дівчиною, які склалися у далекому сорок п’ятому році. Тому з радістю Сарафанов прийняв її за матір свого старшого сина Володі. На його запитання, де мати Ніни і Василька, батько відповів, що чотирнадцять років тому дружина, яка вважала його невдахою, знайшла собі одного серйозного інженера. Так вони стали жити втрьох. А потім додав, що з матір’ю Володі він був щасливий. Чудова жінка. Час був суворий, але хіба можна його забути! Чернігів, Десна, каштани, швейна майстерня на розі вулиць, де працювала його кохана, - все це невід’ємна складова молодих років Сарафанова. Сумно говорити, але потім військову частину, де він служив, перекинули до Гомеля. А кохана залишилась у Чернігові, одна, на запиленій вулиці. От і виходить, що Сарафанов через роки свого гіркого життя музиканта, який заробляє на хліб грою на кларнеті під час поховання будь-кого, проніс пам'ять про чернігівку, котра подарувала йому незабутні хвилини ніжності і любові. Тому і повірив, що Володимир Бусигін його син.
Чому драматург із Іркутська, російсько-бурятського походження, переніс хоча б на короткий термін свого героя кларнетиста Сарафанова до українського Чернігова, залишається поки що загадкою.
Все життя займаюсь краєзнавчою бібліографією, історичним краєзнавством
|
| |
| |
