Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS


  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: evgen23  
Форум "Сіверщини" » Блоґи "Сіверщини" » Євген БАРАН » МІСТО, ЯКОГО НЕ ЗАСЛУЖИВ… (есей)
МІСТО, ЯКОГО НЕ ЗАСЛУЖИВ…
evgen23Дата: Субота, 23-Лис-13, 11:05 | Повідомлення # 1
Група: Редактор
Повідомлень: 39
Нагороди: 5
Статус: Відпочиває
Ніколи не думав, де хотів би жити. Се не означає, що плив за течією. Швидше, не робив
собі з того проблеми. Я народився у селі.Мамині родичі (вуйко, цьоця) жили в районному центрі (Чортків на Тернопільщині:українізація називання, – засновником міста є польський князь Чартковський, і місто називалося Чарткув, так як Тернопіль називався за прізвищем засновника, польським князем Тарновським,  Тарнополем– зіграла з містом поганий жарт, що час від час приводить містян до розмов про можливе перейменування).
     Ми жили в селі. Назва села Джурин. Нещодавно у Богдана Радиша вичитав, що „джур“по-гуцульськи – „бистра вода“.  Якщо зважити, що в селі протікає річка Джуринка, а трошки вниз по течії на річці є відомий Джуринський водоспад, то схильний визнати цю етимологію називання.
    Я не заздрив своїм міським родичам, хоча малим любив їздити до них у гості. Оскільки різниця між мною і моїми двоюрідними сестрами і братами була величенька (мама була
наймолодшою у своїй родині, я – у своїй), то мені подобалося, що мною бавляться, зі мною носяться, як з маленьким. Коли підріс, – не мав жалю, що все минуло так швидко (в дитинстві взагалі хотів проснутися на ранок великим).Татові сестри жили в селі недалечко від нас – село Паушівка, з 1948 року нова влада змінила назву на Палашівку, чим перевернула етимологію називання з ніг на голову  – 7 кілометрів убік від основної траси.
     У однієї сестри були діти, чоловік. Наймолодша так і лишилася самотньою. Коли сьогодні приїжджаю до неї  (цьоці Гані вже 78-ий),і вона мені розповідає про свої будні, то все додає, так, між іншим: «Сапаю суху землю, бʼю груду, й кажу сама до себе: „Боже, чоʼ ти забув мене, сироту“»…
    Моє життя у місті є випадком. Спочатку Одеса. Се перше місто, яке справило на мене якийсь вплив. Щось змінило в мені. Що саме – вже не пригадую. Але знаю, що ставлення до Одеси у мене було двояке – спочатку подобалося, потім – ні. Се пов’язано із моїм
невдалим абітурієнством – я не пройшов за конкурсом на історичний факультет Одеського державного університету імені І.Мечнікова…
    Другим містом, яке мене прийняло – Львів. Я у ньому вчився п’ять років на межі 70-80-х років ХХ століття. А потім, на початку 90-х майже два роки пропрацював у ньому. Нещодавно, відповідаючи на запитання поета і барда Олеся Дяка у прямому ефірі по львівському радіо, я пожартував, що життя у Львові треба рахувати «рік за три». Суть не в жарті, вдалому чи ні (в контексті розмовимоя вільність видалася мені дотепною), суть у моєму ставленні до міста, якого я не сприйняв.
     Це не означає, що у мене особлива нелюбов до Львова. Ні. У мене взагалі є внутрішнє селянське несприйняття будь-якого міста.
    Третім моїм містом був Київ. Київ межі 80-90-х років минулого століття. Це окрема розмова, окрема історія, можливо, не одна. Київ мене змінив. Докорінно. Тут допоміг випадок в особі професора Львівського університету Івана Денисюка. Се виїмковий чоловік в історії українського літературознавства другої половини ХХ століття. Навряд, чи колись я наближуся до його рівня. Мова не про професійну здатність йде (тут Денисюк для мене – неперевершений взірець), а про людську відкритість і безпосередність. Коли Леоніла Міщенко, завідувач кафедри української літератури Львівського університету, запитала Івана Овксентійовича в липні 1987-го, чому він не хоче мене взяти до себе в аспірантуру, то Денисюк якось знервовано їй відповів (розмова йшла при мені): „Як ти не розумієш, Ліно, Львів йому вже нічого не дасть. Його може хіба що змінити Київ!“. Я дякую Денисюкові за те, що він зумів змінити мою долю…
    Четвертим моїм містом став Івано-Франківськ. Як всі інші – випадково. Я виходив із практичної доцільності: середина 90-х, безгрішшя, ближче додому, у місті жив мій рідний
брат і були родичі, які не на словах, а на ділі допомагали у життєвому виборі.
Я їм вдячний, хоча і не кажу їм цього вголос.Я живу в Івано-Франківську майже 20 років. Це не означає, що я люблю це місто. Я просто живу. Відвідавши декілька разів Краків, для себе визначив, що я би хотів жити у Кракові. Але при одній умові: якби Краків був українським. Я не націоналіст і не ненависник поляків. Так склалося, що я виріс в українському світі. Він мене влаштовує. У ньому мені комфортно і добре. Тільки й всього. Але я розумію, що якихось життєвих преференцій я здобувся завдяки тому, що живу в Івано-Франківську. Ні Львів, ні Київ, ні, тим більше Краків, мені того ніколи би не дав.Ритм міста і мій життєвий ритм збіглися. Може, я собі це придумав. Але серед багатьох міст, які я відвідував, ніде мені так не дихалося легко, як у Івано-Франківську (про Краків я казав, що мені там бракує).Я не маю тут улюбленого місця прогулянки чи відпочинку. Але, однозначно, мені подобається центр, де ще збереглися відголоси архітектурної старини. На жаль, сей архітектурний комфорт нищать сучасні „нувориші“, але я сподіваюся, що на мій вік цього старого Івано-Франківська ще вистачить.
    Мрія ідійота: я би хотів бачити старий центр реставрованим. Там де був палац Потоцьких, мистецький центр, у серцевині якого стоїть пам’ятник засновнику міста Андрієві Потоцькому. Але ніхто вже не сперечається про доцільність його нового імені Івано-Франківськ.
    Що ще сказати про Івано-Франківськ? Тут народилися мої діти, син і донька. Не знаю, як складеться їхнє життя. Маю недолік багатьох батьків: хочу у них бачити своє продовження.
Забуваю, що мої діти мають право на своє життя.У цьому місті є декілька людей, які мені близько літературно (вибачте мій літературоцентризм). Є декілька людей, з  якими я люблю випити пива чи кави. Є декілька жінок (молодих у тому числі), яким я таємно симпатизую. Є жінка, яку я люблю, трохи, можливо, дивною любовʼю (зрештою, як більшість чоловіків, тут я не виняток, на жаль), – се моя дружина і мати моїх дітей. Її звати Марія.
    Що це є в цьому місті? Є куток, де я можу перебувати „на своїй хвилі“ – се моя квартира. А в цілому я знаю, що при першій можливості я житиму в іншому місці. Це буде … коли мене не буде. Тому Івано-Франківськ – є містом моєї світоглядної і професійної реалізації. Майже життєвої повноти. За це я йому вдячний. І коли у своїй Паушівці на схилі літ сапатиму суху землю, то завжди з приємністю згадуватиму Івано-Франківськ як місто, якого я не заслужив…


Євген БАРАН
 
Форум "Сіверщини" » Блоґи "Сіверщини" » Євген БАРАН » МІСТО, ЯКОГО НЕ ЗАСЛУЖИВ… (есей)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук: