Українці стануть панславістами і даосистами?

Хочу висловити декілька зауважень на матеріал Миколи Пантелійовича Шкурка під заголовком «Замість рецензії на «Акурайку» В. Чепурного», розміщений на сайті «Сіверщини» 14 грудня 2009 року.
Визначаючи перспективу України в слов’янському світі, М. П. Шкурко апелює до російського філософа М. Данилевського, який був панславістом. М. Данилевський вважав Росію, а не Україну (або Малоросію) центром об’єднання слов’янських народів. Проте наші патріоти нав’язують Україні панславіські погляди М. Данилевського, які ніколи не вписувались в українську традицію.
Не подобається Миколі Пантелійовичу те, що західна цивілізаційна модель основана на християнстві. Він говорить про пошук (чи повернення) життєдайної філософії, яка нібито довела свої переваги і панує у країнах Сходу і, насамперед, у Китаї внаслідок впливу
даосизму та конфуцианства.
На мою думку, про життєдайну філософію говорити не доводиться, бо даосисти проповідують втечу від життя (з ними можна порівняти хіба що буддистів та грецьких стоїків), а конфуціанство, незважаючи на древні традиції, програло марксизму-ленінізму політичний простір, який ще в 1940-х роках захопила в Китаї комуністична ідеологія, тобто проєврейська сила.
У статті М. П. Шкурка не говориться про те, яким чином можна зв’язати слов’янську філософію зі Сходом. Індійські та китайські першоджерела навряд чи можна назвати філософією. Скоріше за все це релігійно-міфологічні системи. Філософія – витвір древніх греків, які не обтяжували себе пошуками істини на Сході. Слов’янська філософія базується, в основному, на творах О. Хом’якова, К. Аксакова, Ф. Достоєвського, В. Леонтьєва та інших російських монархістів. Проте вона не здатна конкурувати з онтологічними системами західноєвропейських філософів.
На мою думку, саме древню грецьку філософію легше пов’язати з перспективою слов’янства, ніж східні вірування та перекази.
Микола Пантелійович пише: «Треба відновити гармонійні стосунки людини з природою на основі “я -ти”, відмовившись від абсолютизації міфологізованого Бого-чоловіка, бачити божественне у всіх проявах Природи. Звідси, що є природнім, то і божественним».
Але ж як це зробити? Хто повинен відмовитись від Бога-чоловіка – держава, суспільство чи особа? Та й термін «Природа» кожен розуміє по-різному. Зокрема, Робесп’єр та його бандити під час Французької революції знищували храми, а замість Бога і Христа запропонували народу пугало під назвою «Природа». Вони носили його вулицями Парижа. Після чого по-звірячому перебили один одного.
М. П. Шкурко вважає, що «треба зміцнювати мовну стійкість за рахунок
кращого володіння українською мовою, посиливши мовну культуру в традиційних україномовних регіонах, а також попрацювати філологам над самою мовою, щоб була вона попереду російської».
Це хороший задум. Проте лексика, термінологія, фразеологія, правопис нічого не варті без художнього генія. Він іде попереду і дає правила, тобто розвиває Слово. Можна вирішувати мовну проблему з допомогою чиновників Інституту мовознавства, але то марнота часу. Немає генія, немає й великої мови. Англійська, французька, іспанська, німецька мови розвивалась завдяки геніям, талантам, науковим і суспільним неологізмам. А українська мова чахне в інстутитських лабораторіях. За час незалежності України наші письменники спромоглись лише поширити дурне слово «слухавка» замість класичного терміну «телефон».
«Ми підживлюємо Захід під міфічним гаслом вступу до Євросоюзу. По-перше, нам таке членство нічого, крім занепаду, не дасть, по-друге, це вже не актуально», – пише М. П. Шкурко.
А чому неактуально? Було б добре, якби Україна, вступивши до Євросоюзу, перехопила економічні та правові ініціативи всередині європейської спільноти. Тим самим вона продемострувала б міць і силу словянської держави і культури. Простіше всього сказати, що вступ до Євросоюзу – це неактуально, бо Україна нічого не може запропонувати старій Європі.
Не можу згодитись з Миколою Пантелійовичем відносно того, що «Україна ж свого слов'янського статусу не втрачала і ніколи не втратить». Сьогодні переважна частина єкономічних і духовних резервів України захоплена євреями. Слов’янська традиція зберігається лише завдяки ентузіастам, патріотам, а не державним програмам. Україна поступово вклинюється в європейску спільноту на правах меншовартостної одиниці.
«Вивчити українську мову для нормального росіянина не проблема», -- гадає
М. П.Шкурко. Виникає питання: «А з якою метою росіянин повинен вивчати мову малорозвиненої країни? Треба володіти мовою сильних держав, щоб розмовляти з ними на рівних».
У розумінні Миколи Пантелійовича справжній загальноукраїнський лідер – це складені докупи Тигіпко, Яценюк, Тягнибок.
Тигіпко і Яценюк вже були при владі, що дало їм можливість тихо вкрасти великі гроші. Це звичайні злодюжки, виховані на прикладі типових злодіїв Лазаренка, Пінчука, Суркіса, клану Тимошенко та інших.
Тягнибок – дещо інша фігура. Кілька років він відкрито закликав сивочолих ветеранів УПА до боротьби з жидами. Ми вже хотіли брати зброю, щоб допомогти Тягнибоку і ветеранам. Але емоційний порив Тягнибока загруз у партійній роботі. Якби він став президентом, то, напевно, через деякий час пристосувався б до старої Європи.
Віктор Якович Баранов,
журналіст, літератор,
смт. Парафіївка, Чернігівська область
[email protected]

Розмисли Миколи Пантелійовича Шкурка, людини практичної дії, а не теоретика, вражають своєю всеосяжністю, глибиною та несподіваністю поворотів думки, за якими часто і встежити непросто… Вочевидь, увесь букет своїх реальних переживань за долю народу, своєї землі (а не абстрактні розумування компілятивщиків) наснажує автора на пошуки шляхів розв’язання життєвизначальних проблем держави. Звичайно люди їдуть до Криму поніжитися ласкавим сонцем і… вволю полінуватися, а цьому, бач – «метелики в голові» (десь так про подібних «диваків» подейкують міщани). Важко заперечити будь-яку викладену ним тезу-проблему з погляду їхньої актуальності. Проте відгукуюся на творіння автора не заради славослів’я, а більше для загального добра, тому опоную з дечого найгострішого з зачепленого ним.
1. Чи варто всує зачіпати надболючі кути національного, інтернаціонального та ще й з порадами облаштування держави? Тут кожен порух має бути виваженим і ґрунтовним. Зашмуляну звідусіль «національну ідею» взаправду необхідно реанімувати, бо то єдиний природній доцентровий генератор. Жодні фікс-ідеї на зразок громадянського суспільства придатні лише на супряжність. Домінування ж їх, а ще й заміщення ними національного – від лукавого. Для бажаючих пересвідчитися – стаття К.Маркса «До єврейського питання» (повне зібрання класиків марксизму, Т. І). Там вперше й грунтовно, нічого не приховуючи, викладено сутність, чиї інтереси, адресат самої задумки громадського суспільства.
2. Ідея панслов’янізму як об’єднавча себе не виправдала. То був не слов’янський «вєлікоруський» проект, то ж щирий слов’янин словак Гнєздослав осудно застовпив його («Ти помилився, Пушкіне великий… Річки, що з Духу людського постали, // У течії не вмістяться одній!»). Добре відоме угро-фінське етнічне ядро московитів, а не західноєвропейське. Сьогодні ж, до слова, чи не найзатятіший панслов’яніст є Й.Кобзон…
3. Дефіцит «життєдайної філософії, яка б довела свої переваги і панує у країнах Сходу і насамперед у Китаї внаслідок впливу філософії даосизму та конфуціанства» у нас є очевидним. Правда, що ті вчення, особливо конфуціанство, є передусім світоглядно-етичним за спрямуванням. Недарма ж фахівці схиляються до розуміння моделі «народного християнства» в Україні. З погляду позаконфесійності в теперішній Україні гармонійно могли б вживатися й язичницьке вчення (адже зареєстрований та діє навіть сатанинський тип церкви). Так думаю, бо вчення від «азів», тобто від Першопочатку (тому й язичництво, а язик як орган тут ні при чім) є сіллю української традиційної культури, його ідеологією! Але чомусь з ним ведеться шалена боротьба, а з відверто реакційними, політтехнологічними проектами зомбуючого характеру під маскою церков - так і ні…
4. Щодо мовної нестійкості – годі говорити. Вона є прямим наслідком ембріонального стану національної свідомості, якщо хочете – нації. Ми лише прокидаємося, про що свідчать результати президентських перегонів. Виборів без вибору, бо й перше, й друге не є нашим…
5. Чи міг Ющенко стати лідером того, чого немає? Та ще й без повноважень, з підніжками від правої руки, без нашої помітної підтримки відразу ж після Майдану? Проте він радикально еволюціонував від «лібералізму» («ідеології порядних негідників» - В.Гаврилін) до націонала. Програвши все як політик (посаду фракцію, партію), він не програв своєї особистої «партії» у грі (точніше боротьбі) за свій інший народ. Будьмо чесними й тверезими в оцінці – суспільна свідомість стала іншою.
6. Ну й на завершення. Як більшості запальних натур, а п.Шкурко є таким, йому властива суперечність, строкатість тверджень. Замислімося: «Ю.Тимошенко є загальнонаціональним лідером, але міфічним, бо не має українського стрижня. Намагається до всіх підлеститися і на цьому тримається». Чи потрібні коментарі?
Можна було б ще багато про що розмірковувати довкола тексту – він наснажує на це. Проте цей такий розлогий відгук лише свідчить про рефлексії автора як генератора ідей, випромінювача енергії творення. Тому можу лише побажати дерзання, невтомності, сміливості у досягненні чистої мети. А вона у Миколи Пантелійовича чиста. З Роси Вам і Води у перших кроках чоловічої зрілості й мудрості, тобто у вступі до свого 56-тиріччя!!!

Завідувач відділу історії психології
Інституту психології ім..Г.С.Костюка АПН України –
Володимир Куєвда.

Фото бажано дати так, щоб вишиванка збереглася. Це знаменно для Чернігівщини. Справа в тому, що майстриня вишивала за моїм ескізом, де власне «мене» - 5-7 %, а більшість (близько 95%) – орнамент браслета з бивня мамута з Мізинського поселення (Понорницький район), (26 тис.р). Це знаменно, адже сприймається як сучасна традиційна українська вишивка!

Завважу тільки, що я не мав на увазі українського варіанту панславізму. Просто у світі (наприклад, мусульманському) є координація споріднених за культурою (вірою, звичаями, географічним розташуванням і т.ін.) держав. Колись нас лякали українським буржуазним націоналізмом, а тепер, дивись, панславізмом?