| evgen23 | Дата: Вівторок, 09-Лип-13, 17:26 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 39
Нагороди: 5
Статус: Відпочиває
| ЛЮДИНА-МІСТО
Спомин-вдячність
Дещо патетичне називання, але прийнятне в системі мого розуміння означеного феномену.
Ми всі, вчора, нині й завтра (про позавтра не скажу) є продуктом родини, спільноти і ландшафту.
Так само ми можемо вибирати – спільноту і ландшафт. Родиною можемо хвалитися, мовчати про неї, воювати з нею (приховано або відкрито), приймати її.
Хочу декілька слів сказати про людину, яка зуміла своїм життям розкрити переваги і недоліки заангажування літературою. Його звали Володимир ПОЛЄК (27 вересня 1924 – 19 липня 1999). Бібліотекар, бібліограф, кандидат філологічних наук, викладач Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Корінний станіславець (івано-франківець). Напередодні Дня Незалежності 2012 року мені довелося прийняти з рук мера Івано-Франківська Віктора Анушкевичуса відзнаку і диплом Володимира Полєка – «Почесний громадянин Івано-Франківська», які я передав у Літературний музей Прикарпаття. Так склалося. Володимир Полєк жив сам, мав молодших двох сестер, небожа по одній із сестер. Я працював з Полєком на кафедрі української літератури п’ять років. Познайомився дещо раніше, весною 1992-го, коли приїжджав вперше до Прикарпатського університету з питання можливого працевлаштування.
Маленький, сивий чоловік, приємний в спілкуванні, делікатний. На запитання про жінок відповідав завжди однаково: «Жінка – рай для душі і чистилище для кишені». Жив самітником-анахоретом у своєму приватному будиночку на Достоєвського, 6, де все було закладено книжками, і навіть складалося враження, що господар і спить на книгах.
Мене ніколи не запрошував до себе (раз або двічі я був у нього з якихось кафедральних питань). Казав мені так: «Євгене – ви книжник, ви такий, як і я. Ви у мене вкрадете книги». Книг у нього я не крав. Взагалі, востаннє я поцупив книгу студентом, перебуваючи на Рівненщині у однокурсника на весіллі. Здається, то був «Квентін Дорвард» Вальтера Скотта. Чому саме ця книга? Не знаю. Запала щось вона мені. Окрім того, була безпритульна. Якоюсь випадковою виглядала у кімнаті, обвішаній килимами, заставленій «стінками» із сервізами, якимись міщанськими причандаллями…
Словом, книг у Полєка я не брав, а коли він раптово помер, то його книгозбірню частково розікрали, частково розпродали, частково (залишки) перевезли в університет.
Коли вийшла моя брошурка «Замах на міражі», яку я подарував Полєку, то через декілька днів Володимир Теодорович підійшов до мене і якось винувато сказав: «Знаєте, Євгене, я прочитав Вашу книжечку. Не знаю, що сказати. Я звик, що критика – це або „за“, або „проти“. А Ви пишете про Андруховича, і я не зрозумів: Ви його хвалите чи критикуєте». Я не знав, що відповісти Полєку, бо сам тоді не міг визначити свого ставлення до творів цього письменника. Можливо, моя невизначеність і відбилася у тих ранніх публікаціях.
Полєк писав багато. Але це був жанр бібліографічної довідки переважно. Коли я розбирав папки з листами Полєка і листами до нього, то натрапив на одного листа з якогось московського видавництва (шкодую, що не переписав собі його, тепер не знаю, чи збереглися ті листи). У ньому редактор якогось видання, доктор філології, досить критично оцінив матеріал Полєка, назвавши його „маленьким Наполєоном, який уявив себе переможцем Бородінської битви“. Що за матеріял викликав таку негацію московського літературознавця, не пригадую.
Полєк – був бібліографом. Чи як називав його один місцевий класик від літератури – „бухгалтером від літератури“. Якщо забрати негативну інтонацію, з якою виголошувалася ця оцінка-характеристика, то місцевий класик мав рацію. Єдине, він забував у той момент (зрештою, не тільки в той), що „літературна бухгалтерія“ тоді, як і зараз, є складовою літературного процесу. Треба було бачити розгубленість Полєка у ті роки: „Євгене, – казав мені, – я нічого не розумію. Я не встигаю фіксувати публікації. І найсумніше, зараз я не бачу потреби у їхній фіксації“. Це була драма бібліографа старої школи: ретельного, сумлінного, чесного.
У мене є одна з його перших друкованих книг-довідників «Літературне Прикарпаття» (Львів, 1964), її мені подарував письменник-гуморист Павло Казимирович Добрянський (1930-2011). Книга зазнала цензурних переслідувань і була заборонена. Переглядаючи той довідник, я взагалі подивований цензурним перестрахуванням, бо жодної крамоли там не побачив, за винятком кількох імен, яких тоді не згадували в історії літератури (Сильвестр Яричевський, Юрій Шкрумеляк, Уляна Кравченко, Олександр Олесь)…
Полєк був закоханий в Івано-Франківськ, і одна з останніх його краєзнавчих книг називалася «Майданами та вулицями івано-Франківська» (1994). Ця книга перевидається і залишається однією з найдостовірніших інформацій про історію називання, перейменування міських вулиць. Гадаю, ідея обласної телепрограми „Вулиця“, з її незмінним ведучим краєзнавцем Михайлом Головатим, виникла під впливом книги Володимира Полєка.
Полєк відійшов раптово. Була літня спека 1999-го. За кілька днів до раптової кончини він ще був на зустрічі з колишніми студентами. Його знайшли без памʼяті в своїй „келії“, інсульт. Не приходячи до себе Полєк помер. Він ніколи не говорив про смерть. Боявся її. Бог зробив так, що цей чоловік не втямив свого відходу. І це був оптимальний відхід. Не найкращий, але оптимальний для цього книжника-самітника.
Мені моментами бракує цього „Наполєона“ прикарпатського краєзнавства. Бракує його консультації, його поради, його здивування і легкого іронічного коментування. Бо Франківськ, український Івано-Франківськ, сильний і вічний не мітичними абстрактними історіями, і будинками (величними, але порожніми і мертвими без людського духу), але й конкретними життями-бувальщинами, які поволи перетворюються у ландшафтну легенду/казку. Життя Володимира Полєка – цієї людини-міста – цілком вкладається в культурно-історичну панораму міста. Міста, в якому народився, жив, працював і помер великий ідеаліст і великий книжник. Великий івано-франківець Володимир Теодорович Полєк.
Євген БАРАН
|
| |
| |
