Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS


  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: evgen23  
Форум "Сіверщини" » Блоґи "Сіверщини" » Євген БАРАН » ДВІ СЛОВІ ПРО ЄВДОКІЮ ЮРЧАК (Слідами недавніх історій)
ДВІ СЛОВІ ПРО ЄВДОКІЮ ЮРЧАК
evgen23Дата: Середа, 24-Лип-13, 09:44 | Повідомлення # 1
Група: Редактор
Повідомлень: 39
Нагороди: 5
Статус: Відпочиває
ДВІ СЛОВІ ПРО ЄВДОКІЮ ЮРЧАК
Слідами недавніх історій

Поїздка у село Грабовець Богородчанського району на Івано-Франківщині виникла спонтанно. Ми їхали з письменником-гумористом Василем Бабієм у Верховину, дорогою обговорюючи спілчанські «прожекти», і десь Василь заїкнувся, що в Грабовцях жила Євдокія Юрчак, що стала відома завдяки роману Степана Пушика «Страж-гора» (розповідь в романі ведеться від імені героїні Марії Марчак), а також збірці казок «Золота Вежа», які записав той же Степан Пушик із її вуст.
Словом, поїхали ми через Богородчани, заїхали у сільську раду і секретар, пані Ірина Боднарук, кілька слів сказавши про село та його присілки, погодилася показати, де живе правнучка Євдокії Наталка Старостенко, по чоловікові Боденко. Підʼїхали ми на присілок Полики (раніше це було село), де стояла стара-стара початкова школа, і до нас вийшла відразу Наталка Боденко, а на подвірʼї старої школи гралося декілька дітей. Як вияснилося все це були праправнуки і праправнучки Євдокії. Бо тільки у Наталки, яка таки живе відразу біля школи і працює вихователькою у садочку, який теж розміщений у цій школі (всіх дітей аж 23, це зі школярами 1-4 класу), є четверо синів: 13-и, 11-и, 8-и років, а наймолодшому один рік. Чоловік – шофер дальніх рейсів.
Власне, Наталка і розказала трошки про свої прабабусю. Померла вона весною 1979-го, коли Наталці було 5 років. Але бабуся була дуже добра. Вибавила, «виносила» на руках своїх онуків (у селі таких жінок, які «виносили/вибавили» своїх онуків і правнуків, можна порахувати на пальцях однієї руки, – додала про Євдокію учителька початкових класів пані Ярослава). У її єдиного сина Петра (1927-2001) було дві доньки і син. То Наталка є правнучкою по онуці Марії. Щоправда, її мама Марія, чогось образилася на свою бабусю, не була на похороні й ніколи не їздить на її могилу. Бо, мовляв, у книзі «Страж-гора» багато неправди. На що Наталка резонно зауважила: «Але це ж не документальна розповідь, а вигадка автора, тому бабусю смішно звинувачувати у брехні». «Чи є памʼятник на могилі Вашої прабабусі?». – запитав я. «Звичайно, ми разом з сестрою і братом поставили пам’ятник прабабусі, бо вона нас вибавила. І ми її дуже любили».
«Ви знаєте, – сказала Наталка, – прабабуся була неграмотною, але коли її онуки поїхали на роботу у Сибір, то вона вивчилася читати і писати, аби мати змогу спілкуватися з ними листовно». А їй було вже 72 роки, коли вона вивчилася грамоти.
У Наталки збереглося декілька світлин прабабусі. Листів, якихось записів не збереглося. Так само, як і магнітофонних записів, копії яких їм залишив Степан Пушик. «Може щось у мами є, але вона нічого не скаже і нічого не покаже», – додала Наталка.
Відтак ми поїхали на цвинтар, що знаходиться на виїзді з села. Недовго шукали і знайшли могилу. Проста, доглянута могила, на пам’ятнику мармурова дошка з портретом славетної казкарки і написом: «Євдокія Іванівна Юрчак: 16.05.1901-06.03.1979».
Після поїздки, зустрівшись зі Степаном Пушиком, я запитав, як він познайомився із нею. «Ми були на виступі в Грабовцях, і директор школи сказав, що в них є жінка, яка співає по весіллях. Я до неї приїхав, записав пісні, а потім вона якось сказала, що казки знає. Як почала розповідати, то я цілий день у неї просидів. А щодо роману, то в ньому я використав тільки деякі епізоди із життя Євдокії, а решту додав з інших джерел, багато вікторівських історій увійшло в книгу. Але всі, в тому числі й Олесь Гончар, сприйняли книгу за документальну. Я й промовчав, бо стільки тут було цінної інформації, що в іншій формі я би не зміг її оприлюднити».
Поверталися ми з Грабовця через Цуцилів на івано-франківську трасу з двояким враженням. З одного боку добре, що пам'ять про Євдокію Юрчак живе у її правнуків і буде жити у памʼяті праправнуків, це, напевне, найцінніше. Але шкода, що ні в школі, де є тільки одна поганої якості сканована знимка Євдокії Юрчак із Пушиком, ні на пам’ятнику не вказано, що вона – одна із найкращих українських казкарок, а її казки й сьогодні входять у різноманітні збірки і збірники (нещодавно декілька казок Євдокії Юрчак увійшли у книгу «Сто найкращих казок України», підготовлену видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»). Щоправда, не подається в таких збірниках (приємним винятком залишається хіба що згадане видавництво Івана Малковича)  прізвище автора записів, сиріч Степана Пушика, бо саме йому ми усі завдячуємо тому чарівному казковому світові і тій простій і величній народній епопеї, вдало і талановито зреалізованій цим письменником.
Бо хочемо ми цього чи ні, але народна пам'ять стає надбанням національної культури тільки тоді, коли знаходиться ентузіаст, який надає простій історії життя людини сакрального звучання. Цю просту істину ще раз підтверджує творчий тандем Євдокії Юрчак і Степана Пушика, який залишив феноменальну сторінку в історії української народної культури.


Євген БАРАН
 
Форум "Сіверщини" » Блоґи "Сіверщини" » Євген БАРАН » ДВІ СЛОВІ ПРО ЄВДОКІЮ ЮРЧАК (Слідами недавніх історій)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук: