Говорити про проблему державної мови варто завжди і бажано без особливих емоцій, вони заважають системному вирішенню проблеми. Звинувачувати Росію чи теперішню владу , політиків, безглуздо - стан української мова є винятково справою тих, хто нею говорить і не може жити інакше, тобто це справа передовсім етнічних українців. Захищати мову як цінність, що може існувати знеосіблено, як права людини – теж безглуздо. Мову захищають переважно гуманітарії, філологи, це справа висококваліфікованих правозахисників з дипломом юриста і навіть в такому разі можна захистити не мову, а право людей, громадян на спілкування державною мовою і україномовну інформацію, телебачення. Це не є справою політиків, вони лиш можуть допомогти – це клопіт громадських організацій. Жодна організація, навіть така велика як «Просвіта» не повинна мати амбіцій самотужки захистити мовні права українців. Це під силу всім українським громадським організаціям, які діятимуть як система. «Просвіта» лиш може запропонувати матрицю такої системи правозахисного руху за збереження самобутності українців, передовсім мовної. Організації, які відмовляться можна сміло називати чужорідними клонами світових структур і оголосити неукраїнськими. Українці повинні мати громадську правозахисну систему для підтримки «Українського світу» . Перше, щоб захищати мовні права українців професійно і домагатись свого в судах та з допомогою успішних всеукраїнських акцій. В цій справі треба надіятись передовсім на етнічних українців і свідомих громадян іншого національного походження і в жодному разі не звертатись за допомогою до світової громадськості – вона в нашому українстві дуже не зацікавлена. Друге, українці повинні нарешті навчитись вести системний діалог з російськомовним середовищем і тримати тиск апологетів «Руского міра». Основні способи діяльності – правова та інформаційна. Треба досягнути хоч того рівня, який має так правозахисна організація «Рускоязичная Украина» http://r-u.org.ua/ . Я вже про це писав і не хочу повторюватись. На таку справу потрібні солідні кошти, які не дасть малий і середній бізнес, бо його безжально доїть політика. Мусить бути фінансовий фонд, оснований на малих пожертвах українців. Треба знайти менеджерів громадської справи і крок за кроком, але швидко на сучасних високотехнологічних засадах , будувати діючу, а не балакаючу організацію на взірець ОУН, але без військової риторики. Захист мови в тому стані як все є, означає не більше і не менше як інформаційно-визвольну війну і передовсім повернення українського голосу, духу, обличчя центральним телеканалам – це перша неминуча битва, в якій не може програти український дух, інтелект і організація. Друга перемога –це освіта як школа громадянина. Згоден з автором, що мова — це інструмент економічний. Звісно, нам вигідно, щоб у нас були повноцінні українці за кордоном, але ж Росії будь-якій державі світу вигідні зросійщені українці в Україні. Тоді нами легко маніпулювати і ми вже не є світовим конкурентом. Якщо ми подолаємо мовну неперебірливість етнічних українців і в такий спосіб інтегруємо в україномовний простір всі меншини включно з російською, то можна говорити і про гуманітарну експансію з економічним ефектом, як пропонує автор. Моя кума з Сургута могла б вам розказати як ведеться українцям в Росії, майже так як в Луганську. На жаль , створення центрального органу виконавчої влади у мовній сфері нічого не дасть. Мова мусить бути функцією всього без винятків державного механізму і змусити його державно українізуватись може лиш системна дія українців і це можливо, бо українців багато. Таку функцію не міг би виконувати Інститут української мови НАНУ та кафедри української мови у вишах, що їх є по кілька у кожній області, бо це справа правозахисників, а не науковців. Між іншим, у вишах практично немає «Просвіти». Дякуючи авторові за розпочату дискусію, мушу ще раз наголосити –нам не допоможе ні «Захід», ні Америка, ні краща влада. Зроблено все, щоб довести простолюдові, що українцем бути невигідно пожиттю. Треба для початку створити форум спілкування тих, хто з цим не згоден і бачить в цьому шкоду не тільки для українців. Зараз випробування регіоналами як ніколи доречне, бо створює економічний грунт для того, щоб до українців це дійшло, а решта зрозуміли – українці є єдиною захисною силою в боротьбі з економічною агресією глобалізованого світу. Буде погано українцям – будуть бідними жителями колонії і всі решта. Починати тепер доведеться з економічних аргументів за українську мову і громадянський захисний націоналізм на грунті української громади.

Апелювання Миколи Пантелійовича Шкурка до літературознавця, філолога Ігоря Васильовича Качуровського з приводу вживання виразу «на Україні» потребує деякого уточнення.
За радянських часів правильним вважався саме вираз «на Україні», тобто радянські академіки та Качуровський були в цьому питанні однодумцями.
У 1990-ті роки деякі патріоти почали писати «в Україні». Чому? Бо вираз «на Україні» стали вважати меншовартісним, принизливим для нашої держави. Логіка проста: якщо перед Росією, Францією, Німеччиною та іншими розвинутими країнами ставлять букву «в», то чому перед Україною треба ставити «на»? Оте злощасне «на» сьогодні бачимо лише перед Кубою та Кіпром.
Я радив би вживати обидва вирази – «на Україні», «в Україні». Кому як зручно, хай так і говорить. Провокувати колотнечу з цього приводу означає даремно витрачати свій і чужий час.
Я не згоден з тим, що в наших учбових закладах не треба за державний кошт вивчати англійську, французьку, німецьку мови. Наші учбові заклади на державному рівні повинні готувати випускників, які знали б мови, щоб вести переговори, полеміку з представниками іноземних держав, і мати доступ до інформації, зокрема, англомовної, яка на даний момент визначає пріоритети у науковій та економічній галузях. Нам потрібні досвідчені перекладачі, а не патріарх Філарет, який переклав українською мовою Біблію не з древньоєврейської мови, а з російськомовного варіанту Біблії.
Німецький поет Гете говорив: «Вивчай іноземну мову, і тоді ти краще засвоїш рідну».
У царській Росії дворянство добре володіло французькою мовою. Це ніяк не гальмувало розвиток російської мови. Навпаки, в роки французького мовного засилля Росія дала світові Льва Толстого, Федора Достоєвського, Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколу Гоголя.
Миколі Пантелійовичу хочеться, щоб ми вивчали слов’янські мови. Проте сьогодні кожна слов’янська країна думає лише про свій добробут. Економіка, міжнародні кредити, вступ до Евросоюзу та НАТО – ось що турбує наших слов’янських сусідів, а не філологічні дискусії, які після Другої світової війни започаткував у Радянському Союзі головний філолог Йосип Сталін.
Микола Пантелійович пише: «Дивно, але в державі досі не створено (!) центрального органу виконавчої влади у мовній сфері… Таку функцію міг би виконувати Інститут української мови НАНУ та кафедри української мови у вишах, що їх є по кілька у кожній області».
Що таке центральний орган виконавчої влади у мовній сфері? Це великі бюджетні кошти. Це жирні коти, які називають себе неперевершеними знавцями рідної мови. Це громіздкий апарат, який влаштовуватиме гоніння на тих, хто говорить суржиком. Невже Микола Пантелійович хоче віддати владу філологам-адміністраторам, які ладні відгризти людині голову за її кострубату вимову та граматичну помилку.?