Прочитала статтю відомого чернігівського журналіста Петра Антоненка в «Сіверщині» за 11 березня цього року, в якій він стурбований тим, що відбувається навколо постаті великого поета і громадянина. Цю його турботу поділяю і я. Адже Тарас Григорович, його творчість, окремі висловлювання останні роки використовуються політиками у власних цілях як заманеться. Спочатку більшовики обрали його в якості революціонера-демократа, борця з царатом. Насправді ж всі його поезії були націлені на одне: пробудити народ проти кріпосництва. Тарас Шевченка відчув на собі, що таке бути рабом. Поетові спорудили безліч пам’ятників, його іменами назвали колгоспи, вулиці, села. Зробили з нього неживого ідола. А Кобзар був людиною, мужчиною із своїми слабостями і достоїнствами. Його любили жінки і заздрили близькі друзі.
Пантелеймон Куліш ставився до Тараса Шевченка із захопленням на початку їхньої дружби, називав Кобзаря коханим земляком. А потім… Краще процитую свого улюбленого письменника Івана Яковича Франка: «Йому [Кулішеві. - Л.С.] не дано було гармонії, але він ніколи не міг успокоїтися на дисгармонії і пристрасно шукав того, чого не міг осягнути. Хто зна, чи не се було джерелом його зависті, а далі ненависті до Шевченка, що «неосвіченому», невченому поетові майже без труду і без зусилля, самі собою давалися такі речі, такі образи й ідеї, яких учений Куліш, озброєний разумом, не міг опанувати». (Франко І. Зібр. тв.: У 50-ти т. - Т.33. - С.234).
Так от, озброєні розумом політичні мужі, як виявляється, не здатні опанувати Шевченка. Він був супротивником політики, бо вважав її аморальною, так як заради політичних міркувань здійснювались і здійснюються всі неправди, з яких всі трагедії племен і народів. Дивлячись і слухаючи так зване народне віче 9 березня 2010 р. біля пам’ятника Кобзареві у Києві, я пригадала його рядки:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
Ті ж самі політичні мужі, теревенячи про мовну політику в Україні, чи забули, чи не знають, що Тарас Шевченко писав свій щоденник російською мовою, що він є автором чудових російських повістей, названих Кулішем московськими. У листі від 20 січня 1858 року, приховуючи своє незадоволення, він писав: «Не хапайся, братику, друкувати московських повістей. Ні грошей, ні слави за них не добудеш. Лучче нічого не роби, так собі сиди та читай, а ми тебе хлібом прогодуємо, аби твоє здоров’є». (Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані. - Нью-Йорк-Торонто, 1984. - С.128).
Після смерті Шевченка він різко схибив, прийнявши пропозицію царської влади обійняти посаду сановитого чиновника у Варшаві. З 1864 р. Куліш працював там з малодоступними документами польських архівів. На їх основі створив тритомник «История воссоединения Руси». Але схиляння перед польською культурною місією в Україні й різко вороже ставлення до козаччини, а в зв’язку з цим негативне до Шевченка (він вважав українське козацтво ідеалом української вольності й слави) похитнуло авторитет вже визнаного Куліша.
А були й інші діячі національної культури, які несли українську мову без галасу, без роздирання рубах на собі. На початку двадцятого століття театральна трупа Миколи Карповича Садовського приїхала на гастролі до Петербурга. Як він писав пізніше, українське слово, «залунавши в столиці, зворушило все її суспільство». Російський журналіст, видавець і театральний критик Олексій Суворін в книзі «Хохли і хохлушки» 1907 року видання писав: «Багато петербуржців спочатку дивилися на українську трупу, як на курйоз, як на кумедне явище. Ніде правди діти, я й сам певною мірою належав до таких… Але трупа показала нам таланти, а талант будь-якою мовою привабливий і гідний поваги, а якщо він великий, то дає справжню і велику насолоду».
Ось чому я вважаю, що Шевченко не об’єднає національну еліту, краще сказати, політичну еліту, бо вона далі свого носа нічого не бачить, окрім себе нічого не чує і з творчістю великого поета знайома в межах шкільної програми з української літератури радянських часів.

Людмила Студьонова