| lyudmila | Дата: Середа, 19-Трав-10, 16:48 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 67
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
| Зірка російської опери з берегів Десни
(Георгій Михайлович Нелепп)
На берегах мальовничої Десни розкинулось козацьке село Бобруйки, яке з давніх часів було закріплене за Остерським повітом Чернігівської губернії. Тепер входить до складу Козелецького району Чернігівської області. Тут жили люди з дивовижним прізвищем Нелін, Неліп, Нелеп, Нелен. З роками воно видозмінювалось і нарешті набуло написання Нелепп з наголосом на кінці.
В родині одного з володарів цього прізвища, козака за походженням, Михайла Нелеппа, 20 квітня 1904 року народився син, якого назвали Георгієм. Коли Георгій Михайлович став людиною відомою в артистичних колах, він отримав прізвисько Жорж. Він і сам не міг пояснити, чому так сталося. Ймовірніше, тому, що притягував до себе оточуючих почуттям гумору, легко вписувався в колектив і був душею компанії. Георгій Нелепп міг підняти настрій, розвеселити різних людей. У відносинах з жінками йому забезпечували успіх його зовнішня веселість і внутрішня замріяність, з ним було легко і цікаво. Саме тоді прізвище Георгія Михайловича стали виголошувати на західний манер, роблячи наголос на початку слова.
На жаль, нічого невідомо про матір і батька Георгія Нелеппа, уклад життя родини. Відомо лише, що Георгій був старшим сином. Йому виповнилося тринадцять, коли сталася революція 1917 року. А за рік, у 1918 році, Нелеппи з невідомих нам причин залишили Бобруйки і виїхали до містечка Обоянь Курської губернії, в якому жило близько сімнадцяти тисяч людей. Родина оселилась в скромному будиночку. Георгій Нелепп навчався у місцевій трудовій школі, брав активну участь у житті комсомольського осередку, робив перші кроки у співах. На юнака звернув увагу один з вчителів школи і познайомив його із світовими зразками співочого мистецтва. Радив вчитися в серйозному музичному закладі. Однак Нелепп обрав ленінградську Військово-топографічну школу. Кажуть, що він був не високий на зріст красень, який подобався жінкам. Тому рано одружився. Його обраницею стала дівчина на ім’я Надія, Надія Федорівна, талановита піаністка, яка згодом залишила заради чоловіка власну кар’єру і була його вірною помічницею, особистим концертмейстером і педагогом. Молода дружина настійливо просила Георгія Михайловича не губити свій талант, адже голос у нього був поставлений від природи, і професійно навчатися співам. У двадцять три роки Нелепп - студент Ленінградської консерваторії по класу Йосипа Томарса - оперного співака і педагога. Відомо, що Георгія слухали композитор Олександр Глазунов і легендарний співак Леонід Собінов, які схвально поставилися до молодого дарування.
У 1930 році Георгій Михайлович закінчив консерваторію. Але за рік до завершення навчання він вже виступав на сцені Ленінградського театру опери і балету, колишнього Маріїнського театру, який згодом став носити ім’я вбитого більшовика Сергія Кірова. У народі цей театр називали Кіровським. Нелепп дебютував у партії Ленського. Дуже швидко оволодів великим оперним репертуаром як лірико-драматичного, так і чисто драматичного амплуа.
Своєю жагою працювати, він дуже любив репетиції, співак викликав захоплення диригентів і режисерів. Добре знаний як оперний режисер Борис Олександрович Покровський згадував: «С Нэлеппом, как мы все его звали, Жоржем, репетировать было очень интересно, потому что мы чувствовали процесс создания образа, процесс возникновения живого человека на сцене, понимающего, страдающего и любящего. Он поражал одухотворением. Мы не могли не верить тому, что он влюблен. Мы не должны были сомневаться в том, что он кого-то убьет, если так полагалось по сюжету».
