| lyudmila | Дата: Четвер, 05-Сер-10, 15:37 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 67
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
| На мене велике враження справила стаття Віктора Баранова «Як поліцай став героєм», опублікована 10 червня цього року на сторінках «Сіверщини». Це розповідь про командира партизанського загону ім. Суворова, національного героя Чехословаччини, кавалера орденів СРСР, Польщі, Угорщини Т.М.Стадника (1923-1977), уродженця Парафіївки Ічнянського району, який на початку війни був у рідному селі жорстоким поліцаєм. Перед визволенням Чернігівщини він втік до партизанів і там знайшов собі притулок, а потім був оточений пошаною і різними відзнаками. Тема знайома і близька. З нею я зіткнулась під час роботи над книгою «Слідами Чернігівського підпілля».
Віктор Баранов вважає, що Стадник «вийшов у люди» завдяки своєму наближенню до радянських керівників різних рівнів. Все це, можливо, було пізніше. А тоді, коли парафіївський поліцай прибився до партизанів, ним зайнявся заступник командира з розвідки, який міг бути офіцером НКВС або ГРУ. Річ у тім, що 19 квітня 1943 року товариш Сталін віддав наказ «Об улучшении разведработы в партизанских отрядах», в якому містилася вимога корінним чином посилити розвідку в інтересах Червоної Армії. На посади заступників командирів партизанських формувань з розвідки призначались кваліфіковані спеціалісти органів державної безпеки. Куратором партизанської розвідки був заступник начальника Центрального штабу партизанського руху майор держбезпеки Семен Бєльченко. В липні 1943 р. він склав план роботи розвідвідділу, який включав створення міцної агентурної розвідки, налагодження обліку агентури, систему зв’язку з нею і проведення продуманих комбінацій.
Ось тут у нагоді стали ті, хто перебіг на бік партизанів, а до того служив або в українській поліції, або охоронних батальйонах (шуцманшафтбатальйони), або «ВІКДО» - «Віртшафсткоммандо», що означає господарське командування з використання матеріальних ресурсів окупованих областей СРСР в інтересах вермахту. Цьому формуванню була підконтрольна, наприклад, Чернігівська меблева фабрика, тому що звідси до Німеччини вивозилися оброблені будівельні матеріали з деревини.
Доктор історичних наук, відомий російський історик Олексій Попов в книзі «Диверсанты Сталина: Деятельность органов Госбезопасности на оккупированной советской территории в годы Великой Отечественной войны» пише: «Следует отметить, что отношение к агентуре, в том числе и из вражеской среды, в 1943 году изменилось в лучшую сторону. Так, агентам, завербованным из числа лиц, находящихся на службе у оккупантов, выдавались удостоверения, в которых указывалось, что это лицо выполняло задания партизан. Это, по мнению оперативных работников, давало агентам уверенность в том, что после изгнания гитлеровцев они и их семьи не будут репрессированы советской властью». Всі документи з агентури, як зазначає Олексій Попов, після відповідного оформлення повинні були відправлятись у штаби партизанського руху. У партизанських загонах заборонялося зберігати подібні матеріали. Лише особисто у заступників командирів з розвідки зберігалися закодовані списки агентури.
Відповідно до інструкції в особистій справі агента знаходились всі документи, що стосувалися даного агента. Це матеріали перевірки із заповненою спецанкетою, рапорт із санкцією на вербовку, автобіографія, підписка про роботу у розвідувальних органах, довідка оперативного працівника про хід вербовки, лист заохочень і нагороджень, характеристика виконаних доручень кандидата на вербування.
Ще одна цитата з книги Олексія Попова «Диверсанты Сталина»: «Вербовка должна была оформляться с определенными формальностями. Вводился строгий учет агентуры. Как правило, от агента отбиралась подписка. Она имела стандартную форму: «Я... добровольно обязуюсь работать по заданиям командования партизанского отряда, все задания выполнять честно и о своей работе и ее методах никому не разглашать. Знаю, что за умышленное разглашение своей деятельности, как за предательство, я буду отвечать по законам военного времени, в чем и расписываюсь». Заполненные спецкарточки препровождались в разведотдел ЦШПД фельдсвязью. Пакет опечатывался тремя сургучовыми печатями, но не прошивался. Разведотдел по получении заполненных на агентов спецкарточек брал агентуру на централизованный учет и высылал в разведотдел штаба, приславшего карточки, обложки дел с присвоенным номером на каждого агента».
Вербувальниками були розумні і досвідчені чекісти. До того ж, непогані психологи. Як згадував один із вояків Литовської визвольної армії, що потрапив у радянський полон, офіцер Смершу запропонував йому співробітництво і вільне життя агента. В разі відмови йому «світять» двадцять п’ять років за Полярним колом. Вони кілька хвилин дивились один одному в очі. Потім литовець сказав, що обирає другий шлях. На нього ніхто не тиснув. Було ясно, що ця людина навіть за умов полону залишилась вірною своїм ідеалам борця за вільну і незалежну Литву.
Для успішних дій агентурної мережі і забезпечення високої продуктивності в її роботі вимагалася неабияка конспірація. Тому рекомендувалося додержуватися низки правил, серед яких було наступне: матеріали, що стосувалися роботи з агентурою, зберігати в таємниці, а вразі необхідності спалювати.
Документи партизанської агентури з колишніх прислужників окупантів зберігаються в Російському державному архіві соціально-політичних досліджень в Москві. Віриться, що вони стануть доступними і нашим, українським, дослідникам. Людмила Студьонова
Все життя займаюсь краєзнавчою бібліографією, історичним краєзнавством
|
| |
| |
