Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина"

ТРАГІКОМІЗМ СИТУАЦІЇ ПОРТНИКОВА

Шкурко — Fri, 24 Jan 2025 06:13:43 GMT

Видатний політичний оглядач і аналітик Віталій Портников висловився з приводу вимог громадян щодо залучення представників владної та майновитої верхівки до мобілізації на війну. Він провів порівняння із участю аристократії за епохи феодалізму та громадян під час французької республіканської революції у тодішніх війнах. Адже мотивація полягає у захисті своїх майнових інтересів. З погляду історизму все правильно, бо Україна є республікою.
Та тільки громадяни України не можуть відчувати себе настільки мотивованими через несправедливу (олігархічну) приватизацію, відчуження їх не тільки від загальнонародного майна у промисловості, а й від національного багатства (землі й надр) та, зрештою, і від влади у своїй державі завдяки виборчій системі за списками так званих партій, а насправді олігархічних схем.
Трагікомізм ситуації полягає у тому, що цілком логічні й історично аргументовані твердження інтелектуала зіштовхнулися з реаліями кривих дзеркал у нашій державі. Він ще й у тому, що сам Портников не може піти далі у логічних поясненнях, бо його, припускаю, просто можуть викинути з роботи.
А треба б сказати, що ми з комуністичного феодалізму занурилися у феодалізм капіталістичний олігархічно-компрадорського типу. У час війни виявилося, що олігархи захистити своє майно не спроможні, тому виводять капітали за кордон, а громадяни не є настільки мотивованими, оскільки вбачають за кордоном своє матеріальне становище кращим.
Участь у будь якій війні це, насамперед, наявність мотивації, яку ще називають духом.
«За вєру, царя, отєчесво!», — з дещо іншими сенсами, але приблизно таким є гасло у ворога. «Армія, мова, віра!», — запропонував був Порошенко. На виборах це було піддано остракізму і більшість з цим погодилася. Натомість нічого іншого не придумали як повторювати: «Війна не за територію, а за цінності!». Мотивує це скоріш за все з точністю до навпаки, бо доступні такі без загроз для життя за кордоном.
І тут пан Портников дає можливість додуматися до істини самостійно кожному, хто здатен аналізувати, що ж треба робити, щоби зробити громадян мотивованими захищати рідну землю?

Про право власності українців на основне національне багатст

Шкурко — Mon, 13 Jan 2025 14:40:32 GMT

Те, що земля (а у політико-військовому значенні – територія) є ключовим об’єктом міжлюдських та міждержавних взаємин відомо кожному, дотичному до вирішення проблематики правового регулювання земельних питань. Насправді, це важливо знати також кожному громадянину нашої держави, бо від того як реалізовано чи не реалізовано його право відповідно до статей 13 і 14 Конституції України, що його регламентують, залежить не тільки особистий та спільний добробут, але й саме існування української нації на рідній землі.
Щоб краще зрозуміти, про що йдеться, пропоную ознайомитися зі статтею д. ю. н. Василя Шакуна і д. е. н. Олександера Ковалева «Економіко-правове проявлення декларованої власності українського народу на основне національне багатство», яка відкриває число наукового журналу «Філософські та методологічні проблеми права» за друге півріччя 2024 року (https://philosophy.naiau.kiev.ua/index.php/philosophy/issue/view/87).
Автори стверджують (уперше у вітчизняній науці), що «з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України, а передусім після грудневого референдуму вимагалося першочергово легалізувати юридично проявлену виключну власність – де-факто шляхом внутрішнього (камерального) документального підтвердження такої делімітації та демаркації державного кордону, здійснивши поіменну реєстрацію всіх громадян України як засновників держави і як співвласників землі та її природних ресурсів (природних об’єктів – основного національного багатства), а також провівши облік і взявши на повноцінний баланс власника (громадян України) природні об’єкти (ресурси) всіх категорій землі тощо».
Більш докладно цю тезу автори подали у Висновках статті.
«Уперше обґрунтовано, що за результатами Всеукраїнського референдуму щодо проголошення незалежності України, який відбувся 1 грудня 1991 року на території України, всі громадяни України (український народ) стали де-юре і де-факто співзасновниками незалежної суверенної держави й виключними співвласниками всього національного багатства, що знаходилося і знаходиться в геопросторі України – у межах міжнародно визнаного державного кордону (станом на 1 грудня 1991 року)…».
«З огляду на прийняту 1996 року Конституцію, Україна як республіка утвердилася неподільною і недоторканною державою, у якій земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони (скорочено – «земля та її природні ресурси», а стисло – «земля») як основне національне багатство, повноправно проявилася (де-юре і де-факто) виключною власністю українського народу.
Доведено, що з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України, передусім після прийняття Конституції України, першочергово постала необхідність: створити відповідну позавідомчу Національну земельну установу України як загальнонаціональний інститут «Національна земельна комора України» на кшталт Національного банку України. Водночас мала функціонувати багатогранна позавідомча Національна геоінформаційна система, в основі якої діють (в автоматичному режимі) кадастрові, реєстраційні та інші загальнонаціональні системи».
«На такій реєстраційній базі необхідно було законодавчо визнати й на практиці синхронно впровадити статус кожного громадянина України (разом – український народ), що є живим і має лише єдине громадянство (вимога ст. 4 Конституції України), – «співзасновником» держави Україна як республіки (вимога ст. 5 Конституції України) і повноправним «співвласником» землі та її природних ресурсів – основного національного багатства (перші частини ст. 13 і 14 Конституції України). На жаль, такого економіко-правового фундаментального комплексу заходів як основи державотворення і базису функціонування системи когнітивної конституційно вмотивованої земельної економіки не створено дотепер, тому таке довготривале ігнорування (бездіяльність) сприяло нібито «законній», проте «корупційній» антиконституційній діяльності, яка безкарно унеможливлює правове регулювання та охорону земельних відносин і природокористування, зокрема в
агросфері України.
Встановлено, що найсуттєвішим парадоксом «державотворення» унітарної та неподільної держави стало руйнівне (усупереч волевиявленню народу України) запровадження прокомуністичною більшістю Верховної Ради України 30 січня 1992 року (за принципом «розділяй і володарюй») трьох форм власності на землю: державну, приватну і надуману «колективну», якої немає в жодній цивілізованій країні, шляхом прийняттям Закону України «Про форми власності на землю».
На жаль, започатковану 1992 року «земельно-аграрну реформу» на базі «колективної власності на землю» свідомо не вводять з 28 червня 1996 року – до цього часу відповідальними органами державної влади в чинне правове поле Конституції України, оскільки в ст.13 і 14 Конституції України повторно було задекларовано (без «колективної власності на землю») модифікований алгоритм виключної (абсолютної) власності українського народу – на землю та її природні ресурси як на природні об’єкти – основне національне багатство, що знаходиться під особливою охороною держави. Навпаки, зухвало продовжувалося встановлення правових режимів трансформації колективної власності на землю (земельні паї), і на такій основі Верховна Рада України прийняла 2020 року так званий Закон України «Про обіг (ринок) земель сільськогосподарського призначення» як нібито природних об’єктів цивільних прав».

