Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS


  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: evgen23  
Форум "Сіверщини" » Блоґи "Сіверщини" » Євген БАРАН » УКРАЇНА, ЯКОЇ НЕ БУДЕ, есей (міркування про час)
УКРАЇНА, ЯКОЇ НЕ БУДЕ, есей
evgen23Дата: Середа, 23-Січ-13, 00:54 | Повідомлення # 1
Група: Редактор
Повідомлень: 39
Нагороди: 5
Статус: Відпочиває
УКРАЇНА, ЯКОЇ НЕ БУДЕ…

Я не істерик, але вихований батьком істериком. Себто я син істерика і сам істерик. На свято я їздив у татове село до своїх цьоток. Маю двох татових сестер, одній 83, молодшій 77. Ота молодша, цьотка Ганька, є моїм внутрішнім рівнянням на правду життя. Вона незаміжня, немає дітей. Все життя допомагала старшій сестрі. Так склалося. Щось там у дитинстві з нею сталося. Впала з бамбетля, погано чула, а що вже потім – не запитую, бо не допитаюся, але й не хочу. Моя цьотка не з тих, які говорять. Вона з тих чорних чесних справжніх робітних…
Говорив зі старшою татовою сестрою. «Знаєте, – кажу їй, – останнім часом мені дорікають, що мій батько „стрибок“. По своїй простоті, сам про це розповів із батькових слів». «Плюнь їм в очі, – відповідає цьотка, мудра, хоча й по-сільському, неграмотна жінка. – Твій тато нікого не вбив і нікого не здав». Це і я знав. Незадовго до смерти тато мені сказав: «За мене не маєш чого червоніти, я не вбив нікого і не здав нікого». Потім цьотка, Зоська (Софія – мудрість) каже: «Він пішов у стрибки, аби нас не вивезли в Сибір. Ото нам сказали: «Міська „хлопці“ мають вбити». Ми його попередили: вбʼють. «За що?» – питає Місько. «Що в стрибках». Він вирішив заховатися. А тоді поля в окопах перериті були, він окопами, окопами, і потрапив до „хлопців“. «Віддай зброю». «Хлопці, вбийте мене вже, але, як віддам зброю, то мені або з вами йти, або вмерти, бо завтра всю сімʼю вивезут в Сибір. Гріха не маю, нікого не вбив і не вбʼю». Хлопці відпустили. Тоді наш тато ( а мій дідо Василь) пішли до одного чоловіка, який мав зв'язок з хлопцями: «Петре, – сказав наш тато, – я за першої України був у поліції півроку. Знаєш, що жиди і поляки мене шанували до 39-го року, бо нікогоʼм не образив. Скажи хлопцям, все, що треба я і так даю, – ви воюєте за державу, у якій я півроку жив і служив їй, – але мого сина най лишут в спокої, я тебе прошу». Так і сталося, після тої розмови з тим чоловіком Міська (мого тата) більше не чіпали, а він рятував не тільки нас, але й багатьох людей в селі. Так що, Євгене, плюнь тому в морду, хто скаже, що твій тато стрибком був. Він нас рятував. І ми з сестрою досі за ним плачемо…».
Мій тато не вмів жити. Він жив за законами Правди. А Правди не було, і він не міг її взаконити. Бо що таке правда? Се те, що з нами було, що можемо ствердити і за що можемо відповісти. Чого не було, – се вже література. Він втратив можливість утвердитися у власній Правді. Так само і я. Але щось мені вдалося більше, аніж татови: моментами бути собою.
Пішов сьогодні на мітинг до Дня Злуки. Щось там говорили представники влади: один чоловік ще минулого року комусь був помічником, сьогодні вже майже перший чоловік; інші два ще вчора були у владі, а сьогодні вже напівбоги – нардепи. У неділю довибори в обласну раду, і на місце напівбога претендує молодий хлопчина. Який ще не знає Правди, але хоче стати напівбогом.
Як се втомливо. Те, що називається опозицією, – насправді є тільки викривленим варіантом нинішнього антикеровника квазідержави. І ті, що хочуть прорватися до іншого виміру, направду не шукають Правди, вони просто хочуть іншого виміру.
Сеї України не буде. І найкращим президентом, як би се дивно не звучало, залишається Кучма. Коли їхав у Польщу на початку двотисячних, а наш водій теж мав прізвище, як у того президента, то польський митник, ніби ненавмисне сказав: «Що то у вас за люде, що не при кермі, так Кучма?» Ми в „бусі“ засміялися, але то вже треба було плакати. Бо тільки ми почали вилазити з болота, як всі сусіди (європейці і азіяти), почали кричати: «Ату його, ату!»
Що таке Злука знаю не з літератури. У 1990-му вчився в Києві, і коли в січні покликали на „живий ланцюг“, то разом із аспірантськими приятелями із станції «Завод „Більшовик“» (тепер „Шулявська“) поїхали на „Святошино“, там нас посадили у якись автобус. Вивезли за Київ, і ми стали, чоловік двадцять, взялися за руки, мов рідні, я, Петро Ляшкевич, Василь Задорожний (родич братів Горинів), й кричали: «Слава Україні!». А що таке Україна, і що таке слава ніхто не знав. Може, Василь, чия мама відсиділа свої 25, чи Петрів тато, який мав трохи менше, але я не знав. Боже мій. Я нічого не знав про Україну, але кричав, мовби жив у ній не одне століття…
Сьогодні все перетворилося в товар: ідея, віра, нація. Хто винен? Жиди, – хтось крикне. Не знаю за „жидів“, але знаю, що моя мама років тридцять тому мені казала: «Будеш женитися, сину, то бери жінку будь-яку, навіть жидівку, тільки не полячку». «Чому?», – дивувався я, знаючи, що якраз по маминій лінії у мене є польська кров. «Тому, що мої батьки і я зазнали польського гонору аж по саме ось». Вона зробила такий жест, що я й не сподівався цього від вчительки української мови із 40-літнім стажем.
Сьогодні, дивлячись на чергову політичну „жабомишодраківку“, коли всі, кому треба і не треба здали жінку на роль „цапа-відбувайла“ (про святість чи не-святість вже не йдеться), розумію, що України-мрії вже не буде. Але я ще не втомлююся своїм дітям твердити, що Україна - серце завжди з нами. І тут потрібно дуже мало: як у Бога – тільки віри…


