| Шкурко | Дата: Понеділок, 13-Січ-25, 16:40 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 190
Нагороди: 4
Статус: Відпочиває
| Те, що земля (а у політико-військовому значенні – територія) є ключовим об’єктом міжлюдських та міждержавних взаємин відомо кожному, дотичному до вирішення проблематики правового регулювання земельних питань. Насправді, це важливо знати також кожному громадянину нашої держави, бо від того як реалізовано чи не реалізовано його право відповідно до статей 13 і 14 Конституції України, що його регламентують, залежить не тільки особистий та спільний добробут, але й саме існування української нації на рідній землі.
Щоб краще зрозуміти, про що йдеться, пропоную ознайомитися зі статтею д. ю. н. Василя Шакуна і д. е. н. Олександера Ковалева «Економіко-правове проявлення декларованої власності українського народу на основне національне багатство», яка відкриває число наукового журналу «Філософські та методологічні проблеми права» за друге півріччя 2024 року (https://philosophy.naiau.kiev.ua/index.php/philosophy/issue/view/87).
Автори стверджують (уперше у вітчизняній науці), що «з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України, а передусім після грудневого референдуму вимагалося першочергово легалізувати юридично проявлену виключну власність – де-факто шляхом внутрішнього (камерального) документального підтвердження такої делімітації та демаркації державного кордону, здійснивши поіменну реєстрацію всіх громадян України як засновників держави і як співвласників землі та її природних ресурсів (природних об’єктів – основного національного багатства), а також провівши облік і взявши на повноцінний баланс власника (громадян України) природні об’єкти (ресурси) всіх категорій землі тощо».
Більш докладно цю тезу автори подали у Висновках статті.
«Уперше обґрунтовано, що за результатами Всеукраїнського референдуму щодо проголошення незалежності України, який відбувся 1 грудня 1991 року на території України, всі громадяни України (український народ) стали де-юре і де-факто співзасновниками незалежної суверенної держави й виключними співвласниками всього національного багатства, що знаходилося і знаходиться в геопросторі України – у межах міжнародно визнаного державного кордону (станом на 1 грудня 1991 року)…».
«З огляду на прийняту 1996 року Конституцію, Україна як республіка утвердилася неподільною і недоторканною державою, у якій земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони (скорочено – «земля та її природні ресурси», а стисло – «земля») як основне національне багатство, повноправно проявилася (де-юре і де-факто) виключною власністю українського народу.
Доведено, що з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України, передусім після прийняття Конституції України, першочергово постала необхідність: створити відповідну позавідомчу Національну земельну установу України як загальнонаціональний інститут «Національна земельна комора України» на кшталт Національного банку України. Водночас мала функціонувати багатогранна позавідомча Національна геоінформаційна система, в основі якої діють (в автоматичному режимі) кадастрові, реєстраційні та інші загальнонаціональні системи».
«На такій реєстраційній базі необхідно було законодавчо визнати й на практиці синхронно впровадити статус кожного громадянина України (разом – український народ), що є живим і має лише єдине громадянство (вимога ст. 4 Конституції України), – «співзасновником» держави Україна як республіки (вимога ст. 5 Конституції України) і повноправним «співвласником» землі та її природних ресурсів – основного національного багатства (перші частини ст. 13 і 14 Конституції України). На жаль, такого економіко-правового фундаментального комплексу заходів як основи державотворення і базису функціонування системи когнітивної конституційно вмотивованої земельної економіки не створено дотепер, тому таке довготривале ігнорування (бездіяльність) сприяло нібито «законній», проте «корупційній» антиконституційній діяльності, яка безкарно унеможливлює правове регулювання та охорону земельних відносин і природокористування, зокрема в
агросфері України.
Встановлено, що найсуттєвішим парадоксом «державотворення» унітарної та неподільної держави стало руйнівне (усупереч волевиявленню народу України) запровадження прокомуністичною більшістю Верховної Ради України 30 січня 1992 року (за принципом «розділяй і володарюй») трьох форм власності на землю: державну, приватну і надуману «колективну», якої немає в жодній цивілізованій країні, шляхом прийняттям Закону України «Про форми власності на землю».
На жаль, започатковану 1992 року «земельно-аграрну реформу» на базі «колективної власності на землю» свідомо не вводять з 28 червня 1996 року – до цього часу відповідальними органами державної влади в чинне правове поле Конституції України, оскільки в ст.13 і 14 Конституції України повторно було задекларовано (без «колективної власності на землю») модифікований алгоритм виключної (абсолютної) власності українського народу – на землю та її природні ресурси як на природні об’єкти – основне національне багатство, що знаходиться під особливою охороною держави. Навпаки, зухвало продовжувалося встановлення правових режимів трансформації колективної власності на землю (земельні паї), і на такій основі Верховна Рада України прийняла 2020 року так званий Закон України «Про обіг (ринок) земель сільськогосподарського призначення» як нібито природних об’єктів цивільних прав».
У прикінцевій частині Висновків автори пропонують: «Серед першочергових кроків органів державної влади за безпосередньою участю Президента України – глави держави й гаранта конституційного правопорядку в країні має стати невідкладне системне введення в чинне конституційне поле України, ще до закінчення війни, здійснюваної дотепер «земельної реформи», що й стане реальною передумовою проявлення правових та економіко-соціальних засад чинних земельних норм Конституції України як норм прямої дії».
Слід би мати розширене формулювання кінцевої мети "проявлення правових та економіко-соціальних засад чинних земельних норм Конституції України як норм прямої дії". Тому доречно знати читачам про розширене формулювання кінцевої мети, адже автори статті її знають, бо побіжно згадали про те, що у кінці 2021 року «було прийнято в першому читанні однобокий законопроєкт «Про економічний паспорт», що передбачає створення Фонду майбутніх поколінь, де учасниками Фонду визнають лише дітей, що народилися в Україні після 1 січня 2019 року".
На наш погляд, варто також зауважити, що Конституція України застосовує термін "українська нація" поряд з двома іншими термінами ― «корінні народи» і «національні меншини», що разом становлять Український народ. І якщо питання двох останніх правових категорій урегульовано окремими законами, то щодо першої ― ні, в той час як це ключова проблема, яка підважує тезу про державотворчий пріоритет української нації згідно з Декларацією про державний суверенітет України.
Не дивлячись на необхідність кардинального доопрацювання законопроєкту «Про економічний паспорт» з урахуванням відповідних обґрунтувань авторів у статті, сам факт його появи промовистий, оскільки свідчить про наявність політичної волі до реалізації конституційного права громадян бути співвласниками всього національного багатства. Цьому підтвердженням є також публікація даної статті на чільному місці наукового видання Національної академії внутрішніх справ, що свідчить про першорядність порушеної теми задля мотивації громадян у вирішальний момент здобуття перемоги над агресором.
|
| |
| |