Георгій Михайлович залюбки співав українські народні пісні, романси Миколи Лисенка, але Батьківщину так жодного разу і не відвідав. Важко сказати чому. Можна припустити, що просто не вистачало часу. Адже йому доводилося не лише співати власні партії в операх, а паралельно заміняти колег, які несподівано захворіли. В літературі зустрічається неймовірний факт, датований лютим 1937 року, коли Георгій Нелепп проспівав шістнадцять вистав за двадцять один день. Під час московських гастролей Кіровського театру на нього звернули увагу керівники Великого театру. Це сталося в 1944 році. Георгію Михайловичу запропонували цікаву роботу на сцені головного театру країни, і він погодився. Тут він прослужив до кінця свого життя.
Талант Нелеппа викликав не лише захоплення, а й заздрість. По Москві поповзли чутки, що співак був стукачем, що він міг будь-коли, будь-кого відправити в сталінські табори. Про це, зокрема, написала у своїх мемуарах Галина Вишневська, добре знана у світі оперна співачка, колишня прима Великого театру. Серед тих, кого начебто Георгій Михайлович сховав у концтаборі, був Микола Костянтинович Печковський, удостоєний звання народного артиста РРФСР і ордена Леніна тридцять дев’ятого року. З 1924 до 1941 р. він був провідним солістом Ленінградського театру опери і балету імені Кірова. Під час війни Микола Печковський опинився на окупованій території і змушений був співати для німців, але запроданцем не став. Він допомагав партизанам, врятовував співвітчизників від загибелі. Тим не менше, як запевняла Вишневська і ті, хто з нею погодився, Георгій Нелепп звинуватив колегу у співробітництві з окупантами, і Печковський опинився в одному з таборів ГУЛАГу. Звідти співак вийшов 1954 року, але повної реабілітації так і не отримав. Миколі Печковському дозволили керувати аматорською музичною студією. Правда, говорять його захисники, Микола Костянтинович міг підписати один із пропонованих йому закордонних контрактів, але намагався повернутися на Батьківщину. Але причому тут Георгій Нелепп?
Насправді ж, коли фашисти рвалися до Ленінграда, Микола Печковський поїхав на дачу у передмістя, аби забрати хвору матір. Наступного ранку тут німці висадили свій десант. Шлях до міста був відрізаний. Шоферу секретаря міськкому партії Андрія Жданова було доручено переправити Печковського у Ленінград. Але той не виконав завдання. Рятуючи себе, шофер оббрехав співака, заявивши, що той сам висловив бажання залишитись з німцями.
А тим часом Ленінградський оперний театр евакуювався до міста Перм. Сюди перебазувались співробітники Наркомату хімічної промисловості. Разом з батьками приїхала дівчинка Ревекка Фрумкіна, яка згодом стала відомим московським лінгвістом, психологом, есеїстом, автором понад двісті наукових праць, професором, доктором філологічних наук, провідним науковим співробітником Лабораторії психолінгвістики Інституту мовознавства Російської Академії наук. У 1997 році Ревекка Марківна видала у Москві книгу спогадів за назвою «О нас - наискосок», в якій є наступне свідчення: «Зимой 1942 года папу отозвали в Москву, а нас с мамой переселили в общежитие для сотрудников Наркомата химической промышленности. Сам Наркомат помещался в небольшом трехэтажном особняке, стоявшем на углу большой улицы и переулка, в центре города. В подвале и на чердаке сотрудники жили, в оставшихся помещениях - работали. Нам повезло - мы получили маленькую, но отдельную комнату. Поскольку мамин рабочий день не имел естественного конца, то она оставляла мне необходимые инструкции. Например, уходя на работу, мама говорила: «Если придет Нэлепп, обязательно разогрей ему суп». Георгий Михайлович Нэлепп был знаменитый драматический тенор из Мариинки». Отже, коли Микола Печковський потрапив до рук окупантів, Георгій Нелепп жив і співав у Пермі.
Якщо ж зважити на розмови про так звані зв’язки співака з органами НКВС, то варто навести уривок з недавнього інтерв’ю одній з московських газет Чарльза Мешика, сина Павла Яковича Мешика - колишнього наркома внутрішніх справ України, народженого у Конотопі Чернігівської губернії, впливового керівника СМЕРШ та інших підрозділів радянських органів безпеки. Так він розповів: «У нас дома и на даче часто бывал Георгий Михайлович Нэлепп, тенор Большого театра. Он ухаживал за мамой, и отцу это не нравилось, но он лишь подшучивал над ними. После ареста отца Георгий Михайлович бывать у нас перестал...».
Йому не дозволяли виїздити за кордон. Співак був приречений на це, хоча й очолював парторганізацію театру. Влада знала, що праця кращих оперних співаків на Заході високо оплачувалась. Тому можновладці побоювалися, що таких, як Нелепп, обов’язково схилять до не повернення додому.
Такому переконанню сприяв вибуховий характер Георгія Михайловича. Він міг сміливо роздати адресні, узагальнені і з натяками оцінки колегам, які викликали у деяких з них обурення чи серцевий напад. Але слова його врешті решт виявлялися переконливими і по суті своїй конструктивними.
Якось на зборах у Великому театрі партійні народні артисти виступали з доповідями з марксистсько-ленінської філософії. Георгій Нелепп прочитав раніше заготовлений конспект і зійшов з трибуни. І раптом почув голос одного з партійних функціонерів, який висловив незадоволення тим, що співак читав свій виступ з зошита. Георгій Михайлович відповів відразу ж. Мовляв, якщо доручать йому, Нелеппу, зробити доповідь про оперу «Садко», він зробить її, не заглядаючи в конспект. Проте, якщо цю доповідь доручать його співрозмовнику, то він ніяк не обійдеться без конспекту. А ще співак міг під час репетицій запалити цигарку, що приводило акторів і режисера у шоковий стан.
Зате до Нелеппа прихильно ставився завод грамзаписів, розташований у підмосковному селищі Апрелівка. Окрім численних романсів та арій Георгій Михайлович записав там на платівки повністю чотирнадцять опер і кілька оперет. Фахівці розповідають, що він співав різноманітний і теноровий репертуар в операх Верді, Бізе, Мусоргського, Чайковського та інших композиторів. І досі точаться сперечання серед прихильників оперного мистецтва, хто краще співав партію Германа в «Пиковой даме» Чайковського - Георгій Нелепп чи Володимир Атлантов, адже цю складну партію Георгій Михайлович виконав понад двісті разів.
Після театру Георгій Нелепп дуже любив свою рідню. Вдома у нього окрім прийомної дочки Людмили, племінника Колі, матері, сестри дружини бувало багато людей. За стіл за звичай сідало не менш тринадцяти людей. Свій вільний час Георгій Михайлович присвячував дочці, племіннику та їхнім друзям: ходив з ними в театри, музеї, на виставки і до цирку. Найбільшим його уподобанням була риболовля. На березі річки співак по-справжньому відпочивав, забуваючи на деякий час про театральні проблеми.
Однак у Георгія Михайловича було хворе серце. Після оперної вистави «Фіделіо» у співака стався інфаркт. Як тільки відчув себе краще, він знову вийшов на сцену Великого театру в ролі Сабініна з опери Михайла Глінки «Іван Сусанін». То був день 1 травня 1957 року. Голос його звучав чисто, грав талановито, і ніхто з глядачів не міг припустити, що бачить і чує свого улюбленого співака востаннє. За кілька днів Георгія Михайловича із серцевим нападом відвезли в лікарню, де він помер 18 червня 1957 року. Так завершив своє життя тричі лауреат Державної премії, народний артист СРСР, російський драматичний тенор, народжений на чернігівській землі.
До 105-ї річниці від дня народження видатного оперного співака на російському телеканалі «Культура» відбувався показ документального фільму «Георгій Нелепп - зірка радянської опери» про долю артиста. Про Георгія Михайловича розповіли народні артисти Росії Борис Покровський, оперний режисер, та Ірина Масленникова, солістка Великого театру. Прозвучали у запису арії Садко, Германа, Каніо та інших оперних героїв у виконанні Георгія Нелеппа. На жаль, українському глядачеві російський телеканал «Культура» недоступний. Хоча така передача могла б відбутись і на наших телеканалах. Адже ряд опер за участю Георгія Михайловича і романсів у його виконанні презентовано для меломанів на CD.
Людмила Студьонова
Все життя займаюсь краєзнавчою бібліографією, історичним краєзнавством
|
| |
| |
