Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS


  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: evgen23  
Форум "Сіверщини" » Блоґи "Сіверщини" » Євген БАРАН » ПРАВДА НЕ КЛИЧЕ (есе)
ПРАВДА НЕ КЛИЧЕ
evgen23Дата: Вівторок, 16-Жов-12, 20:37 | Повідомлення # 1
Група: Редактор
Повідомлень: 39
Нагороди: 5
Статус: Відпочиває


[size=14]Снилося: тричі вішався і тричі зриваюся. Навіть не знаю, чому зриваюся. Мабуть не я вирішую. Мабуть хтось каже, а я не чую.
Приїжджав приятель. Мабуть не приятель. Щось більше, яке болить і яке озвучити не вмію. Родич, але не близький. Але кров. Кров є кров. Се його ключова фраза.
Ми знаємося майже 50 літ. Він старший рівно на рік. Все у памʼяти: молода жінка циганкуватого вигляду несе мене на плечах, поряд кордупель –ї ї син, вона його сварить і повторює: «Як ти міг чужу дитину зірвати…». Ми втекли із дитячого садка: йому шість, мені пʼять. Він низький, опецькуватий. Я – худий, драбинчастий. Замість ніг – кілки.
Він працює на сході. Так склалося. Хоча він ніготь від нігтя бандерівець. Я теж бандерівець. І по крови, і по долі. Але мій взірець не Бандера – нехай благословенним буде Його імʼя. Мій взірець Роман Шухевич. Воїн, а не політик. У моїй родині були воїни, священики, митці й політики. З останніми майже не спілкувався. З митцями порозумівся наприкінці їхнього шляху. Зі священиками веду наскрізний діалог крізь століття.
Я не воїн. Але є настільки українцем, наскільки мене не зіпсували брехнею і страхом батьки. А вони не зіпсували. Вони утвердили. І якщо я сьогодні українець, то дякую татові і мамі. Без них – я ніхто. Мене нема.
Мій тато – мій біль. Але се мій біль. Мій друг мене навчив, як любити того, хто любити не давався. Я вдячний і винний. Не пʼяний, а із відчуттям провини.
Сьогодні у нас ростуть сини. Друг має більші проблеми, і се його проблеми. Я маю більше болю, але се вже родинний біль.
Мій приятель не філолог. Дякую Богові, що мій приятель не філолог. Він практик. Боже, чому практики занадто практики???!!!
Я розумію, що підходимо до вибору. Мене ніхто не чує. Себто я, який грається у критику, хочу, аби мене чули.
З якогось часу мене не чують рідні. Мама, брат. Вони, так думаю (все менше вірю) мене люблять, але вже не чують. Мене чує дружина. Ви чули??? Мене чує дружина!!! Тому я ще пишу, вже не критику. Вона мені не цікава.
Мені не цікава політика. Там кулі свистять. Я не боюся вмерти. Я визрів на хрестиянина. Який боїться Бога, але вже не боїться померти.
Так, я не є глашатаєм. Швидше усього, я залишу сю країну. Це в мені визріває останні десять літ. Два брати мого дідуся по мамі, три брати мого дідуся по татові – емігрували майже сто літ назад. Сьогодні у Канаді живуть мої троюрідні брати і сестри, з якими я не спілкуюся і яких не знаю. Напевне вони вже не знають батьківської мови.
Вони не знають, що є такий Я, який чомусь думає про них. Думає про рід, який втрачений і який не тримається кореня. Який має усякого у своєму родовому гнізді.
Якось говорив із мамою. Їй 83. Напевне я щасливий у Бога, бо моя мама ще думає про мене і переживає. Можливо, вже не так розуміє (бо коли я розізлився і якось проназивав людей у селі, мама образилася), але любить. Що нашим мамам залишається, крім любови???
Ми говорили про життя, про родину, про Україну. Якщо я про ці екзистенційні речі говорю, то завдяки мамі. Ми завжди говорили, навіть менше думали, а говорили. Тато був інакшим. Він мав „стрим“. І коли я дорікав йому за чоловіче єство, він відповідав коротко, але значимо: «Ти – дурак!»
Так, сьогодні, коли мого тата вже 15 літ нема, а я здуру на його могилу „наваргулив“ тону цементу, – то розумію, що він мав рацію. За що йому дорікаю, що він не говорив зі мною. Але розумію, як чоловік не зреалізований соціально, він реалізував себе на інтимно-підпільному фронті.
Грядуть вибóри. Ніхто нікого не змінить. Зі своєю правдою я нікому не треба. Зрештою, не я один. Залишаюся людиною з українською правдою. Напевне такі люди, як я, а вони є – се єдине, що розумію, але не можу їх знайти, – вимруть, як мамонти.
Можливий інший варіянт. Ми йдемо до правди. І правда йде нам назустріч. Десь посередині Україна. Невідома Земля. Обітованна. Якої я не знаю і не знаю, як у ній жити. Цього не знають мої діти. Тому повинні навчитися жити деінде. І це „деінде“ називатимуть Канадою, Гамерикою, швидше усього, Атлантидою, до якої я визрів, але до якої не визріло багато людей, яких я люблю і без яких собі не уявляю тої невідомої землі.
Один молодий чоловік з України півстоліття тому написав книженцію, про яку пам’ятають і ще більше не знають: „Правда кличе“. Якби він тоді зробив вчинок, сьогодні ми б плакали, згадуючи його і стискаючи кулаки.
„Правда не кличе“, – тихо говорю я, і йду шукати кріс, якого приніс мій дідусь ще з італійського фронту. Бо інакше я з цієї Кривди піду в світи шукати не Правди. Піду шукати УКРАЇНИ…


Євген БАРАН
 
mazepinezДата: Вівторок, 25-Груд-12, 11:08 | Повідомлення # 2
Група: Редактор
Повідомлень: 35
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
Сподобалось!
 
Форум "Сіверщини" » Блоґи "Сіверщини" » Євген БАРАН » ПРАВДА НЕ КЛИЧЕ (есе)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук: