Гіппіус - то прізвище талановитої поетеси на ім’я Зінаїда Миколаївна. А Мережковський - то її чоловік, не менш талановитий прозаїк і поет, на ім’я Дмитро Сергійович.
Він народився 2 серпня 1865 року у Петербурзі. Батько письменника упродовж епохи Олександра ІІ обіймав посаду столоначальника у придворній конторі. Прадід Мережковського був військовим старшиною у Глухові. За імператора Павла І дід Дмитра Сергійовича переїхав до Петербургу на службу в Ізмайловському полку. В «Автобиографической заметке» письменник припускав: «Тогда-то, вероятно, и переменил он свою малороссийскую фамилию Мережки на русскую - Мережковский».
Зінаїда Миколаївна Гіппіус на чотири роки молодша за Мережковського. Народжена 20 листопада 1869 року в місті Бельово Тульської губернії. Батько поетеси служив у судовому відомстві. Походження мав німецьке. Працював у Тулі і Харкові. Миколі Романовичу Гіппіусу не виповнилося й тридцяти, коли його призначили товаришем обер-прокурора Сенату. Родина переїхала до Петербурга. Підступний туберкульоз, на який хворів батько Зінаїди, змусив його знову кидати насиджене місце. Лікарі порадили Південь, і Гіппіуси з двома дівчинками, Зіною і Танею, прибули до Ніжина, де батько родини отримав посаду голови Ніжинського суду. Це сталося наприкінці сімдесятих років ХІХ ст. А в 1880 році народилася ще одна дівчинка, яку назвали Наталею. Вона стала скульптором.
Отже, на початку 80-х років ХІХ ст. сестри Гіппіус жили в Ніжині. Оскільки в місті не було жіночої гімназії, Микола Романович наполіг на тому, щоб старша дочка Зіна здобула освіту у Київському Інституті шляхетних дівчат. Проте дівчинка так була прив’язана до батька, що не змогла перенести розлуки з ним і захворіла. Зіну поклали до інститутської лікарні. Майбутню поетесу називали тут, за її спогадами, «маленький человек с большим горем». Батька вдалося переконати, і Зіна повернулася додому. І всі були щасливі.
«Дома - в Нежине - первый период моего «домашнего воспитания». Куча учителей из Гоголевского института, - згадувала Зінаїда Миколаївна. - Помню одного, учителя русского языка, которого я любила и спрашивала: «А вы знаете еще другую маленькую девочку, которая умела бы так писать, - без единой ошибки?». Гоголя я уже знала, отец был его поклонником и даже устроил два любительских спектакля (играли его сослуживцы), чтобы в городском сквере этого городишки был поставлен бюст Гоголю. Он и был поставлен. Театра там, конечно, не было, играли в зале Гоголевского института, а репетиции все происходили у нас».
Зі слів поетеси можна припустити, що Микола Романович Гіппіус встиг взяти участь у відкритті в Ніжині пам’ятника Гоголю роботи скульптора Пармена Забіли. Це сталося у вересні 1881 року. А незабаром батько Зінаїди Миколаївни помер. Це була страшенна трагедія для родини. Тіло Миколи Гіппіус перевезли до Москви і там поховали. Сім’я оселилася у цьому місті. Зіна відвідувала класичну гімназію, доки не захворіла на сухоти. Навчалася вдома. Молодші сестри її також страждали захворюваннями легенів і дихальних шляхів. За порадою лікарів і підтримкою родичів мати вивезла дітей на Кавказ, в місто Боржомі. Тоді було літо 1888 року.
Відпочивальники збиралися на танцювальних вечорах у начальника поштової контори латиша Якобсона. Одного разу сюди прийшла Зінаїда Гіппіус і відбулось знайомство з Дмитром Мережковським, який у січні 1889 року став її чоловіком. Поет Андрій Білий писав, що в оселі Мережковських воістину творили культуру. Дивно, що ніжна і мила жінка стала автором поезій, де ліричний герой мужчина. Дмитро Сергійович без благословення дружини не написав би жодного роману.
Дуже різними були Зінаїда Гіппіус і Дмитро Мережковський. Вона -демон, він - стриманий, навіть занадто. Але обидва не сприйняли більшовиків і тому жили в Парижі. Між ними відбувались сутички, проте перемагала любов. Дмитро Сергійович написав вірш «Любовь - вражда», де є такі рядки: «В борьбе с тобой изнемогая, и все ж мучительно любя, я только чувствую родная, что жизни нет, где нет тебя». В день смерті Мережковського 9 грудня 1941 року Зінаїда Миколаївна відчула, якими пророчими виявилися його слова: «Когда другой сойдет в могилу, тогда поймет один из нас любви безжалостную силу - в тот страшный час, последний час!».
Можливо, ховаючи коханого чоловіка, вона повторювала, як закляття, власні рядки: «Любви мы платим нашей кровью, но верная душа - верна, и любим мы одной любовью… Любовь одна, как смерть одна…».
Зінаїда Миколаївна пережила Дмитра Сергійовича на чотири роки. Похована поряд з чоловіком на кладовищі Сент-Женевьєв-де-Буа неподалік від французької столиці. Хто знає, може якийсь перелітний птах з України інколи долітає до їхнього міста постійного спочинку і махає над ними своїм сизим крилом…

Людмила Студьонова