Прочитавши статтю чернігівського професора Віктора Канівця у газеті «Сіверщина» від 22 квітня цього року, я теж вирішила взяти участь у дискусії на тему «П’ять років президента Ющенка». На жаль, автор не дав оцінки п’ятирічному перебуванню при владі Віктора Андрійовича. Пан професор присвятив свій виступ захисту Юлії Тимошенко, людини безперечно сильної, з натренованою пам'ятью і великими амбіціями.
Коли президент Леонід Кучма йшов на другий президентський строк, пані Тимошенко дала інтерв’ю радіо «Свобода». Вона сказала, що кінцевою метою для неї є мета стати президентом України. На питання, який у такому разі буде її перший указ, Юлія Володимирівна сказала, що він стосуватиметься журналістів, які принесли їй багато неприємностей.
Запам’яталося також її інтерв’ю російському каналу «НТВ» після виходу із в’язниці. Ніколи не забуду збентежених великих очей Юлії Володимирівни, коли вона після коротких фраз про пережите під час ув’язнення, запитала журналіста: «Неужели меня посадят в Матросскую тишину?». На мою думку, у цих словах криється зміст подальшої політичної діяльності пані Тимошенко і те, що вона має певні зобов’язання перед Росією.
Не забуду також її поведінки на Майдані. Тут Юлія Володимирівна виявила неабиякі знання історії РСДРП під час революційних заворушень у Російській імперії на початку ХХ ст., які намагалася застосувати пізньої осені 2004 року. Дякуючи 5 каналу українського телебачення, який цілодобово вів пряму трансляцію з Майдану, було видно і чутно, як пані Тимошенко намагалася пройти сама і провести за собою прихильників до будівлі Кабміну по головах військовиків у спеціальних шоломах, закликала брати телефон, телеграф, залізницю, перекривати шосе Київ-Чернігів, аби не йшли за призначенням будь-які вантажі. При цьому на грудях її майорів червоний бант, як це було під час лютневої революції 1917 року. А соціаліст Олександр Мороз проголошував майже радянські декрети, Микола Рудьковський провокував кровопролиття на вулицях Чернігова. Польові командири Луценко, Стахів та інші несли стільки агресії, що відчувалось ймовірне втручання в ситуацію урядових військ. Сьогодні вже ні для кого не секрет, що внутрішні війська просувались на Київ, що могло привести до громадянської війни.
З болем згадую обличчя хворого Віктора Андрійовича Ющенка, якого пані Тимошенко водила за ручку у залі Верховної Ради, а на Майдані підказувала, що йому говорити. Все це зафіксували телекамери 5 каналу. Говорю не задля докору, а задля співчуття людині, яка за п’ять років свого президентства все-таки відродила в українському народові почуття власної гідності та історичної пам'яті. Було знято цензуру, почали виходити україномовні періодичні видання у нашому краї, про які ми не могли у минулому мріяти. Книговидання краєзнавчої тематики набуло просто фантастичного розмаху. Якщо раніше бібліотеки були ідеологічними органами партії і з огляду на це оцінювалась їхня діяльність, то при Ющенку така ахінея нарешті закінчилась. Багато інших добрих речей прийшли у бібліотечну систему, але про це варто поговорити іншим разом.
Президент Ющенко став справжнім місіонером, який сприяв відродженню української справи. Люди змінилися у розумінні патріотизму. А от економічні питання він довірив Юлії Володимирівні Тимошенко, яка в січні 2005 року очолила Кабмін України. І що ж ми мали до літа цього року? Значну інфляцію, м’ясні, хлібні, мукомельні, бензинові, приватизаційні проблеми, які спонукали Президента України відправити прем’єр-міністра у відставку. Потім він прем’єра повернув назад, але ж нічого не змінилося.
Про газові питання я говорити не буду, про них вже багато говорено. У мене, як простої громадянки, склалося враження, що Юлія Володимирівна робила і робить все, аби в Україні було введено міжнародне правління. Вона увійшла у конфронтацію з Ющенком, який довіряв їй повністю, ймовірно, до якихось моментів, про які ми дізнаємося не скоро. Новий президент Янукович і його команда для неї не патріоти і не демократи, наша держава перебуває в кризі, відсутні правоохоронна і судова система, її територіальна цілісність порушується тощо. Тобто, Україна - щось на зразок дикунської країни.
Харківські домовленості Президентів України і Росії дійсно викликають деякі побоювання. Тому що в нашій історії вже є пам’ятна дата, коли російський цар Олексій Михайлович прийняв план Богдана Хмельницького, і Україна підійшла до Переяславської угоди, яка відбулася 8 січня 1654 року. Автономне, політичне і правове становище в складі Російської держави визначили Березневі статті 1654 року. Більшість пунктів цього документу залишилися неясними. Пантелеймон Куліш і Володимир Антонович звинувачували Хмельницького у тому, що з боку козаків «справу поведено зовсім недбало і нерозумно». Московський же уряд виявися добре підготовленим у дипломатичних зносинах. Тому-то Переяславська рада не гарантувала Україні автономію, а після смерті Богдана Хмельницького настав сумний період, названий істориками Руїною.
Впевнена, що опозиція на чолі із пані Тимошенко не думала про цей історичний факт, коли вивела людей на вулиці. Їй байдуже, що пересічні громадяни в цілому, до яких належу і я, не розуміються на газотранспортній системі і не мають жодної уяви про військову базу російського Чорноморського флоту в Криму. Виступаючи на програмі Савіка Шустера 23 квітня 2010 року, Юлія Володимирівна знову мітингувала. В її словах не було конкретики науковців, істориків, військових спеціалістів, психоаналітиків і політологів. Гадаю, вона прийшла на програму, аби відволікти увагу громадськості від себе. Адже чиновниками, які працювали з пані Тимошенко, зацікавилися правоохоронні органи. Якщо є вагомі аргументи з боку опозиціонерів, то вони повинні пролунати з трибуни Верховної Ради. Не можна доводити країну до протистояння на зразок Киргизії.
Тому-то в українство Юлії Володимирівни я не вірю. Аргументую свою думку словами українського історика Володимира Антоновича: «…мале значення має фізична сила; треба моральної сили, треба мати ясний ідеал, щоб народ зміг осягнути свою мету, інакше сам народ віддасть себе власними силами на поталу ворогам. Якщо культура не підготувала народ до того, щоб жити самостійно, він нічого не зможе зробити».
Отже, різниця між Віктором Ющенком і Юлею Тимошенко полягає в тому, що Президент України мав і має ясний ідеал, свою мету і готував народ до того, «щоб жити самостійно», а колишня прем’єр-міністр України викликає у народу бажання захищати власне її саму. При цьому вона вміло використовує українську атрибутику.

Людмила Студьонова.