Кожна історія по-своєму печальна. Особливо та, яка закінчується смертю героя/героїні. Історія життя і смерті моєї цьоці Гені не виняток. Навіть той факт, що я її розповідаю, лише підтверджує вічну констатацію людського буття – воно абсурдне, яким би стоїчним чи істеричним не виглядало для інших. Хоча тут у мені говорить переконаний атеїст, а я ним не є. Так само, як не є релігійно віруючим. Я просто знаю, що будь-яке життя має свою внутрішню логіку, і всі наші дні давно прописані у величній книзі Буття. Це знання (не смію називати його вірою) і закликає мене до обов’язку розповісти коротку історію довгого цьоциного життя.
Моя цьоця Євдокія-Євгенія Братків народилася 12 листопада 1926 року в селі Джурині на Тернопільщині. Її татові Іванові через 12 днів після народження доньки виповнилося 38 років, матері Насті (з Цепендів) йшов 33-й. У сім”ї ріс син Яремко, якому лишень нещодавно минуло 12. Іван робив ковалем.Стажу мав досить – з 1900-го, коли у 12 пішов за учня до коваля, хоча офіційний документ від польської влади на право займатися ремеслом, отримав лише в 1929 році. За плечима мав війну, Першу світову, яку відбув від дзвінка до дзвінка, привіз із неї одне поранення і два срібних перстеники без каменю, як трофей з італійського фронту (в час Другої війни ці перстеники обміняли на хліб, хоча Іван гадав зберегти їх як подарунок своїм донькам). Були і втрати: 1918 року померла кількамісячна донька Ярослава, а на початку 1925-го одне за одним померло двоє дітей – 4-річний син Євген і донька Стефанія, яка прожила всього 3 тижні. На її хрестинах, наприкінці грудня, й простудився маленький син, який вмирав тяжко, просив свого дідуся Семена, аби не не відпускав його від себе, дуже хотів жити.
При хрещенні цьоцю назвали подвійним ім’ям Євдокія-Євгенія (Євдокією була бабуся по маминій лінії), але вдома доньку називали тільки Геня. Десь як цьоці виповнився рік, пішла з нею мама Настя до церкви. І тільки зайшли в церкву, як дитина побачила молоду жінку в дуже багатій спідниці, й своє захоплення цьоця виразила голосною фразою на всю церкву, перебивши на якусь хвилю казання священика: “Де-де-де”... Оте цьоцине “де-де-де”супроводжувало її усе життя...
Ще через два з половиною роки в сім’ї народилася третя дитина, донька Михайлина, і життя пішло своєю чергою: Іван зі старшим сином пропадав цілими днями у кузні, Настя займалася хатньою господаркою, а менші діти помогали, як могли: спочатку пасли гуси, потім корову, потім виводили коня на пасовисько, допомагали татові в полі, водили коня і ходили за плугом...
Коли цьоці виповнилося 12 років, то тато Іван взяв її на поле, аби помогла орати поле, тоді вперше цьоця йшла за плугом. Іван потім хвалився сусідам, що дочекався вже конкретної допомоги від доньки. Але якраз тоді цьоця простудилася, потрапила під зливу, добре промокла і захворіла. Лікували її абияк, і ніби дитина виздоровіла. Але через декілька років, вже коли за німців цьоця вчилася в Чорткові у торгівельній школі, хвороба повернулася: Геня йшла з Чорткова в Джурин, це було десь весною 1943-го, цьоці йшов 17-й рік, вона виросла в в красиву ставну дівчину, й несподівано на чортківськім мості у неї хлинула з горла кров. Наступного дня цьоця повернулася до школи в Чортків (а це 18 кілометрів), а увечері її вже привіз на возі тато Іван. З того дня почалася боротьба за цьоцине життя. Коли нічого не допомагало, тоді Іван відвіз доньку до Львова, де вона пробула з перервою біля трьох місяців в лікарні. У Львові жив Іванів брат у других Іван Німчук, головний редактор львівської газети “Діло” за німців, і працював жінчин небіж Кирило Цепенда, що закінчив Львівську музичну школу імені Лисенка і вважався талановитим музикантом. Саме Кирило, який вже був досить відомим у львівських інтелігентних колах, відвідавши свою двоюрідну сестру у лікарні і посприяв тому, що лікарі почали приділяти їй більшу увагу.
Весна 1944 року була тяжкою для всієї родини: фронт не просто наближався, їхня хата опинилася на лінії фронту. Івана з молодшою донькою Михайлиною погнали у Німеччину, а Настя зі старшою Генею, яка не могла далеко ходити, переховувалася у селі. Врятували їх ... якісь німці: закрили в коморі й наказали не висовуватися, поки не стихне стрілянина. Тієї ночі згоріли всі хати в Середній вулиці, як вогонь оминув хату, де переховувалася Настя зі старшою донькою, одному Богу відомо. