Дійсно, не вспіє у Москві випасти сніг, як у нас ожеледиця. Тільки поговорили у російській столиці про плакати, присвячені Сталіну, якими обвішають хмарочоси, про відкриття йому пам’ятника, як у нас повели розмову про теж саме. А у Запоріжжі проводиться референдум щодо повернення Сталіна у бронзі як героя Великої Вітчизняної війни. Коротка у наших людей пам'ять.
За два роки після 9 травня 1945 року Сталін «забув» про подвиг всіх народів Радянського Союзу і в 1947 році скасував як державне свято День Перемоги. Оголосив цифру загиблих - 7 мільйонів. Невелика кількість, аби не лякати населення і захистити себе. Більшість експертів Російської Академії наук зійшлися на таких цифрах: близько 8 мільйонів 668 тисяч людей втратила армія і 18 мільйонів - мирне населення. Всього 26 мільйонів загиблих.
На долю України припадає 2,5 мільйони загиблих військовиків і 5,5 мільйона жертв мирного населення. У сумі - 8 мільйонів людей. У сумній статистиці кількості воєнних жертв Україна займає перше місце. У Чернігівській області було знищено 127 778 людей і вивезено до Німеччини на каторжні роботи 41 578 людей. На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло 134,5 тисячі чернігівців.
Але повернемося до свята Дня Перемоги. Червоним днем календаря воно стало лише 1965 року завдяки зусиллям письменника-фронтовика Сергія Сергійовича Смирнова. Він зробив неймовірне - переконав тодішнє радянське керівництво встановити статус ветерана Великої Вітчизняної війни, відновити державне свято День Перемоги.
9 травня 1965 року, вперше після війни, на вулиці міст і сіл Радянського Союзу, України і Чернігівщини вийшли ще молоді учасники недавніх бойових дій з урядовими нагородами на лацканів піджаків, не соромлячись цього.
Поступово припинилося негативне і страшне явище - жебракування солдатів-переможців, які збирали милостиню по вагонах, на церковних парканах і просто на вулицях. Серед них були безногі інваліди на візках, які пересувалися, відштовхуючись руками від землі. І досі залишаються питання, чому спивалися здорові фронтовики, а деякі з них очолювали кримінальні банди, чому земляки нешанобливо ставилися до жінок, що повернулися з війни, а дехто з дітьми, але без чоловіків?
На мою думку, відповідь полягає в тому, що занадто багато з недавніх солдатів опинилися загубленими у мирному житті. Суспільство поставилося до них байдуже і безсердечно. Така вже закономірність війни: ні мільйонні жертви, ні гучні перемоги не в силах запобігти страшному падінню моралі воюючих сторін. Війна узаконює вбивства і розтліває душі правилом «все можна», вона повертає до мирного життя людей спустошених. А це небезпечно відбивається на наступних поколіннях і на ході всієї історії. І лише такі письменники як Олександр Довженко, Віктор Некрасов, Олесь Гончар, Леонід Первомайський, Василь Биков, Костянтин Симонов, Юрій Бондарєв, Анатолій Рибаков, Григорій Бакланов, Михайло Шолохов, які самі пройшли пекло війни, розповіли правду від імені солдатів, яким випала трагічна доля. Їхні книги, за словами Юрія Бондарєва, були далекі від будь-якої спокійної ілюстрації. В них була сувора й героїчна солдатська правда, яка не завжди влаштовувала правлячу Комуністичну партію, її керманича товариша Сталіна. Для нього люди були пилом на вітру.
Для сьогоднішніх комуністів Йосип Віссаріонович - світоч життя, а так званим опозиціонерам, що по суті своїй є необільшовиками і знавцями короткого курсу історії ВКП(б) за редакцією товариша Сталіна, хочеться воювати після святкування Дня Перемоги. Для них український народ також пил на вітру. А я хочу нагадати кожному з нас слова Юліуса Фучика, чеського журналіста, закатованого фашистами 1943 року: «Люди я любив вас. Будьте пильними».

Людмила Студьонова