Євген БАРАН
 
StanislavДата: Четвер, 24-Січ-13, 10:30 | Повідомлення # 2
Група: Видалені





Я теж стояв в тому знаменитому Ланцюгу Єдності в 1990-му. Також в Києві, студент. Ми так мало тоді знали про справжній стан справ, наші мрії значили не більше ніж мрії радянського солдатика про службу "захісника Втчизни", які розбилися як цеглина на будівництві дачі корумпованому генералу. Сказав би, що  і зараз в Україні небагато людей мають уявлення про сучасний глобальний світ, сучасну економіку, політику, медіа... Але ті наші мрії 1990-го, вони... вони були правильні мрії. Все це реально, лише дуже важко  в суспільстві, яке 300 років було в рабстві.

Повідомлення відредагував Stanislav - Четвер, 24-Січ-13, 10:31
 
ШкуркоДата: Неділя, 27-Січ-13, 20:32 | Повідомлення # 3
Група: Редактор
Повідомлень: 165
Нагороди: 4
Статус: Відпочиває
Головне не сходити з цієї дороги. Бо влада, до якої рвуться, що? - вона мінлива, не вічна. А є речі, які вічні, та не збагнуті й досі. Прапор наш "соняшно-блакитний"(О.Олесь)... Тримав я на Ланцюгу, далеко не студент, синьо-жовтий і думав, що це він.
 
mazepinezДата: Понеділок, 11-Бер-13, 14:47 | Повідомлення # 4
Група: Редактор
Повідомлень: 35
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
Дякую за щирі думки
 
Форум "Сіверщини" » Блоґи "Сіверщини" » Євген БАРАН » УКРАЇНА, ЯКОЇ НЕ БУДЕ, есей (міркування про час)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук: