Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина"

ОБЕРЕЖНО, ПОЛІЦІЯ!

evgen23 — Fri, 16 May 2025 10:04:12 GMT

Я не про французьку комедію середини 80-х з незрівнянним Філіпом Нуаре в головній ролі. Я про ситуацію, яка загострилася в Україні, починаючи із 17 січня 2014 року після прийняття у Верховній Раді цілого ряду антиукраїнських і антидемократичних законів.
А що опозиція? А наша опозиція нас береже і бореться за не наші права.
А окремі із них, той же Олесь Доній чомусь проголосував за антибюджет, пояснюючи
свій зрадницький крок відповідальністю перед виборцями. Дивно, з якого це часу – зрада світоглядна і політична стала називатися відповідальністю перед виборцями?
Залишається єдине. Або мовчати: тихіше їдеш, далі будеш (в глибшій дірі). Або емігрувати.
Самому звільняти простір. Або ж боротися. Я вибираю останнє.
Домовлятися можна з людьми традиції. Людина аморальна і цинічна не знає, що таке домовленість і що таке гра за правилами. Вона розуміє тільки силу.
Мовчати нема куди далі. Далі Тюрма і Сибір. Мої родичі там були. Повернулися. Нехай не всі. Але їхня нескореність, їхня віра і їхня духова міць додали й мені сили.
Тому кожен із тих, хто готовий до Оборонних боїв, повинен прийняти власне рішення і
зробити власний вибір. Я вибираю Честь і Гідність.
Україна понад усе!

ЖИВОТВОРЯЩИЙ ШЕВЧЕНКО…

evgen23 — Tue, 27 Aug 2024 13:30:01 GMT

„І зʼявився йому ангел Господній у вогняному полумені посеред куща.Глянув він, аж ось вогнем палає кущ,
а не згоряє“
Вихід. 3. 2
„Були в нас на Вкраїні великі воїни,
були великі правителі, а ти став вище
всіх, і сімʼя рідна в тебенайбільша. Ти-бо,
Тарасе, вчив нас не людей із сього світу згоняти,
не городи й села опановувати:
ти вчив нас правди святоїживотворящої…“
Пантелеймон Куліш. Слово над гробом Шевченка

    Найтяжче сказати проТараса Шевченка, коли багато вже сказаного, і в цьому засиллі слів губиться істина. Власне, не губиться, а в патріотичному ажіотажі „затирається“. І тоді істина вже не є істиною, не є наближенням до самої себе, бо істина – се як Бог, якого шукаємо, в якому розчаровуємося, в якого через своє невірування віримо…
    Кожний виступ у Шевченківські дні є немовби складанням іспиту на зрілість:
громадянську, професійну, людську. Се не легко, а особливо, коли громада,
знуджена, втомлена, злякана, збайдужіла, патріотично наснажена аж до готовности
на індивідуальну самопожертву задля проростання української правди, словом, ружна, чекає від виступаючого мало що несили єрихонської труби, яка розвалить ворожі мури і зруйнує ворожі підступні замисли.
    Се не можливо. Не можливо так сказати, аби ті очікування справдилися. Що є
можливим? Можливою є щоденна, рутинна, непомітна правда-чин. Се так важко,се так трудно, се так малоцікаво. І вже починаються на хвилях революційних очікувань української спільноти рости нові політичні фарисеї чи повертатися із небуття старі, які правду громадянської віри переводять в розряд дрібнопартійних „мюнхенських зговорів“. Чи допустимо?..
    Як вийти за межі неможливого? Як вбити ворога в собі? Правдою Шевченкового Чину. Плеканням в собі Шевченківської Людини, основні характеристики-вимоги до якої сформульовані українським філософом Миколою Шлемкевичем ще 1954 року в праці „Загублена українська людина“: „(…) сучасна українська людина народилася(…) не із втечі в ситу вигоду, не із пристосуванства до чужих світів і не із втечі у власну душевну шляхетність. Вона народилася з пориву створити свій власний новий світ із власних джерел і власних сил. На прапорах тієї нової української людини виписане (…) гасло: – Борітеся – поборете! Сучасна українська людина це шевченківська людина“ (с.21). І ще міркування М.Шлемкевича: „Нове суспільство й нова людина, сперті на знання й справедливість, – цеідеал Шевченка й шевченківської людини. (…). Моральний її ідеал це вільний дух, що сам на основі свогопізнання самовизначається. Не традиційні догми, і не пристрасті, але ясна мисль – його головна сила, – ясна й незалежна мисль, або ним самим здобута, або свідомо, по добрій волі прийнята. (…) Держава для вільного духа – це тільки рами, організаційна форма того вільного суспільства. Утвердити українське вільне суспільствосвоєю власною державою – стає політичним, оконечним ідеалом шевченківської людини“ (с.23).
    Ми таки хвора нація. Хвора у своємурозумінні перспективи і стратегії індивідуального росту. Сучасний польський поет і критик Анджей Дембковський у статті „Про брехню суспільного життя“(„GazetaKulturalna“, numer 3,marzec 2014, s.15) виголосив цікаву тезу про Юзефа Пілсудського і його значення для поляків: „Пілсудський був останнім польським політиком, який мав розуміння, чим повинна бути Польща. То значить – як має виглядати польське життя, польське військо, польська література, що зробити з Польщею, як їй служити. Він мав якусь величезну візію. Очевидно, йому це не вдалося. Натомість сучасні напищені візії Польщі, комуністичні і ліберальні, говорять про те, як видурити побільше грошей з Брюсселя і залатати дірки бюджету“. Продовжуючи Дембковського, можу твердити, що Україна ніколи немала і досі не має таких політиків, – ні комуністичних, ні ліберальних, ні, скажу крамолу, націоналістичних, – зате вона мала і має Тараса Шевченка! Бо наша візія України чи, як це називаю, візія Держави-Раю цілком змодельована поезією Шевченка.
    Ми забуваємо про найголовніше, ми народжуємося без віри у власну місію, без знання, що така віра і така місія можливі. В Шевченкові ці знання і віра були вродженими. Іван Тургенєв, сей ліберальствуючий поміщик у літературі, зі здивуванням відзначав у своїх спогадах про Шевченка : „Самолюбие в Шевченке было очень сильное и очень наивное вто же время: без этого самолюбия, без веры в свое призвание он неизбежно погиб бы в своем закаспийском изгнании (…)“ („<Воспоминание о Шевченко>“).І ще одне зізнання Тургенєва у власній світоглядній і національній обмеженості: „(…)талант его привлекал нас своею оригинальностью и силой, хотя едва ли кто-нибудь из нас признавал за ним то громадное, чуть ли не мировое значение, которое, не обинуясь, придавали ему находившиеся в Петербурге малороссы (…)“ (Там само).
    Сьогодні українцям, як ніколи, потрібно усвідомити, – животворяща правда Шевченкового слова (Слова-Бога, Слова-Чину, Слова-Бою) заманіфестувала усі вимоги до Держави-Раю і до нової шевченківської людини. Їх можна і треба повторювати, але немає потреби за щораз ставати в позу новітнього оракула чи національного месії. Завжди потрібно пам’ятати, що в житті важлива не поза, а позиція (за Вол. Брюггеном).
    Наступним політиком, до якого можна буде прислухатися і за яким можна буде піти, стане політик-тесля; політик, який повернеться до споконвічного ремесла і докаже, що він є насамперед добрим майстром! Не забуваймо, що Христос перед тим, як проповідувати, був теслею. А проповідуючи, все робив, як добрий господар, у якого Слово не розходилося з ділом…
    У дні святкування 200-літнього ювілею Тараса Шевченка, у дні драматичної загрози нашому політичному та національному життю, ми маємо ствердити перед світом і перед собою, що є суспільством вільних духів (М.Шлемкевич). Тільки так ми виконаємо найголовніший Заповіт Шевченка. В протилежному випадку ми повинні мовчати. Своїм мовчанням спокутувати провину перед Українським Пророком, дотримуючись нарешті тієї клятви, яку дав над гробом Тараса Шевченка від імени українського народу Пантелеймон Куліш: „Будь же, Тарасе, певен, що ми його [заповіт– моє. Б.Є.] соблюдемо і ніколи незвернемо з дороги, що ти нам проложив єси. Коли ж не стане в нас снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам, так як ти, безтрепетно святую правду глаголати: то лучче ми мовчатимем, – і нехай одні твої великі речі говорять людям вовіки і віки чисту, немішану правду“…

ЛЮБЛЮ ПУТІНА

evgen23 — Mon, 31 Dec 2018 10:16:00 GMT

З якогось часу не реагую на політичні маніпуляції. Не знаю, добре роблю чи погано, але не реагую. Слухаю всі ці істеричні й напівістеричні крики другів і недругів, і коли є можливість, виключаю телевізію. Але. Оце кляте українське "але"…
Я маю досвід кількох активних індивідуальних виявів громадянської позиції – не пози, а саме позиції: грудень 1991-го, коли я із Києва приїхав у Крим, звідки родом моя дружина, і ми всім сімейством йшли голосувати за Незалежність. За два місяці до того історичного Референдуму у місцевій кримській газеті я написав чотири публіцистичних полемічних матеріяли, чому ми повинні підтримати ідею Незалежности.
Потім була славнозвісна осінь 2004-го. Цього разу я вже десять років жив у Івано-Франківську, і у нас з дружиною росла двійко дітей: син Евген, якому тільки-но минуло п’ять років, і донька Юля, якій минуло три роки. Ми тричі ходили з дітьми на виборчу дільницю, й мої діти махали помаранчевими прапорцями і голосно кричали: "Ющенко – наш президент!". Особливо щемливим для мене був голос доньки, яка до двох років говорила тільки кілька фраз, а до початку Помаранчевої революції рот їй не закривався…
Тепер у нас царство "гопників". Так склалося. Ми не виняток. Щось подібне проходила Европа у ХІІ-му столітті, Америка у ХVІІІ-му. І ось тепер, коли настав час "ікс" – з ким ми є: з Европою чи Росією, яка хоче втримати, завдяки Україні свій імперський статус, – кажу „так“ Европі.
Кажу "так" осмислено, знаючи всі перевитрати цего "так"!.. Знаючи всі труднощі, а ще більше їх не знаючи і навіть не уявляючи. Просто, в якийсь із моментів тверджу, що мені Росії – досить!
Знаю, що у нас є проблеми із сусідами поляками. Ментальні, генетичні. Поляки намагаються прикрити свій тил за рахунок нашого простору. Се нормальна реакція нормальних людей у нових цивілізаційних викликах. Але я волію мати справу із европейцями, аніж повертатися до глухого російського (московського) кута.
Нарешті, найголовніше. Дякую росіянам (вони так хочуть називатися европейським іменням, що я й не буду їх дражнити "москалями"), що вони обрали чи за них обрали Царя-батюшку Путіна. Я люблю Путіна, і люблю москалів з росіянами разом. Бо без їхньої недалекоглядної стратегічної політики, мої рідні галичани не чули би в собі такого патріотичного запалу, як у будні і спокійні дні (де вони були, ці спокійні для українців "мирні" дні). Без Путіна в української квазі-опозиції ніколи би не зʼявилися навколостратегічні прожекти, бо вона, наша "квазі-опозиція" нагадує мені "лебедя-щуку і рака" з байки Крилова, і тільки отака проімперська путінська лоботвердість інколи нагадує їм, що й вони вийшли з простих людей (принаймні, до того часу ними були, поки не зіпсувалися запахом дармових "срібняків").
Люблю Путіна, бо він мене утвердив у єдино можливім для нормального українця виборі – Европа не десь і не там. Европа у кожному із нас, якщо під Европою розуміти почуття власної гідності й готовність захистити свої права.
Цього досить, аби завтра, усвідомивши причину любови до Путіна, вибрати єдино можливу в сучасних умовах перспективну України, – перспективу, яка так давно вже набила "оскому" українській інтелігенції, і яка втілена у сакраментальній і сакральній формулі Миколи Хвильового: "Дайош психологічну Европу!"…

ТАК НЕ БУДЕ!