У прикінцевій частині Висновків автори пропонують: «Серед першочергових кроків органів державної влади за безпосередньою участю Президента України – глави держави й гаранта конституційного правопорядку в країні має стати невідкладне системне введення в чинне конституційне поле України, ще до закінчення війни, здійснюваної дотепер «земельної реформи», що й стане реальною передумовою проявлення правових та економіко-соціальних засад чинних земельних норм Конституції України як норм прямої дії».
Слід би мати розширене формулювання кінцевої мети "проявлення правових та економіко-соціальних засад чинних земельних норм Конституції України як норм прямої дії". Тому доречно знати читачам про розширене формулювання кінцевої мети, адже автори статті її знають, бо побіжно згадали про те, що у кінці 2021 року «було прийнято в першому читанні однобокий законопроєкт «Про економічний паспорт», що передбачає створення Фонду майбутніх поколінь, де учасниками Фонду визнають лише дітей, що народилися в Україні після 1 січня 2019 року".
На наш погляд, варто також зауважити, що Конституція України застосовує термін "українська нація" поряд з двома іншими термінами ― «корінні народи» і «національні меншини», що разом становлять Український народ. І якщо питання двох останніх правових категорій урегульовано окремими законами, то щодо першої ― ні, в той час як це ключова проблема, яка підважує тезу про державотворчий пріоритет української нації згідно з Декларацією про державний суверенітет України.
Не дивлячись на необхідність кардинального доопрацювання законопроєкту «Про економічний паспорт» з урахуванням відповідних обґрунтувань авторів у статті, сам факт його появи промовистий, оскільки свідчить про наявність політичної волі до реалізації конституційного права громадян бути співвласниками всього національного багатства. Цьому підтвердженням є також публікація даної статті на чільному місці наукового видання Національної академії внутрішніх справ, що свідчить про першорядність порушеної теми задля мотивації громадян у вирішальний момент здобуття перемоги над агресором.

Націоналізм Віталія Портникова

Шкурко — Tue, 27 Aug 2024 11:24:59 GMT

Популярний журналіст Віталій Портников у своїй публічній лекції у м. Львові 25 серпня обґрунтував природність націоналізму в Україні як і в будь якій іншій країні. Не пошкодував він і компліментарних слів на адресу львів’ян, без яких, як зазначив, чи й розпочалися б новітні державотворчі процеси. Емоційний і логічно-послідовний виклад змісту лекції, яка тривала безперервно годину, підтримав у слухачів піднесений настрій та створив атмосферу довіри до мовленого.
Між тим, не дивлячись на тему, лектор обійшов стороною мову про саме національний характер держави Україна після перемоги. Говорив він про те, що всім громадянам має житися вільно й добре. Звісно, що й квотування має поширюватися не на україномовний продукт, а щодо трансльованих мовами меншин. А звертаючись до історичного досвіду державотворення, період першої національної держави українського народу Військо Запорозьке згадав опосередковано в зв’язку з Переяславським договором…
Віталій Портников не пропускає нагоди сказати про свою єврейську національність, а його коментарі про події навколо Ізраїлю є на високому експертному рівні. Тому було б логічним, говорячи про державотворення в Україні, провести порівняння з державою Ізраїль, яка також творить свою державність і не для кого іншого, як для єврейського народу, хоча на її території проживає далеко не мала меншина – палестинські араби. Щоб бути мононаціональною державою, Ізраїлю треба мати за міжнародними нормами не менше 75% євреїв. Цей показник, як виглядає, буде досягнуто в результаті нинішньої війни в Газі.
Що ж до України, то тут чисельність українців завжди була значно вищою за умов толерантного ставлення до не українців, тому без сумніву можна говорити саме про український національний характер нашої держави. І це потрібно робити, щоб мобілізувати потенціал титульної нації, бо національні меншини та корінні народи в нас захищені спеціальними законами. А от закону про українську націю досі нема і це відчутно, хоча б з перебігу мобілізації. Бракує не людей, а їхньої мотивації – національно-патріотичної. Тим більше на тлі того, що витворює росія на окупованих територіях, змінюючи український етнічний склад населення, і що вже зараз мало б бути предметом розгляду міжнародного суду.
Без сумніву, Віталій Портников є високопрофесійним аналітиком і чутливо реагує на суспільний запит. Будемо вважати, що цей відгук на лекцію підштовхне формування такого запиту в контексті утвердження української національної та громадянської ідентичності в державі Україна.

