| Шкурко | Дата: П'ятниця, 03-Груд-21, 20:11 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 188
Нагороди: 4
Статус: Відпочиває
| У статті «Як українці від свого королівства відмовилися» розповідається про перебіг подій у державотворчому процесі на українських теренах Австро-Угорської імперії в період її розпаду на національні держави. Нині проаналізуємо причину неуспіху відновлення української держави під назвою Королівство Галичини і Володимирії. Такий аналіз ґрунтуватиметься на трьох ключових точках: 1) позиції австрійського керівництва, 2) прагненнях галицького політикуму, 3) польського політичного впливу.
Позиція Відня була визначена ще до світової війни: широка автономія Королівства Галичини і Володимирії в складі федеративної монархії.
Галицький політикум, згуртований в Українській Національній Раді, в якому переважали народні демократи і радикали з ідеологією дрібно-буржуазною та національною, такий план поділяли. На заваді стояли великодержавні прагнення польських політиків, які так само прагнули відновити державність, втрачену значно пізніше від українців. Компромісу треба було шукати на базі спільної загрози з боку імперської Росії, яка в ході війни хотіла розширитися за рахунок австрійської, а фактично українсько-польської Галичини.
У дійсності, західноукраїнська політична еліта ( Є. Петрушевич, К. Левицький, М. Василько, Л. Цегельський та інші) виявилася не послідовною. На початковому етапі світової війни була орієнтація на Австро-Угорщину зі статусом в ній автономного королівства Галичини і Володимирії з приєднаним до нього герцогством Буковина. Після вибуху революції в Російській імперії, а слідом за нею Української революції, відбулася переорієнтація – спочатку на Українську Державу Гетьмана Павла Скоропадського, фактично буржуазну монархію, потім на Директорію Української Народної Республіки, що виявилася соціалістичною диктатурою, з приєднанням до них у статусі автономії. Тобто збереження монархічної форми державного устрою для західноукраїнських політиків не було принциповим. Звідси і ставлення, напів-вороже, до претендента на престол українського королівства Ерцгерцога Вільгельма Франца Йозефа Карла фон Габсбурґа-Лотаринзького (Василя Вишиваного) та до його Легіону Українських січових стрільців, найбільшої військової формації українців коронного краю. Це підтверджується політичними кроками, спочатку проголошення 19 жовтня 1918 року Українською Національною Радою створення Української держави на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття на підставі маніфесту цісаря Карла І, а після його зречення престолу 13 листопада 1918 – проголошення створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), яка мала дрібно-буржуазний характер. Головну загрозу державності галицькі політики вбачали в претензіях Королівства Польського, утвореного кайзером і цісарем у листопаді 1916 року на звільнених від Росії польських теренах. Очевидно, що це монархічне утворення було наслідком до певної міри реакції німецько-австрійських союзників на визнання Антантою Галичини за царською Росією згідно з Лондонським Протоколом від вересня 1914 року, тобто відразу після її нетривалої окупації.
Галицький політикум усвідомлював, що згідно з міжнародним правом долю Галичини буде вирішувати Антанта і Америка, які стояли за самовизначення народів та неподільність Російської імперії як їх союзника. Таким чином, можна було розраховувати на прихильність Британської імперії, як єдиної монархічної держави Антанти, щодо відновлення самостійного Королівства Галичини і Володимирії, яке не мало б територіальних спорів із Королівством Польським та спільно з ним боролося із більшовицькою Росією. Як виглядає, ні галицький політикум у Львові й Відні, ні Союз Визволення України у Відні й Берліні, ні дипломатія Української Держави у Відні (В. Липинський) не вважали за пріоритет відновлення українського королівства на західних землях в безумовному порозумінні з польським королівством. Хоча слід відзначити, що Гетьман П. Скоропадський обстоював автономію Королівства Галичини і Володимирії в складі Австро-Угорської імперії, уникав війни з Польщею, шукав порозуміння з Антантою, однак заколот за мовчазної згоди галицьких політиків на участь у ньому Січових Стрільців Є. Коновальця остаточно перекреслив проєкт обох українських монархій.
Вдруге нагода порозумітися, на цей раз між обома республіками – українською та польською, виникла в лютому 1919 року за посередництва Антанти (місія Бартелемі), але знову таки через недоговірну позицію галицького політичного керівництва не була використана. Висновок напрошується один – особисті амбіції вищого галицького політикуму переважали загальнодержавний інтерес не залежно від форми держави, на чолі якої той хотів перебувати.
|
| |
| |