evgen23 — Mon, 31 Dec 2018 10:15:09 GMT

Не писатиму багато, але писатиму конкретно.
Був у неділю, 8 грудня, в Києві. Дякую Богові і тим людям, які зорганізували і забезпечили таку поїздку. Бо мали виїжджати о 21.00, але мене і поета Ярослава Ясінського, який їхав зі мною, не було чомусь у списках. Можу догадуватися: коли записувався в палатці, що стоїть в центрі Івано-Франківська, якийсь чоловік мені сказав: «Не їдьте у Київ. Не з Вашим здоровʼям» Я перепитав: «Ви що, лікар?». «Я не лікар, але не їдьте, – і додав фразу, яка мене дещо здивувала. – Ви потрібні нам тут!» Се було вперше в моєму житті. І вдруге за останні два дні, коли мене переконували не їхати у Київ, аргументація була та сама.
В результаті, ми виїхали о 23.00, бо один із автобусів затримали на штраф майданчику за те, що в ньому виявили зайві два крісла.
Майдан зустрів тиснявою і доброзичливістю. Тільки-но вийшовши із метро «Майдан Незалежності», я вперся очі в очі з паном Сергієм Тарутою, донецьким мільярдером, який вільно собі протискувався межи людьми.
Я не буду коментувати виступи опозиції. Не буду коментувати знесення пам’ятника Леніна. Скажу, що найкраще сприйняв виступ співачки Руслани із її звертанням до пана Табачника і виступ Юрія Андруховича вже після політичної і, як завжди, необов’язкової риторики.
Не буду коментувати і проголошення себе революційним комендантом Києва пана Катеринчука.
Буду говорити за ЛЮДЕЙ, які готові вмерти, але відстояти своє право на Державу.
Шкода, що Янукович не зрозумів наміру людського. Але щось є правильного в тому, що він не зрозумів і не зробив. Як сказав один мій добрий приятель, письменник Василь Бабій: «Бог не допустить, аби вчорашній «гопник» увійшов у історію!» Так розумію, що Бог не допустив.
Я був на у Києві в час „Революції на граніті“. Я брав участь у всіх мітингах 2004-го в Івано-Франківську. Те, що знову побачив у Києві, переконує мене в найголовнішому: ЛЮДИ проросли в такий Національний ГУРТ і таке розуміння Національної Єдности, що його ніхто не в змозі зупинити. Навіть Смерть.
І на завершення. Коли українські вояки в часи революційних зрушень 1917-1920-их років програли битву за Державність, то перед ними в таборах інтернованих виступив Юзеф Пілсудський. Перша фраза його звучала так: «Я Вас перепрошую, панове, я Вас дуже перепрошую, не так мало бути!»
Сьогодні, розуміючи усю відповідальність часу, тверджу, що ТАК НЕ БУДЕ! Українська Держава визріла так могутньо, що цього собі не міг ніхто уявити, – ні путіни із януковичами, ні януковичі без путіних.
Сьогодні маємо бути там, де вирішується наше ЗАВТРА. То ж будьмо ТАМ!

НЕСУСВІТНЄ…

evgen23 — Mon, 31 Dec 2018 10:15:06 GMT

Хочу уникнути слухати політиків. Хочу уникнути слухати про політику. Хочу уникнути слухати про політичну перспективу України.
    Не знаю, чи це так добре, чи так зле. Хочу бути людиною Землі. Але оскільки на Землі жити неможливо, то хочу на іншу Галактику. Кажуть, їх у Космосі є більше, аніж одна.
    Хочу читати вголос польського поета Анджея Бурсу з його віршем про перспективи розвитку малих міст. Особливо доречним є рефрен Бурси: «Мав я в дупі малі міста»…
    Хочу просити політичного притулку. Від того маразму, який називається владою і опозицією в Україні. Бо влада є маразматичною сама по собі й спокон-віків, а українська опозиція – це політичний оксюморон, породжений „відрижкою“ української квазідемократії. Але, оскільки інші Галактики ще не відкриті, житиму в індивідуальній резервації. Чи витримаю? Не знаю…
    Хочу читати Сковороду. Бо він сказав те, що й досі не чують: „Кожен є тим, чиє серце у ньому“. Хочу жити за Сковородою. Не в єшкілєвському андрогіні (це та причина, яка змушує мене мовчати про єшкілєвську навколосковородинівську інтерпретацію), а у внутрішньому визріванні до Божого в собі.
    Хочу вірити, що се Боже в мені таки існує. Інакше, що мене так мордує? Не маю ні заздрости, ні зневаги. Люблю людей. Люблю жінок. Переконаний, що від них тільки світло і добро. А зло і темрява – се вже особливість чоловіча, маскулінна, навіть, якщо нею поглинається жінка…
    Люблю свою дружину і своїх дітей. Як би Ви знали, як я їх люблю!..
    Але чомусь живу не так і роблю не те. Скільки ще так триватиме?
    Хочу жити в селі. Хоч декілька днів, декілька годин, декілька хвилин. Але в своєму селі. В селі своєї памʼяті. У ньому я й живу. Але хочу вирватися за межі памʼяті, і таке просте бажання мені не вдається.
    Хочу мандрувати світом. Не вести передачі про мандрівки світом. А ман-дру-ва-ти!!!
    Хочу читати книги. Як я хочу читати книги у своє задоволення. Я ж так довго читаю їх з обов’язку, і так мало читаю їх із задоволення. А тих книг, які можна читати в задоволення, – океан світла і чистоти…
    Так мало хочу. І так багато не можу. Ніби „кручуся“ як усі, в Україні й не в Україні народжені, але не вдається мені створити той матеріяльний залишок, який би дозволив мені забути про нього.
    Хочу, аби в моїх дітей було почуття вдячности і відповідальности, але не бачу ні того, ні іншого. Знову забагато хочу?
    Хочу, аби мої друзі були моїми друзями, а мої вороги були ворогами.
    Хочу, аби день був днем. І ніч – ніччю. Хочу знати – хто я: Людина Дня чи Людина Ночі. Не так. Хочу знати, що я - Людина Дня не терплю Ночі. Не терплю Людей Ночі.
    Хочу жити. Просто хочу жити, і це мені інколи вдається. Але найголовніше, що я хочу – це просто вранці проснутися, бо дуже часто у мене відчуття, що я не проснуся. А проснувшись, хочу любити світ. Хочу любити жінок.
    Хочу любити свою дружину і своїх дітей. Як би Ви знали, як я їх Люблю!..

22 СІЧНЯ 2014-го: Слава НАЦІЇ!

evgen23 — Mon, 31 Dec 2018 10:14:58 GMT

Сьогодні загинуло п’ятеро людей на київському Майдані. Се вже не Євромайдан. Се – Майдан крови!
Українські письменники не мовчать. Декого із них арештовано. Зокрема, молодого поета Юхима
Дишканта, мого земляка із Тернопільщини. Свою Заяву оприлюднив Український ПЕН-клуб. Декілька локальних заяв зробила Національна спілка письменників України. Декілька і дуже локальних.
Що мене здивувало найбільше у ці дні? Смерть не здивувала, вона укріпила мене в правильности українського шляху. Тяжкого і кривавого. Завжди. У всі віки.
Мене здивувала позиція НСПУ. На 23-е січня призначено Раду НСПУ, але серед порядку денного немає питання про політичну ситуацію в Україні. Зате аж 4 питання про Майнові справи або ж пов’язані із майновими конфліктами Спілки.
Декілька днів тому до мене зателефонувала відома українська письменниця, яка напівістерично закликала мене приїхати на Раду, бо розкрадають решти спілчанського майна. На моє запитання, чому мовчить вона, письменниця відповіла: Вони мене вбʼють або вбʼють ті, які стоять за ними… Мені прикро, що в часи напіввоєнні, в часи, коли люди гинуть за Українську Ідею, Рада НСПУ збирається вести розмову про Майно.
Я втомився від брехні в Спілці. Я втомився від брехунів у Спілці. Таке враження, що у Спілку прийшли «нувориші», далекі від літератури, аби зайнятися єдиним – довести до абсурду те, до чого не встигли довести інші.
Я не хочу в цьому брати участи. Мені прикро, що серед Спілчан є мільйонери, які прикриваються Українським Словом, немов би щитом архангела Михаїла.. Мені прикро, що ці люди взагалі потрапили в Спілку.
Виходячи із сказаного, я стверджую, що оголошую індивідуальну війну режиму Януковича. Вмирати не страшно. Страшно жити із кривдою в серці.
Я підтримую тих українських письменників, які в цей страшний і відповідальний момент Істини ділять не Майно, а розділяють Долю України.
СМЕРТЬ ВОРОГАМ !

УКРАЇНА В ОГНІ…

evgen23 — Mon, 31 Dec 2018 10:14:55 GMT

Се вже не Довженко 1943-го. Се я, Євген Баран, 18 лютого 2014-го. Я не знаю, що сказати. Завтра вже не говоритиму. Я знаю, що революція не може тривати три місяці, максимум – 3 дні. Все, що більше цього терміну – мексиканський серіял.
    Варто було нинішнім революціонерам уважніше читати Лєніна. Він був геніальним політиком і тактиком. Тепер ми пожинаємо плоди української революції 1918-го…
    Кожна кров, кожна смерть, кожне людське горе буде відомщене! Кожне зло, кожна байдужість, кожна „моя хата скраю“ буде устократ переможене!
    Нам залишилося два шляхи – перемогти або вмерти! Опозиції залишилося єдине – перемогти! Інакше люди їх самі закопають! Бо три місяці серіялу – се їхня режисура.     Будемо йти! Будемо перемагати! Будемо вмирати, але тільки забравши із собою бодай
дюжину ворогів!
    Іще – такої Европи нам не треба! Ми сьогодні боремося за Україну! Европа вмерла,
бо вкотре продала!
    Не можна домовлятися із вбивцею! Не можна домовлятися зі злодієм! Не можна вбивцю
закликати стати людиною!Людина-вбивця є людиною-вбивцею! Президент-злодій є президентом-злодієм!
    Люди Чести захищайтеся не від Януковича. Янукович – маріонетка. Захищайтеся від ВОРОГА! Ви його знаєте: є люди БОГА і люди САТАНИ (Станіслав Оріховський, український
публіцист середини ХVI ст.), між ними є вічна боротьба!
    Сьогодні Україна в огні!
    Сьогодні Воїни Бога постали проти воїнів Сатани!
    Тільки зрозумівши сю правду, ми зможемо побороти с т р а х, побороти час, якого нема і увійти в простори вічности. Української ВІЧНОСТИ!

ОСТРІВ КРИМ

evgen23 — Mon, 31 Dec 2018 10:14:48 GMT

«Брилёв: Сергей Валерьевич, я не удержусь от такого вопроса.
Василий Аксёнов, который написал «Остров Крым», вам не родственник случаем?
Аксёнов: К сожалению, нет.
Брилёв: Ну, вторую часть этого романа выявно пишете...

Аксёнов: Постараемся дописать!
З інтерв’ю Сергія Брильова із Сергієм Аксьоновим, березень 2014

    Переконуюся вкотре, що література залишається єдиним джерелом Правди людського життя. Жодна історія, як би не претендувала на таку роль, залишається в найкращому разі сільською пліткаркою. Коли російський письменник Васілій Аксьонов писав свій роман „Остров Крим“ наприкінці 70-х років минулого століття, се виглядало альтернативною історією, політичною сатирою. Сьогодні маємо нову реальність із не
прогнозованою територією, яка вже втратила статус відпочинкової зони, а
перетворюється, і надовго, у військову зону. Шкода. Але так є, і на невизначений час Крим перетворюється у зону замороженого конфлікту. Це в найкращому варіанті прогнозу.
    Хоча сьогодні нічого не можна стверджувати напевне. Ситуація змінюється щогодини, а тому ріжні прожекти a la Pawеl Globa є прожектами шарлатанського зомбування і не більше.
    Мені шкода свого Криму, в якому я працював п’ять років у середині 80-х. Мене, випускника Львівського університету скерували працювати в Крим учителем української мови та літератури. Се було за Генсека Черненка.
Крим і тоді, і пізніше ставився до української мови, як до певного політичного оксюморону: юридично у школах українська вивчалася, фактично – всі, кому не ліньки, від її вивчення були звільнені. Для мене це був один із перших громадянських викликів і шоків, без перебільшення. Я витримав.
    Не тому що був такий сильний чи запеклий «бандерівець», а тому що поряд були люди – росіяни, жиди, – кримських татар тоді ще не було, вони почали зʼявлятися після 1985-го року, – які з розумінням ставилися до моєї ситуації і чисто по-людськи підтримували.
Я й досі з вдячністю згадую свого завуча, вчительку російської мови і літератури, Софію Наумівну Козуліну. Це була мудра жінка і чудовий педагог. Напевне, дякуючи їй, я трохи навчився вчительського ремесла і почав розуміти кримських росіян.
Коли, волею випадку, потрапив на роботу в Сімферопольський державний університет імені М.Фрунзе асистентом кафедри української літератури, то знову ж таки вдячний завкафедрою Катерині Сидорівні Покотило і декану філологічного факультету Євгену Семеновичу Регушевському. Ці двоє людей зробили усе, аби я чувся „своїм серед чужих“. А спілкування з різними людьми в університеті ще раз переконало мене, що викладачі в своїй більшості є толєрантними і десь із чисто людським співчуттям ставилися до україністів, які завжди були в Криму маргіналами.
    Період Незалежности, а я і 19 серпня, і 24 серпня, і 1 грудня 1991 року був у Криму, оскільки вже одружився на кримській дівчині, був найтяжчим для життя. Українська влада нічого не зробила для того, аби в Криму люди відчули свою потрібність новій владі. А віддали Крим на відкупне кримським бандитам. Так було і цього не заховаєш. Тому проросійські настрої Криму – не тільки історична традиція, вони зумовлені й кримінальною безвідповідальністю української влади.
    Але в цій ситуації, з її псевдореферендумом і передбачуваним результатом, ще раз подивували люди. Так склалося, що в Саках, де ми з дружиною жили, де поховані моєї дружини дідусь, батько, рідні дядько і тітка, залишалася одна сімʼя, з якою нас зв’язували спільні спогади про кримську молодість з її гуртожицьким життям. Тим більше, що їхня донька є моєю похресницею. Минулої неділі я зателефонував їм, аби запитати про ситуацію… У відповідь почув істеричний крик знайомої: «Яка ситація?! Тут прийдуть бандерівці і все заберуть!». На моє запитання, хто таку дурницю сказав їм, ще різкіше визчання: «Яка дурниця?! Прийдуть ваші, і все наше стане вашим!»… Я зрозумів, що говорити більше не варто і виключив мобільний. Також зрозумів, що цієї сімʼї в
колі моїх знайомих більше нема. Прикрість полягала ще й у тому, що моя кума є
українкою із Харківщини, власне не українкою, а хохлушкою, з якою ми завжди говорили українською.
    Однак, це ще не все. Моїй дружині зателефонували сусіди, молода сімʼя кримських росіян, чоловіка я ще колись учив в школі, які дивляться за нашою кримською квартирою, оскільки теща, зламавши ногу, вже другий рік живе у нас. «У нас все нормально. Ми проголосували за Росію. Наші поїхали в Москву. Марійко, все
буде добре. Нас хочуть посварити, але політикам це не вдасться».
Попри всю світоглядну сумбурність сказаного сусідкою, я поважаю її вибір, але вдячний за її людяність. Це те найголовніше, яке провіряється у критичних ситуаціях. І те
найголовніше, яке переконує мене, що острів Крим не є безнадійно втраченою
землею для України. Навіть у цій „патовій“ситуації, яку зараз усі переживаємо…

На ВІСТРІ НЕПРАВД...

evgen23 — Mon, 31 Dec 2018 10:14:45 GMT

Герої Володимира Винниченка шукали можливості жити у світі ста рівноцінних правд. В результаті „зашпортувалися“ на першому банальному викликові, як правило, се був „любовний трикутник“, й на тому їхні пошуки безславно закінчувалися. Сей побутово-інтимний трикутник „зʼїдав“їхні надії, їхні сподівання, їхні романтичні поривання… Степан Процюк свою першу поетичну книгу назвав „На вістрідвох правд“. Його ліричному героєві було дуже непросто вийти із цієї світоглядно-етичної дилеми переможцем, тому він напівсвідомо плекав у собі віру
(не релігійно-християнську, а людяно-ідеалістичну). У результаті він (ліричний
герой) зупинився на півдорозі, виправдовуючи свій страх іти далі то напівпатріотичною, то напівхристиянською риторикою, уявляючи себе феллінівським Білим Хлопчиком, до якого не пристануть бруд і брехні сегосвіту…
Ми живемо, як можемо. У світі неправд, напівправд, сімейних скандалів, світоглядних компромісів, державницько-національного ренесансу, де правду національної віри „вколочують“ із цинічним антиукраїнством і „правильними“ словами на провладному рівні. Справа навіть не в новому-старому Президенті. Справа у системі, яка не бажає змін.
Ця система не зупинилася навіть перед війною, аби тільки себе зберегти. Я вже не кажу про те, що донецько-луганська війна є дивною. Мені стверджують, що війна потрібна, аби утвердити у народі потребу національної держави. Але ж, погоджуючись, що війна не тільки необхідний, але й чи не єдиний лік, аби українська держава відбулася, я з жахом думаю про людину, за яку усі забули.
Коли в новинах подаютьщоденну статистику загиблих на війні, а це як правило троє-п’ятеро людей (за винятком тих трагедій, коли через зраду загинули військові із Західної України чи десантники із Дніпропетровщини), а поряд подають статистику загиблих в автомобільних аваріях (як правило це 10-15 людей щодня), то, розумію, що таким ненав’язливим порівнянням нам хочуть доказати, що нічого страшного не
відбувається.
А ще коли при цьому вказують, що терористів гине щодня від 50 до 200 чоловік, і ми всі полегшено зітхаємо: таки їх вибивають, і ми мало не аплодуємо. І навіть тих півтора тисячі трупів між Словʼянськом і Краматорськом, які швидше за все є російськими найманцями, теж не викликають у нас нічого, окрім затаєної втіхи: „дали тимсукам-москалям, чого лізли“.
Ми забули, хто розпочав війну. А війну розпочали не від нині, її розпочали ще 24 серпня 1991 року Кравчуки-Плющі-Морози-Симоненки. Депутати Верховної Ради останнього скликання всі є винними у цій війні. Дивно, але жодного із депутатів не заарештовано. Царьов, як „гавкав“на Україну, так і „гавкає“. „Догавкався“ до того, що вже й москалійого луплять. Бондаренчиха не побоялася перебити виступ Президента,
звинувачуючи українську армію в погромах і вбивствах „мирного“ населення Донбасу. Нічого, окрім окрику Президента ігримання кулаком об стіл. Олійник, той який Володимир, приходить у Верховну Раду і чогось там висиджує, а на запитання журналістів твердить, що спокутує свою провину Перед ким? Провина
спокутується на фронті. І змивається кровʼю. Єфремов, ця комсомольско-комуністична личина, із мертвим обличчямговорить про свою невинність. В інтернеті проходить інформація, що родина Тимошенчихи інвестує анексований москалями Крим. В штабі армії більше половина людей сидить з часів Януковича. Міліціонери Донбасу масово підтримують терористів. Екс-прокурор Мохницький нарешті зібрав копійки на будиночок в Лондоні (і коляди ще не було)…
На Прикарпатті почаласятравля журналіста Руслана Коцаби,який показав іншу правду війни. Мовляв, зрадник, запроданець. Помірковані говорять, що просто не на часі його правда. Нехай переможемо, а вже тоді…З таким підходом до подій і з таким розумінням важко твердити про перемогу. Перемогу чого і над чим? Попередній мій матеріял „Дивна війна“ якийсь чоловікпрокоментував, що се „розумовий гербарій“,мовляв „Гіркін відпочиває“ . Мені ж ішлося не про патріотичну складову, а про людину, за яку ми завжди забуваємо, і в часі війни, і в часі так званого миру.
Бо живемо не за правдою. Ні за Божою, ні за Людською. Живемо на вістрі
неправд. Жили так вчора. Живемо нині. Про завтра не думаємо. Чекаємо перемоги
над ворогом. Чи точно знаємо його в лице?..

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ ЯК ВИКЛИК…

evgen23 — Mon, 31 Dec 2018 10:14:42 GMT

Живемо в очікуванні. Навіть не війни. Війна триває. Живемо в очікуванні очищення. Боїмося цього. Але розуміємо, що без цього очищення не буде ні нас, ні розмов про Україну.
ХХ століття було століттям нищення українців і України. Все відбувалося за планом
Сатани. Занадто багато нас було. Щоби не мали впливу на стратегію европейського
буття, всі приклалися до знищення. Для цього організовувалися революції, голод, репресії. У результаті із 89 мільйонів українців у 1929 році (се офіційна радянська статистика) на початок 2000-х нас менше 45-ти мільйонів. Се при території, яка більша і Німеччини і Франції.
Чи розуміємо ми, що жодна Европа нас не рятуватиме? У 1939-му та ж сама Европа „здала“ поляків і викинула їх із європейської перспективи. „Ахіллесовою п’ятою» поляків були українці. Ми втішилися, що, знищивши Польщу, об’єдналися в єдину державу. З ким обʼєдналися? Весь схід і південь був заселений переселенцями з Росії. Центр понівечений.
Сьогодні радикальна частина поляків, румунів, угорців гадає, що відновить свої сили за рахунок наших територій. Смішні. Ніхто їм не дасть цього зробити. Не дасть Европа. Яка ні поляків, ні угорців, ні тим більше румунів не має за європейців, і не бачить їхньої
перспективи в європейському котлі.
Росіяни у 2010-му повторили для поляків Катинь. Але так повторили, що розділили поляків у ставленні до їхнього невинно убієнного Президента і всієї польської еліти, яка була принесена у жертву разом із Ним. Не переконаний, що росіяни самостійно затіяли се велике Жертвопринесення…
Що залишається нам у цьому „бродівському котлі“?
Варіянтів є небагато, але вони є. Перший – се спробувати захистити себе збройно. Така перспектива лякає усіх: і росіян, і европейців. Бо розуміють, хто з тієї бойні вийде сильнішим, – не знати. Другий – шукати розумні компроміси. З ким? Чи є в Україні сили, які готові йти на розумні компроміси задля цілости і майбутньої перспективи Держави? Досі не було. Принаймні, досі не було таких, які би зголошувалися публічно на компроміси задля Держави, а не задля тимчасових власних інтересів.
Нарешті є ще один – найскладніший. Обʼєднати більшість на економічній основі, на перспективі економічних зрушень. З тим, щоб економічний грунт вивів нас на розуміння потреби державности з обов’язковою національною складовою. Не перегинання палиць. А Державний патріотизм.
Але для такого шляху потрібен Час. Нам його не дають. Значить, ми прийдемо до Революції, але чи прийдемо до Національної Революції і до Катарсису, – прогнозувати важко. Якщо взагалі можливо…