Про завдання Рад Старійшин

Шкурко — Tue, 27 Aug 2024 11:19:52 GMT

Демократичний лад, який будуємо в Україні у формі громадянського суспільства, передбачає наявність його ефективного контролю за владою. Хочу нагадати аксіому функціонування громадянського суспільства: інститути громадянського суспільства (ІГС) не можуть формувати владу і мати владних повноважень, а лише контролювати владу. У цьому їхня діаметральна протилежність від партій, які, таким чином, також є об’єктами контролю ІГС.
Кроком до побудови належного механізму контролю є ініціатива зі створення ІГС у формі Рад Старійшин чи Кола Старійшин. Вона виходить знизу, а завершитися цей процес повинен законодавчим закріпленням на підставі частини першої статті 5 Конституції України («Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування»).
Через відсутність теоретичних напрацювань щодо майбутньої діяльності Рад Старійшин не спостерігається зацікавленості з боку влади в їхніх створеннях в областях зі статусом юридичних осіб з подальшим заснуванням всеукраїнської громадської спілки.
Тому створення Рад Старійшин повинно супроводжуватися досягненням наступних цілей:
- визначенням їхнього місця у взаємодії з управлінською системою держави загалом та на місцевому рівні,
- окресленням завдань та механізму їх реалізації,
- напрацюванням нормативно-правової бази,
- встановленням джерел фінансування.
Після виконання такого «домашнього завдання» з’являться реальні підстави для зав’язання діалогу з владою.
Правовою підставою діалогу є принципи Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2021-2026 роки, а саме:
- самоврядності громадянського суспільства;
- рівності можливостей;
- участі та інклюзивності;
- партнерства;
- прозорості та підзвітності;
- взаємної відповідальності усіх суб'єктів реалізації Стратегії.
Тому першочерговим завданням для Рад Старійшин є ініцюювання прийняття Закону України «Про взаємодію громадянського суспільства з органами державної влади та органами місцевого самоврядування» (далі – Закон про взаємодію).
Добірному товариству потрібно ретельно попрацювати над його проєктом!
Досвід участі в різноманітних дорадчо-консультаційних органах при органах виконавчої влади показав їхню неефективність через незадовільне правове забезпечення взаємодії інститутів громадянського суспільства з владою. Навіть останній із законодавчих актів, який передбачає широке залучення інститутів громадянського суспільства до співпраці з владою в утвердженні української національної та громадянської ідентичності шляхом участі в координаційних радах при виконавчих органах державної влади та органах місцевого самоврядування, не уник вад декларативності, тобто необов’язковості його виконання. Адже механізм виконання ЗУ «Про засади державної політики в сфері утвердженні української національної та громадянської ідентичності» прописано в Типовому положенні, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України, що містить формулювання необов’язковості:
19. Рішення координаційної ради, ухвалені в межах її компетенції, є рекомендаційними для розгляду та врахування в роботі Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевого органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування.
20. Пропозиції та рекомендації координаційної ради можуть бути реалізовані шляхом прийняття Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування відповідного рішення.
Відтак діяльність Рад Старійшин повинна мати не дорадчо-консультаційний характер, а контрольно-рекомендаційний.
Причому, рекомендації повинні мати обов’язковий характер щодо їхнього розгляду та надання вмотивованих відповідей. Тобто на ці відносини має бути поширена дія законодавства про звернення громадян.
Забезпечення контрольних функцій Рад Старійшин має дві складові:
організаційну та фінансову.
Щодо організаційної моделі реалізації мети, дехто пропонує утворення верхньої палати ВРУ з представників Рад Старійшин. Це не є прийнятним, оскільки суперечить аксіомі функціонування громадянського суспільства. Можливо розглядати варіант за взірцем діяльності комітетів народного контролю в частині нагляду за всіма управлінськими щаблями органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Свого часу діяльність КНК регламентувалася спеціальним законом. Очевидно, що організаційна складова мала б знайти своє відображення в тому ж таки Законі про взаємодію громадянського суспільства з органами державної влади та органами місцевого самоврядування.
Щодо фінансової складової, то й тут очевидно, що ця робота як державотворча повинна фінансуватися з державного бюджету (окремим бюджетним рядком). Це також має бути відображеним у Законі про взаємодію.
Діяльність Рад Старійшин викликана потребою участі громадянського суспільства в зміцненні керованості державою через слабкість владних інституцій та внаслідок вад політичної системи, загострених війною Російської Федерації на знищення української державності.
Настав час наповнити реальним змістом декларовану владою підтримку розвитку громадянського суспільства задля утвердження української нації як суверена в своїй державі !

ПРО ВЗАЄМОДІЮ З КООРДИНАЦІЙНИМИ РАДАМИ З ПИТАНЬ ІДЕНТИЧНОСТІ

Шкурко — Fri, 01 Mar 2024 08:39:17 GMT

Конституція України встановлює обов’язковість виконання законів та інших нормативно-правових актів, які приймаються на її основі й відповідають їй, усіма суб’єктами владних повноважень.
Першочерговими передумовами передачі законних повноважень держави у відання органів місцевого самоврядування є такі:
місцеві державні адміністрації мають ефективний та формалізований контроль за дотриманням законодавства;
громадськість має свою адекватну систему контролю.
Громадськість – це організована сукупність фізичних та юридичних осіб приватного права, яка на добровільних засадах бере участь у процесі підготовки та прийнятті органами публічної влади нормативно-правових актів та здійснює контроль за їхнім виконанням з метою захисту прав, свобод та законних інтересів.
Поняття «громадськість» у розумінні сфери дії ЗУ «Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності» (далі – Закон про ідентичність) є лаконічним терміном, який визначається як «інститути громадянського суспільства» (далі – громадські інститути), тобто неприбуткові організації, що діють відповідно до законодавства України.
Закон про ідентичність установлює досить обмежену участь громадських інститутів у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності (далі – утвердження ідентичності): брати участь у діяльності координаційних рад, виконанні програм з утвердження ідентичності, володіти об’єктами інфраструктури утвердження ідентичності (ст. 24); взаємодіяти із суб’єктами, що здійснюють науково-методичне забезпечення реалізації державної політики у сфері утвердження ідентичності (ст. 26).
Розроблене на основі Закону про ідентичність Типове положення про координаційну раду з питань утвердження української національної та громадянської ідентичності при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевому органі виконавчої влади, органі місцевого самоврядування (далі – Типове положення) містить норму про взаємодію між координаційними радами, але не містить рекомендацій щодо механізму її виконання та щодо впливу громадських інститутів на таку взаємодію. Так, у пп.4 п.4 Положення про Координаційну раду з питань утвердження української національної та громадянської ідентичності при Чернігівській обласній державній адміністрації (далі – обласне положення) зазначено, що координаційна рада згiдно з покладеними на неї завданнями на території Чернiгiвської областi здійснює взаємодію та обмiн досвiдом роботи з iншими координацiйними радами. А в п. 20 обласного положення зазначено, що пропозиції та рекомендації координацiйної ради можуть бути реалiзованi шляхом видачі розпорядження голови обласної державної адміністрації. Отже, організаційно-правові аспекти та механізм стосунків цього консультативно-дорадчого органу обласної державної адміністрації мають випливати з механізму зв'язків обласної державної адміністрації з Кабінетом Міністрів України, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та відповідно – з досвіду функціонування інших подібних консультативно-дорадчих органів при ній. Тому, знаючи достеменно механізм взаємодії владних органів, можна спрогнозувати можливу участь громадських інститутів у цьому процесі. Наголосимо, що без цього Закон про ідентичність ефективно не працюватиме. Роз’яснення щодо наявного механізму взаємодії обласної державної адміністрації з іншими органами влади і місцевого самоврядування, які повинні поширюватися й на сферу утвердження ідентичності, має надавати Департамент ciм’ї, молодi та спорту обласної державної адміністрації. Згідно з п. 21 обласного положення він здiйснює органiзацiйно-методичне, iнформацiйно-аналiтичне та матерiально-технiчне забезпечення дiяльностi координацiйної ради, тобто має бути фаховим підрозділом професійного супроводу її роботи. Допомогти здійснювати ці обов’язки може Чернігівський центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ і організацій. Цей заклад (скорочена назва – Сіверський центр післядипломної освіти) діє під безпосереднім керівництвом і контролем Чернігівської обласної ради та Чернігівської обласної державної адміністрації. Згідно з його статутом він надає науково-методичну, інформаційну й консультаційну допомогу органам державної влади та органам місцевого самоврядування. Тому пропонуємо ввести до складу координацiйної ради представника Сіверського центру післядипломної освіти. Доцільним є також уведення до складу координацiйної ради й представника Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського. Цей інститут засновано Чернігівською обласною державною адміністрацією, він є об’єктом власності Чернігівської обласної ради і має спроможність бути задіяним у сфері утвердження ідентичності. Це відповідає вимогам п. 13 Операційного плану заходів з реалізації у 2023-2025 роках Стратегії утвердження української національної та громадянської ідентичності на період до 2030 року.
Оскільки місцеві державні адміністрації координують діяльність територіальних підрозділів ЦОВВ і водночас здійснюють контроль за дотриманням законів з боку органів місцевого самоврядування, то є потреба в тому, щоб координаційні ради відповідних територій мали у своєму складі представників адміністративно-територіальних одиниць нижчих рівнів, які взаємодіють між собою (доповнити ст.ст. 15, 16 Закону про ідентичність; п. 8 Типового положення), і щоб громадські інститути мали вплив на таку взаємодію (доповнити ст. 24 Закону про ідентичність; пп.4 п.4 Типового положення). Потрібно внести такі ж зміни до обласного положення з тим, щоб залучати до роботи координаційної ради голів (заступників) координаційних рад при районних державних адміністраціях.
Відповідно в методичних рекомендаціях має бути прописаний механізм упливу громадських інститутів на взаємодію координаційних рад різних рівнів між собою під час складання методик, а також програм з утвердження ідентичності за принципом «знизу – вгору», коли пропозиції заходів виходять від громадських інститутів і мають наскрізне вертикальне спрямування, а їхнє виконання – за принципом «зверху – вниз» під контролем та за участі громадських інститутів. У той час як державний контроль здійснюється за встановленими індикаторами, контроль із боку громадськості має неформальний характер.
Здійснюючи моніторинг діяльності координаційних рад, громадські інститути готують звернення до голів місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування для реагування в межах здійснення контролю за виконанням програм. Ось чому важливо інформувати громадськість про діяльність координаційних рад не тільки засобом офіційних ресурсів, а й шляхом адресної розсилки громадським інститутам.
Щодо ефективної діяльності самих громадських інститутів, то вони мають бути організаційно й фінансово спроможними до виконання взятих обов’язків. Організаційно – це означає бути внутрішньо структурованими та вертикально інтегрованими на всіх рівнях адміністративно-територіального устрою. Фінансово – це означає мати постійні джерела фінансування персоналу для його роботи зі складання та виконання програм. Головним джерелом фінансування мають бути бюджети державних, регіональних, місцевих цільових програм сприяння розвитку громадянського суспільства, інших цільових програм, включно з програмами з утвердження ідентичності. Попередньо потрібно скласти перелік громадських інститутів у сферi утвердження iдентичності, згідно з яким залучати їх до співпраці.
Серед діючих системних громадських інститутів, які можуть бути залученими до взаємодії з координаційними радами різних рівнів, чільне місце належить мережам товариств «Просвіта» і козацьких товариств. Передумовою співпраці є здійснення комплексу заходів з їхньої реорганізації для приведення до стану, який забезпечуватиме їхню спроможність щодо участі у сфері утвердження ідентичності. Стосовно козацьких товариств, їхня участь має полягати в популяризації творення власної держави, видатних особистостей українського державотворення періоду Війська Запорозького під проводом Гетьмана Богдана Хмельницького і Української Держави під проводом Гетьмана Павла Скоропадського та в застосуванні історичного досвіду в сучасному державотворенні, зокрема в побудові ефективного адміністративно-територіального устрою на кшталт сотенно-полкового.
На питанні реформування товариств «Просвіта» зупинюся детальніше, оскільки вони як ніякі інші громадські інститути наближені до вирішення проблем у сфері утвердження iдентичності. Головним завданням товариств «Просвіта» на сучасному етапі є подальший розвиток ідеології українського національного державотворення та виконання ролі системного помічника й контролера влади в її впровадженні за умови їхньої всебічної підтримки з боку владних структур. У зв'язку з цим на часі є ініціювання підготовки проєкту Закону України «Про товариства "Просвіта"». Що така потреба має реальне підґрунтя, засвідчує досвід сусідніх слов’янських країн, де успішно діють подібні до «Просвіт» товариства з назвою Матиця із додаванням назви країни – Словацька, Чеська, Хорватська, Словенська, Сербська. Процитуємо актуальні й для нас тези з документа «Сучасна ідеологічна місія Матиці Словацької»:
«Словаки мають право на гарантування вільної національно-духовної самореалізації у власній державі. Ці гарантії також включають юридично гарантоване функціонування громадського об’єднання та національне утвердження Матиці Словацької.
Матиця Словацька є безпартійним і неконфесійним інститутом для всіх словаків, які крізь патріотичну призму бачать демократичну Словаччину і вільну словацьку націю як тверду, незалежну і впевнену частину сучасної Європи і світу.
У нестабільний час, коли наш східний сусід переживає збройний конфлікт, західноєвропейські міста тероризуються екстремістами, а розвинена соціальна система не є самоочевидною для кожної країни, ми повинні сприяти усвідомленню нашої країни Словаччини як упевненої і суверенної країни зі своїми традиціями та цінностями.
Краща і впевненіша Словаччина в європейській, слов’янській і світовій спільноті не буде досягнута без духовно впевненої словацької нації. Матиця Словацька підтримує гордість словаків за свою словацькість та свою країну завдяки повсякденній діяльності».
Це товариство діє на підставі Закону про Матицю Словацьку від 1997 року, отримує державне забезпечення, її членами є як фізичні, так і юридичні особи.
Тож справа нині полягає у відновленні мережі товариств «Просвіта», консолідації їх у всеукраїнській громадській спілці та в інтеграції до влади.
Потрібні реальні механізми взаємодії з владою, включно з фінансуванням на паритетних умовах – і від самих «Просвіт», і з бюджетів громад. Досі влада під себе та від імені громад творила псевдопартнерські структури з повним бюджетним фінансуванням (наприклад молодіжні центри як комунальні заклади). Неефективність такого підходу засвідчує стан закладів гуманітарної сфери в територіальних громадах, який характеризується їхнім суттєвим скороченням, що особливо загрозливо в умовах ідеологічно-інформаційної експансії росії. Натомість місцеві товариства «Просвіта» могли б запропонувати співпрацю в реалізації гуманітарних проєктів, зокрема створення духовно-просвітницьких центрів як об’єктів інфраструктури утвердження iдентичності.
Це відповідає Пріоритетному напряму 2. «Взаємопідтримка та співпраця щодо формування української національної та громадянської ідентичності між органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та інститутами громадянського суспільства» Операційного плану заходів з реалізації у 2023-2025 роках Стратегії утвердження української національної та громадянської ідентичності на період до 2030 року.

Висновки-пропозиції:
1. Запропонувати Координацiйній раді при КМУ рекомендувати внесення доповнень до Типового положення щодо:
а) формулювання механізму взаємодії між координаційними радами та щодо впливу громадських інститутів на таку взаємодію;
б) обов’язковості прийняття до розгляду та врахування пропозицій і рекомендацій координаційних рад.
2. Увести до складу координацiйної ради представників Сіверського центру післядипломної освіти та Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К. Д. Ушинського.
3. Увести до складу координацiйної ради представників районних державних адміністрацій, а саме голів (заступників голів) координаційних рад при районних державних адміністраціях.
4. Розробити методичні рекомендації з викладом механізму впливу громадських інститутів на взаємодію координацiйної ради з іншими координаційними радами під час складання й виконання програм у сфері утвердження iдентичності.
5. Скласти перелік громадських інститутів у сферi утвердження iдентичності та залучати їх до взаємодії координацiйної ради з іншими координаційними радами під час складання й виконання програм у сфері утвердження iдентичності.
6. Сприяти розвитку громадянського суспільства, доповнивши відповідну обласну цільову програму заходами щодо фінансування відновлення мережі товариств «Просвіта» з організаційно-правовою формою «громадська спілка».
7. Запропонувати Координацiйній раді при КМУ рекомендувати ініціювання підготовки проєкту Закону України «Про товариства "Просвіта"».

Про потребу зміни статуту “Просвіти”

Шкурко — Fri, 09 Feb 2024 18:55:18 GMT

Всеукраїнське товариство “Просвіта” постало на зламі комуністичної та демократичної епох. Її творці керувалися досвідом функціонування громадських об’єднань того часу, хоч і говорили про відродження Матірної «Просвіти». Найвідомішими були всесоюзна піонерська організація і спілка комуністичної молоді. За взірець було взято якраз шкільну піонерську організацію з її принципом повної централізації.
З того часу пройшло 30 років. Час засвідчив не ефективність такої організаційно - правової форми як «громадська організація», де відокремлені підрозділи (осередки) не можуть мати статусу юридичної особи згідно із Законом України «Про громадські організації».
До того ж умови розвитку громадського суспільства і адміністративної децентралізації вимагають адекватного відображення цього процесу в діяльності такого важливого громадського інституту як товариство “Просвіта”. Набуття юридичних і майнових прав низовими структурами, принаймні обласними і міськими ( районними) об’єднаннями, дозволило б реалізувати природне у ринкових умовах прагнення примножувати активи та використовувати їх на статутні цілі. Власне така спроможність і була у “Просвіти” від моменту її заснування 150 років тому. За умов автономії коронного краю Галичини і Лодомерії в Австро-Угорській імперії українці будували доми “Просвіти”, засновували бібліотеки, кооперативи, спортивні гуртки, видавництва і таке інше. Чи багато надбала сучасна “Просвіта” за 30 років свого існування в умовах державної незалежності України? Скажімо відверто - навіть не повернула того, що їй належало. Так, Львівська «Просвіта» замість того, щоб порядкувати у власному домі, змушена винаймати приміщення, за яке протягом цього півріччя заборгувала місту 300 тисяч гривень. Не набагато краща ситуація і з чернігівською «Просвітою», більше того, тут нависла загроза втрати орендованого приміщення у зв’язку з намірами обласної ради щодо його приватизації. А чому б не передати архітектурну пам’ятку на баланс товариству за його участь у боротьбі за державну самостійність, безцінний внесок у національно-патріотичне виховання?
Щоб розблокувати таку ущербну ситуацію необхідно провести статутні зміни. На X-му з’їзді товариства у 2017 році було створено статутну комісію, але досі підсумків її роботи нема. Тому чернігівське обласне об’єднання товариства ухвалило ініціювати процес розробки нової редакції статуту, а також програми. Про це було офіційно заявлено під час засідання Головної ради ВУТ «Просвіта» 10 грудня. Головною зміною у статуті має стати впровадження моделі побудови товариства у вигляді громадської спілки як базової організаційно - правової форми. Вона передбачає набуття юридичного статусу низовими об’єднаннями і формування структури товариства знизу наверх, тобто спілки низові формують спілки вищого рівня, при цьому зберігають фінансово - господарську самостійність. Це дозволить кардинально покращити матеріальний стан усіх ланок товариства, відтак реалізовувати плани зі зміцнення ідеологічних підвалин держави.

Микола Шкурко, голова Ніжинського МО ВУТ «Просвіта»

Лібановщина

Шкурко — Fri, 09 Feb 2024 12:55:33 GMT

Демографічні перипетії, або На чий млин ллє воду Інститут демографії

14 січня Ігор Яковенко — російський журналіст і соціолог, узяв інтерв’ю в Елли Лібанової, директорки Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України. Бесіда розміщена в YouTube під назвою «Скільки насправді лишилось людей в Україні - назване число».
Перше враження — інтервʼю адресоване російській авдиторії, й не тільки тому, що воно російськомовне, але й через недвозначні реверанси в бік «руского міра». Не дивно, що воно викликало скандальну реакцію, насамперед серед «рускоязичних», тому варто подати аналіз матеріалу під кількісно-якісним кутом зору.
Про державницьку позицію директорки Інституту демографії сказати нема чого. Ну, хоча б таке її твердження — Україна є мононаціональною державою, в якій 98% становлять росіяни й українці (?!). Повторила також тезу й про неминучість прибуття щорічно до України після війни 300 тис. емігрантів. Що це як не реверанс у бік окупантів з їхньою політикою заміщення місцевого населення й водночас демотиватор для українських захисників — мовляв, за кого кров проливаєте? І це за демонстрації повної відсутності в неї даних про демографічну динаміку в державі з часу останнього перепису 2001 р.
Якщо стисло, то намагався почути фаховий аналіз і, головне, україноцентричні рекомендації щодо вирішення демографічної проблеми.
Наприклад, про заходи з виправлення демографічної ситуації в нормальний спосіб: шляхом стимулювання народжуваності й зниження смертності, заохочення повернення українців з-за кордону (репатріації).
За її словами, демографічна ситуація виглядає фаталістичною. Дійсно, спостерігаємо стійке й суттєве зменшення українського населення. Але якщо оцінювати проблему з погляду наявності трудових ресурсів, то в нас і за таких обставин є «зайве» населення, безробітні. Економіка держави демонструє відсутність запиту на приріст робочої сили, навіть навпаки — через деіндустріалізацію територій та монополізацію галузей, особливо аграрної. Наслідком цього стає зниження народжуваності на тлі стагнації та деякого скорочення тривалості життя, спонукання громадян репродуктивного віку до пошуку роботи за кордоном.
Отже, приріст населення напряму повʼязаний з інвестиціями в створення робочих місць. Водночас загальносвітова практика демонструє зростання уваги до впровадження безлюдних технологій як чинник успішної конкуренції. Якщо після вступу нашої держави до ЄС відбуватиметься переміщення виробництв з країн Європейського Союзу до України після приєднання, то зʼявлятиметься й запит на працівників. Але потребу можна й треба буде вирішувати без залучення емігрантів. Адже зараз наплив емігрантів до розвинених країн спричинений не запитом їхніх економік, а збройними конфліктами в гарячих точках. Тому слід уберегтися навіть від натяків про перетворення України на еміграційний відстійник ЄС. Образно кажучи, стережімося Лібанової!
Із набуттям Україною незалежності її населення становило 52 млн. осіб. Половина з нього стійко голосувала на виборах в інтересах «руского міра», через це й маємо в залишку другу половину, яка залишилася в державі й чинить опір окупанту. До того ж українка — це не їхня «баба», багато народжувати не хоче й за гроші. Та й чи треба цього прагнути, щоб потім воно переполовинилось?
Завдання щодо стабілізації чисельності населення має вирішуватися якісними методами — інвестуванням у розвиток молодого покоління, заохоченням репатріації зарубіжних українців і їхніх капіталів.
Зараз відбувається процес формування так званого «Українського світу» – зарубіжного українства, з яким держава будуватиме стратегічну співпрацю. Репатріація цього «світового українства» до «землі обітованої» — України може стати ключовим інструментом покращення саме якісних показників демографічного становища. За прогнозами економістів, для відбудови бракуватиме кваліфікованих працівників. Рекрутування до іноземних підрядних компаній спеціалістів із числа зарубіжного українства слугуватиме вирішенню проблеми з трудовими ресурсами і заохочуватиме їх до подальшої репатріації, а також сприятиме натуралізації іноземців неукраїнського походження та їхнього інтелектуального капіталу. Втрата багатоквартирного фонду внаслідок війни зумовила необхідність побудови житла індивідуального типу для сімей з кількома дітьми. Таке індивідуальне житло для багатодітних сімей (принаймні обмінний фонд) потрібне замість гуртожитків, малосімейок, «хрущовок» — цих урбаністичних атавізмів минулого.
Давно є на часі ухвалення Закону «Про українську націю» і на його основі — розроблення Державної програми розвитку вкраїнської нації. У ній мало б бути демографічне планування з урахуванням соціалізації жінок та чоловіків. У жінок активна соціальна адаптація мала б відбуватися після 40 років (тобто після завершення дітородного періоду), а в чоловіків – до 40 років (тобто до сімейно-шлюбного періоду). Таким чином, робився б наголос на нормативній статево-рольовій поведінці, коли біологічні статево-рольові стереотипи збігаються з гендером, що зумовлюватиме найкращий демографічний результат.
Отже, держава має сформувати демографічний запит українському суспільству на підставі економічних обґрунтувань розвитку продуктивних сил на довготермінову перспективу за етапами 25 і 50 років з проміжними 5-річними термінами коригування показників на підставі переписів населення. А ефективність державного управління кожної владної каденції має оцінюватися щорічно за двома показниками: чисельність населення і ВВП на душу населення.
Вершиною україноцентричного підходу до відродження нації є реалізація ініціативи Президента України В. Зеленського про економічний паспорт українця. Закріплення в ньому положення про виплату на кожну дитину від народження й до досягнення повноліття частки від ренти основного національного багатства України — землі та її природних ресурсів мотивуватиме громадян до дітонародження, піклування про фізичне й духовне здоров’я, цінування громадянства й лояльності до держави, охорони її довкілля та кордонів.
А все це можливе за однієї умови — наявності україноцентричних громадян!
В умовах довготривалої агресії на знищення держави Україна її керівництво дійшло до усвідомлення потреби перейматися утвердженням національної й громадянської ідентичності задля вирішення питання наявності в державі громадян, наділених не тільки національними почуттями, але й громадянськими якостями. Адже кількісну проблему просто так не вирішити, та й потреба є в справжніх громадянах, а не просто в населенні. Врешті, за якісними неодмінно настануть й кількісні зміни! Наприкінці року широкомасштабного вторгнення окупаційних військ російської федерації Президент України підписав Закон України "Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності». Минув рік його чинності, тож Кабінет Міністрів України має проінформувати Верховну Раду України про стан його виконання. Є низка підстав уважати, що виконання закону на місцях саботується, і для того склалися сприятливі умови. Пункти 19, 20 Типового положення про координаційну раду з питань утвердження української національної та громадянської ідентичності при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевому органі виконавчої влади, органі місцевого самоврядування, а також Стратегія утвердження української національної та громадянської ідентичності на період до 2030 року суперечать ст. 19 Конституції України щодо обов’язковості виконання закону всіма суб’єктами владних повноважень. Координаційні ради утворено за відомчим принципом, що унеможливлює їхній уплив на адміністративно-територіальні одиниці нижчих рівнів. Не виконується стаття 26 закону щодо науково-методичного забезпечення діяльності координаційних рад — вони відсутні. У той же час таку роботу міг би виконати Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки України, якби перебував у складі Національної академії наук України або Національної академії педагогічних наук України. Але його хочуть поховати в надрах Київського національного університету імені Тараса Шевченка, звідки він і вийшов. Через це діяльність координаційних рад має несистемний характер, а в низці областей вони не діють або й узагалі не утворені. Навіть відсутній доступ до протоколів координаційної ради, яку очолює Міністр Кабінету Міністрів України Олег Немчінов. Незадовільною є й робота Управління з утвердження української національної та громадянської ідентичності Міністерства молоді та спорту України (очолюваного В. Гутцайтом, а віднедавна — М. Бідним) щодо його взаємодії з координаційними радами при облдержадміністраціях. І це не випадково, якщо поглянути прискіпливо на персональний склад очільників владних структур, які відповідальні за гуманітарну політику держави. Це голова Комітету з питань молоді і спорту Верховної Ради України А. Кожем'якін, голова Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Верховної Ради України М. Потураєв, заступник Керівника Офісу Президента України О. Дніпров, т. в. о. Міністра Міністерства культури та інформаційної політики України Р. Карандєєв. Закономірно, що в сприятливому середовищі й розквіта явище лібановщини — догодити й своїм, і чужим.

Мова і державність

Шкурко — Thu, 09 Nov 2023 20:58:22 GMT

У неділю 9 листопада у календарі є дві пам’ятні дати – День української писемності та мови і Міжнародний день боротьби з фашизмом та антисемітизмом. Першу дату подано червоним кольором, другу — чорним.

Таке сусідство промовисте. “Червоне -то любов, а чорне - то журба.”

Забороняючи українську мову, російська шовіністична влада всіх часів трактувала це як боротьбу з “українським націоналізмом” і “фашизмом”. Націоналізм трактувався як сепаратизм, до якого додали останнім часом ярлик фашизму як екстремізму. До того ж лякали цим жупелом єврейське населення, ніби українці мають якийсь генетичний антисемітизм. Насправді, російські імперщики боролися у такий спосіб з ідентичністю українців, з їх прагненням до національного визволення та здобуття власної державності. Нібито українська державність нестиме загрозу, але кому?

Зараз подібна постановка питання знову на кону. І це на 23 році нашої державної незалежності. На догоду старозавітним закидам законотворці кинули у жертву для них несуттєве - українську мову. Так дискримінаційний ківаловський мовний закон не скасовано і це суперечить Конституції України.

Тільки тепер стало зрозумілим, чому так затято вороги переймалися російсько мовою. Адже вона в їх руках стала інструментом блокування національної свідомості громадян України, шифруванням її на пропагандистські кліше Росії. І тут було б наївним сподіватися на переродження влади цієї країни чи може й розпад її у якомусь майбутньому.

Не забуваймо також, наше входження до європейського співтовариства теж несе певні загрози, але у м'якшій формі.
Зміцнювати українськість, насамперед через мову, то значить скеровувати свою духову орієнтацію на таку систему координат цінностей, що живиться культурною традицією поколінь. Вона невипадково відбилася у червоно-чорних кольорах на нашій вишиванці і у таких же барвах прапора Української повстанської армії.

То може досить плазувати перед шовіністами і їх п’ятою колоною, яка проявилась у терористському образі?! Як не матимемо справді державного статусу української мови - не матимемо й самої держави. Бо «раби, підніжки, грязь Москви» її не збудують. Сьогодні перейти на українську мову в офісі чи вдома це як вдягти вишиванку з тією різницею, що маємо робити так щодня.

Шість Президентів

Шкурко — Tue, 31 Oct 2023 09:27:28 GMT

За тридцятилітній період державної самостійності на Україні змінилося шість Президентів. Їх можна поділити на дві групи: старої і нової формації.
Стара формація – це ті, хто базується більшою-меншою мірою на радянських традиціях, призвів до формування і зміцнення кланово-олігархічної системи.
Нова – їх антиподи, бо орієнтуються на цивілізаційний вибір, проголошений у Декларації про державний суверенітет України, тому заявляли та діяли, хто з більшим, хто з меншим успіхом, у цьому напрямку.
До старої когорти віднесемо 1, 2, 4-го Президентів України; до нової -3, 5, 6-го .
Хтось може засумніватися щодо Президента Зеленського. За рік його роботи на посаді зарано, здавалось би, робити висновки. Насправді, є об’єктивні обставини, що не залишають альтернативи рухові вперед до утвердження процвітання держави. Це було засвідчено у демократичний спосіб електоральним переворотом. Тому, помиляються ті, хто поспішає зараховувати 6-го Президента до старої формації.
Пропоную читачеві провести подібну класифікацію Прем’єр-міністрів України.
Буду вдячний за відгук.

УКРАЇНОЦЕНТРИЗМ ЯК ЗАСІБ ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ

Шкурко — Tue, 31 Oct 2023 09:22:17 GMT

Визначальною ознакою будь-якого суспільства є функціонування механізмів самовідтворення й самозбереження. Фундаментальна різниця між спільнотами полягає в тому, що одні всупереч небезпекам продовжують ефективне самовідтворення, а інші втратили здатність відтворювати себе як суб’єкта історії. Україна поки що таких механізмів не знайшла [1].
Нам до сьогодні не вдалося здійснити перехід до цивілізованого суспільства, позбавленого "варварської демократії" з її несприйняттям авторитету розуму, порядку, закону. А саме вони спроможні гарантувати захищену правовим законодавством індивідуальну свободу щодо вибору життєстверджувальних цінностей та можливості їхнього досягнення [2]. Соціологічні дослідження свідчать, що для української молоді економічний добробут є першорядною цінністю, працевлаштування – другою за значущістю, безпека – третьою [3]. Цінності, спрямовані на створення сім’ї й народження дітей, тобто ті, що є змістом самовідтворення, потрапили на периферію. Це характерно не тільки для України, а й для всієї Європи. За даними ЮНЕСКО, криза "людських цінностей" у Європі зумовлена масштабними глобальними загрозами, що й зумовлює падіння народжуваності [4]. Рівень народжуваності є провідним чинником змін у кількості населення, який, на думку більшості дослідників, нерозривно пов’язаний з інститутом сім’ї та її розвитком [5].
Уся історія людського суспільства свідчить, що базовими в ієрархії інтересів будь-якого етносу чи держави завжди були й залишаються виживання та відтворення населення як у кількісному, так і в якісному вимірах [6].
На нашу думку, було б доцільно вивчати тему боротьби за українську ідентичність у біологічній та ментальній формах. Кожна епоха висуває українцям свої загострені вимоги для збереження нації. Наші сусіди "організовують" нам історичні випробування щодо самоусвідомлення нашої ідентичності. Очевидно, думки і справи очільників держави повинні зосереджуватися навколо людиноцентризму в Україні. Він повинен відображатися гармонійно в поєднанні з благами, якими Природа наділила нас, на користь і заради Людини. Мовиться про формування україноцентричного світогляду з одночасною інтеграцією нації до світового порядку. Отже, головна теза україноцентризму полягає в забезпеченні біологічного та ментального відтворення популяції українців.
Україноцентризм розуміємо як ідею і чин, спрямовані на розвиток української нації у своїй державі (україноцентричного ядра). Підживлення україноцентричного ядра має відбуватися за рахунок українського світу (україноцентричної периферії). Разом вони працюють для досягнення демографічного оптимуму. Демографічний оптимум – найбільш раціональний тип відтворення населення як із точки зору інтенсивності процесів народжуваності й смертності, так і щодо відтворення демографічних структур міграції населення. Уявлення про демографічний оптимум залежить від темпів зростання населення й економічного піднесення і стану довкілля [7]. Показник демографічного оптимуму України має відповідати забезпеченню головних характеристик: етнічної (відтворення і динаміка чисельності української нації, корінних народів і нацменшин), еколого-економічної (гармонійний розвиток суспільного виробництва), військової (забезпечення мобілізаційних можливостей країни).
На момент проголошення незалежності України у 1991 р. нас було 52,3 млн (1 % від 5,383 млрд світового населення), зараз орієнтовно 35 млн (0,4 % від 8 млрд), тобто відбулося відносне скорочення в 2,5 рази. Можемо зробити висновок, що наш демографічний оптимум мав би становити щонайменше 80 млн. Якби станом на 24.02.2022 р. населення в Україні становило не 41 млн (за офіційними даними), а вдвічі більше, то навряд чи сусід наважився б напасти на нас.
Завдання щодо відновлення чисельності населення має вирішуватися двома шляхами: стимулюванням народжуваності та репатріацією етнічних українців.
Зараз відбувається процес формування так званого «Українського світу» – зарубіжного українства, з яким Україна будуватиме стратегічну співпрацю. В обставинах сьогодення середовище «Українського світу» не завжди має прив’язку до «своєї» землі, і саме так існує явище світового українства [8]. Якщо так сталося, що воно поглибилося, то репатріація цього «світового українства» до «землі обітованої» – України могла б стати ще одним інструментом покращення нашого демографічного становища [9]. За прогнозами економістів, для відбудови України після війни не вистачатиме 4,5 млн працівників. Рекрутування до іноземних підрядних компаній спеціалістів із числа зарубіжного українства слугуватиме вирішенню проблеми з трудовими ресурсами і стане інструментом репатріації.
Відтік населення зі сходу й півдня України створює передумови щодо покращення там людського потенціалу після звільнення. Втрата багатоквартирного фонду внаслідок війни створює необхідність відбудови житла індивідуального типу для сімей з 3–5 дітьми. Таке індивідуальне житло для багатодітних сімей (принаймні обмінний фонд) потрібне замість гуртожитків, малосімейок, «хрущовок», це уособлюватиме відхід від мегаміст радянського минулого.
На часі також ухвалення Закону «Про українську націю» і на основі його розроблення Державної програми збільшення чисельності української нації. Вона повинна містити демографічне планування шляхом підпорядкування цій меті соціалізації жінок і чоловіків. Для жінок активна соціальна адаптація мала б відбуватися після 40 років (тобто після завершення дітородного періоду), а для чоловіків – до 40 років (тобто до сімейно-шлюбного періоду). Таким чином, робився б наголос на нормативній статево-рольовій поведінці, коли біологічні статево-рольові стереотипи збігаються з гендером, що зумовлюватиме найкращий демографічний результат.
Отже, держава має сформувати демографічний запит українському суспільству на підставі економічних обґрунтувань розвитку продуктивних сил на довготермінову перспективу за етапами 25 і 50 років з проміжними 5-річними термінами коригування на підставі переписів населення. А ефективність державного управління кожної владної каденції має оцінюватися щорічно за двома показниками: динамікою чисельності населення і ВВП на душу населення. Слід звернути увагу на те, що в Єдиному державному демографічному реєстрі забороняється вимагати від осіб персональні дані, які свідчать про етнічне походження (національність). Це суперечить конституційним правам української нації, всіх корінних народів і національних меншин України на їхній розвиток (ст. 11 Конституції України). Тому досі залишається не зрозумілим до кінця, яку етнополітику проводить Україна як держава і чи не є це однією з причин труднощів самоідентифікації населення країни [10].
Нині планування дітонародження не є темою публічного обговорення, здебільшого це є турботою жінок. Останнім часом на українців чиниться зовнішній тиск під гаслом упровадження гендерної рівності й прав так званих сексуальних меншин. Вихід вбачаємо у здійсненні просвітницької роботи щодо вирішення демографічної проблеми шляхом пропагування й підтримки багатодітності [11]. Саме тому, коли було зареєстровано проєкт закону про інститут «реєстрованого партнерства», Православна церква України закликала зняти його з розгляду та відхилити як такий, що суперечить статті 51 Конституції України та несе загрозу для демографічної ситуації в Україні [12]. Слід зазначити, що перехід на новий церковний календар також має прогресивне значення, бо він наближає нас до космічно-природного і водночас святково-трудового календаря хлібороба, виробленого нашими пращурами [13]. Таким чином, поєднання християнських настанов і православних традицій народу сприятиме духовному відродженню і розвитку національної ідентичності, що стимулюватиме потяг до здорового й духовно насиченого родинного життя, покращить демографічну ситуацію.
Вершиною україноцентричного підходу до відродження нації стане реалізація ініціативи Президента України В. Зеленського про економічний паспорт українця. Доповнення його положенням про виплату на кожну дитину від народження й до досягнення повноліття частки від ренти основного національного багатства України землі та її природних ресурсів мотивуватиме громадян до дітонародження, піклування про їхнє здоров’я, цінування громадянства й лояльності до держави, охорони її довкілля й кордонів [14].

Список використаних джерел
1. Горелов М., Моця О., Рафальський О. Українська етнічна нація / гол. ред. І. С. Чабан. Київ: Еко-продакшн, 2012. С. 143.
2. Шусть В. В. Проекція ціннісно-смислових домінант давньоукраїнського суспільства на сучасний соціальний простір українства. Історія в нас і ми в історії: психологія історичної пам’яті. Матеріали П’ятого круглого столу круглого столу (з міжнародною участю). Спецпроєкт «Історична нарація та її вплив на національну свідомість українців» (25 жовтня 2021 р.) / наук. ред. О. В. Яремчук, В. М. Саєнкa. Київ: ІСПП НАПН України, 2021. С. 94–100. URL: https://ispp.org.ua/wp-content/uploads/2021/12/ist-v-nas21.pdf
3. Центр «Нова Європа». Результати загальнонаціонального опитування. Українське покоління Z: цінності та орієнтири / ред. та координ. проекту Катерина Зарембо. Київ, 2017. С. 128. URL: imap://ceo%40siaivo%2Ecom@mail.ukraine.com.ua:993/fetch%3EUID%3E.INBOX%3E17299?part=1.3&filename=Ukr_Generation_ukr_inet-2.pdf&type=application/pdf
4. Ручка А. О. Ціннісна зміна як провідна тема сучасного соціологічного аналізу. Український інформаційний простір. Число 1. Ч. 2. Київ: КНУКіМ, 2013. С. 163–169.
5. Дорошенко Л. С. Демографія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. Київ: МАУП, 2005. С. 92.
6. Там само. С. 77.
7. Там само. С. 20.
8. Ціпко А., Бойко Т., Газізова О., Бойко С. Українознавство: навчальна програма для учнів 5–11 класів закладів загальної середньої освіти України. Київ, 2020. С. 101.
9. Війна і демографія. Ніжинський вісник. 2022. № 20–21 (1474027), 15 вересня (Нова Просвіта, вкладка. № 9 (390)). С. 4.
10. Козловець М. А. Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації: монографія. Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2009. С. 397.
11. Війна і демографія. Ніжинський вісник. 2022. № 20–21 (1474027), 15 вересня (Нова Просвіта, вкладка. № 9 (390)). С. 4.
12. Документи засідання Священного Синоду ПЦУ, 28 березня 2023 р. URL: https://www.pomisna.info/uk....-2023-r
13. Речник рідновіра. Київ: Трійця, 2003. С. 60.
14. Шкурко М. Щоб наша земля стала своєю. AgroPortal. URL: https://agroportal.ua/blogs/chtoby-nasha-zemlya-stala-svoei