| lyudmila | Дата: П'ятниця, 16-Квіт-10, 16:06 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 67
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
| І життя, і сльози, і любов
Влітку 1825 року в село Тригорське Псковської губернії до Анни Вульф, у якої з поетом Пушкіним тільки-но мав розпочатись роман, приїхала її кузина і красуня Анна Петрівна Керн. Вульфи їй доводилися родичами по матері, батько якої Іван Петрович Вульф обіймав посаду губернатора в Орлі. Саме в цьому місті 22 лютого 1800 року народилася Анна Петрівна в сім’ї Петра Марковича Полторацького, одного із численних синів Марка Федоровича Полторацького, видатного оперного співака, який походив з родини протоієрея Сосницького Троїцького собору. Дитинство провів у Сосниці. Навчався у латинській школі у Чернігові. Співав у церковному хорі. Музичну освіту Марко Полторацький здобув у Глухівській музично-співочій школі та хоровій гетьманськиій капелі. Талановитого юнака помітив Кирило Розумовський і відрядив до Петербурзького Придворного хору. Завершив Полторацький музичну освіту в Італії. Звідти Марко Федорович повернувся першим російським професійним оперним співаком. Дослужився до статського радника. Помер за п’ять років до народження Анни Петрівни. Ставши людиною заможною, Марко Полтарацький збудував для свого батька в Сосниці невелику садибу і кам’яну церкву Воскресіння. В Сосницький садибі промайнуть найщасливіші і найскрутніші роки в житті Анни Керн.
А поки що вона молода, їй двадцять п’ять і доля звела її з Олександром Пушкіним, який під наглядом поліції оселився у сусідньому селі Михайлівському. Про те, як це сталося, Анна Петрівна згадувала так: «Мы сидели за обедом и смеялись над привычкою г-на Рокотова, повторяющего беспрестанно: «Простите за откровенность» и «Я весьма дорожу вашим мнением». Как вдруг вошел Пушкин с большой толстой палкой в руках. Он после часто к нам являлся во время обеда, но не садился за стол; он обедал у себя, гораздо раньше, и ел очень мало. Приходил он всегда с большими дворовыми собаками, волкодавами. Тетушка, подле которой я сидела, мне его представила, он очень низко поклонился, но не сказал ни слова: робость видна была в его движениях». Улюблений трюк ловеласів. Читаємо далі: «Я тоже не нашлась ничего ему сказать, и мы не скоро ознакомились и заговорили».
Пушкін, великий знавець жіночих сердець, завойовував їх тим, що бував дуже різним: від невиправданих веселощів до втомленого сумного перебування на одному місці. Анна Петрівна згадувала: «…и нельзя было угадать, в каком он будет расположении духа через минуту».
В Тригорському Олександр Сергійович прочитав свої казки, які викликали щире захоплення. Поему «Цигани» Пушкін читав надзвичайно талановито. Анна Петрівна писала: «Я никогда не забуду того восторга, который охватил мою душу! Я была в упоении как от текучих стихов этой чудной поэмы, так и от его чтения, в котором было столько музыкального, что я истаивала от наслаждения; он имел голос певучий, мелодический…». Анна Керн радувала поета романсами на вірші сліпого поета Івана Козлова. В листі до Петра Плетньова, близького приятеля і відомого літературного критика, просив: «Скажи старцу Козлову, что здесь есть одна прелесть, которая поет его «Ночь». Как жаль, что он ее не увидит, дай бог ему услышать!»
За кілька днів після читань всі мешканці Тригорського на чолі із тітонькою Осиповою вирушили на прогулянку до Михайлівського. З ними їхав і Пушкін. Стояла чудова липнева місячна ніч. Анна Петрівна сиділа в одному екіпажі з поетом, дуже веселим і люб’язним. В Михайлівському, за спогадами Керн, «не вошли в дом, а пошли прямо в старый, запущенный сад… с длинными аллеями старых дерев, корни которых, сплетясь, вились по дорожкам, что заставляло меня спотыкаться, а моего спутника вздрагивать».
Пушкін згадував їхню першу зустріч в домі Олексія Михайловича Оленіна, президента Академії мистецтв і директора Публічної бібліотеки, чоловіка Єлизавети Марківни Полторацької - тітоньки Анни Петрівни. Вона тоді була дев’ятнадцятирічною дружиною п’ятдесятичотирьохрічного генерала Єрмолая Федоровича Керна. Пішла за нього заміж в сімнадцять років, бо так хотів батько, Петро Маркович Полторацький, людина неврівноважена і деспотична. З тих пір багато що змінилося в житті Анни Петрівни. Вона народила двох дівчаток, хоча не хотіла дітей від нелюбого чоловіка, якого все-таки залишила і деякий час прожила у батьків, в Лубнах на Полтавщині. Саме звідси приїхала у Тригорське до тітоньки Осипової.
Пушкін своєю поведінкою доводив, як він бажає близькості з Анною Петрівною. Вона ж залишалася ввічливою - і все. Поет і гадки не мав, що жінка, яка здалась йому богинею, була коханкою Аркадія Гавриловича Родзянка - полтавського поміщика, еротичного поета і приятеля Пушкіна. Водночас Анна Петрівна кохалася із своїм двоюрідним братом Олексієм Вульфом, теж добрим приятелем Пушкіна. Анна Керн була старша за нього на п’ять років. Їхній роман Олексій Вульф вважав дуже вдалим. Проте не надавав йому великого значення.
Коли Анна Керн і Анна Вульф вирушали до Риги для морського відпочинку, Пушкін прийшов прощатися і приніс Анні Петрівні примірник другого розділу «Євгена Онєгіна». То були нерозрізані сторінки. Між ними Керн знайшла аркуш поштового паперу із віршами «Я помню чудное мгновенье». Коли вона намагалася сховати в шкатулку поетичний подарунок, Пушкін довго дивився на неї, потім вихопив сторінки і не хотів повертати. Насилу Анна Петрівна повернула їх собі. Пізніше віддала барону Дельвигу, який опублікував вірші Пушкіна у своєму журналі «Северные цветы», а композитор Михайло Глінка поклав їх на музику, залишивши собі.
Анна Керн відпочивала в Ризі, а Пушкін писав їй з Михайлівського листи, сповнені тугою за нею: «Ваш приезд в Тригорское произвел на меня впечатление гораздо живее и тягостнее, чем некогда наша встреча у Олениных. Теперь, в глуши моей печальной деревни, мне ничего не остается лучше, как перестать думать о вас. Прощайте, божество; я мучусь от бешенства и целую ваши ножки…». Або цей лист: «Перечитываю ваше письмо вдоль и попрек и говорю: милая! Прелесть! Божественная!.. а потом: ах, мерзкая! - простите, прекрасная, и нежная, но это так». За два тижні Пушкін стає сміливший: «Прощайте! Сейчас ночь, и ваш образ встает передо мной, такой печальный и сладострастный: мне чудится, что я вижу взгляд, ваши полуоткрытые уста. Прощайте - мне чудится, что я у ваших ног, сжимаю их, ощущаю ваши колени, - я отдал бы всю жизнь за миг действительности. Прощайте, и верьте моему бреду: он смешон, но искренен». Поет ніяк не дочекається, коли нарешті його богиня повернеться у Тригорське. Пише їй: «… так вот, если вы приедете, я обещаю вам быть любезным до чрезвычайности - в понедельник я буду весел, во вторник восторжен, в среду нежен, в четверг игрив, в пятницу, субботу и воскресенье буду чем вам угодно, и всю неделю - у ваших ног». Нові зізнання Пушкіна: «Снова берусь за перо, чтобы сказать вам, что я у ваших ног, что я по-прежнему люблю вас, что иногда вас ненавижу, что третьего дня говорил о вас гадость, что я целую ваши прелестные ручки и снова перецеловываю их, в ожидании лучшего, что больше сил моих нет, что вы божественны и т.д.».
Проте чоловіче бажання Пушкіна Керн тоді так і не вгамувала. Зустрілися вони 1827 року в Петербурзі після повернення поета із заслання. Анна Петрівна помітила, що то була зовсім інша людина, аніж та, що писала їй з Михайлівського у Ригу полум’яні листи. Керн не дуже засмутилася з того, бо до Петербурга повернувся поручик гусарського принца Оранського полку Олексій Вульф. «Ее страсть, - занотував він у щоденнику, - чрезвычайно замечательна не столько потому, что она уже не в летах пламенных (це у двадцять-то сім років?!) восторгов, сколько по многолетней ее опытности и числу предметов любви».
У пушкінські часи було модним з презирством ставитися до умовностей. Отож закохався в Анну Петрівну молодший брат поета Лев Сергійович (вони познайомилися в домі його батьків). Серед її шанувальників були поет Дмитро Веневитинов, композитор Михайло Глінка, літератор Орест Сомов. Анною Петрівною захопився перестарілий Сергій Львович Пушкін. А почуття його сина Олександра до неї залишило в ньому одну лише гіркоту. Хоча вони продовжували зустрічатися в домах Дельвигів та Пушкіних. Із змішаним почуттям дізнався Олександр Сергійович про примирення Анни Петрівни з генералом Керном і повернення до нього.
У 1828 р. сестра поета Ольга виходила заміж за Миколу Павліщева. На роль посаджених батька і матері запросили Олександра Пушкіна та Анну Керн. Вони із відчуттям відповідальності прийняли запрошення. Вдвох у кареті, що належала Пушкіним, рушили на квартиру Дельвига, яку приготували для молодят. На шляху до чужого весілля морозяного лютневого дня у старовинній кареті поет нарешті оволодів Анною Керн, але, опріч спустошення, нічого не відчув. Про те, що Анна Петрівна віддалась йому, Пушкін сповістив одному із друзів: «Ты пишешь о м-ме Керн, которую с помощью божьей я на днях…». В листі до Олексія Вульфа, назвав її вавилонською блудницею.
У 1841 році Анна Петрівна поховала чоловіка, а за рік побралася з Олександром Васильовичем Марковим - Виноградським, своїм троюрідним братом, з котрим у неї був один прадід - Федір Полторацький із Сосниці. Керн була старша свого чоловіка на двадцять років. Але їх пов'язувало справжнє кохання. В ім’я нього Анна Петрівна відмовилась від генеральського титулу і великої генеральської пенсії, зневажила думку світу.
23 лютого 1844 року подружжя переїхало до Сосниці. Оселилися в садибі Федора Полторацького, яка тоді вже належала матері Маркова - Виноградського. Тут виростав їхній син Олександр. У Сосниці жили скрутно. Однак злидні не вплинули на почуття Олександра Васильовича до дружини. Після двох років спільного життя Марков - Виноградський записав у щоденнику: «Жена. Она, моя голубушка, боится, чтобы я не разлюбил, не изменил ей. В начале нашей связи она этого же боялась. Я люблю ее, мою душечку! Люблю со всей нежностью, и нет сил в природе, которые бы могли разрушить мою горячую привязанность к ней! Все, что есть во мне, все принадлежит ей!».
Майже сорок років Маркови - Виноградські прожили в любові, не розлучаюсь. Сосницю вони залишили наприкінці 1855 року і оселилися в Петербурзі, де Олександр Васильович отримав місце домашнього вчителя в родині князя Сергія Долгорукова. В столиці Анна Петрівна знайшла нове коло друзів - письменників Федора Тютчева та Івана Тургенєва. В листі до коханої жінки Поліни Віардо Іван Сергійович писав: «В молодости должно быть она была очень хороша собой… Письма, которые ей писал Пушкин, она хранит как святыню… Приятное семейство, немножко даже трогательное…».
У наступні роки подружжя Маркових - Виноградських мешкало у рідних, або у Тверській губернії, або у Лубнах, Києві, Москві. І всюди з ними поруч крокувала страшенна злиденність. Маленька пенсія, призначена Олександру Васильовичу як колезькому асесору, не врятовувала їх.
Чоловік Анни Петрівни помер від раку 28 січня 1879 року. Вона пережила його на чотири місяці і пішла з життя 27 травня 1879 року.
А що ж Пушкін? З ним Анна Керн обірвала будь-які стосунки 1831 р., коли поет одружився. Але вона завжди про нього пам’ятала. Із захопленням ставилася до його творчості, а Пушкін не хотів віддати їй належне. У 1835 р. в листі до дружини поет писав: «Ты переслала мне записку от м-ме Керн; дура вздумала переводить Занда и просит, чтобы я сосводничал ее со Смирдиным. Черт побери их обоих!».
То були щирі слова. Адже кохання зникло. На думку дослідника інтимного життя Пушкіна Петра Губера, в поетовій душі залишився гнів на самого себе за те, що в Анні Петрівні, вавилонській блудниці, побачив генія чистої краси. Дратувало поета і те, що Керн, така поступлива з іншими чоловіками, відштовхнула його від себе і віддалася занадто пізно, коли в ньому говорило лише грубе бажання.
Анна Керн гірко плакала в день смерті Пушкіна. Написала спогади про поета, які і досі є джерелом вивчення його життя і творчості, достеменною та об’єктивною картиною життя російської художньої інтелігенції 20-30-х років ХІХ ст., до якої належав й Олександр Пушкін.
Ім’я українки Анни Керн-Маркової-Виноградської навічно пов’язане з історією російської літератури і музики. Адже вона надихнула Олександра Пушкіна і Михайла Глінку на створення всесвітньо відомого романсу «Я помню чудное мгновенье».
Все життя займаюсь краєзнавчою бібліографією, історичним краєзнавством
|
| |
| |
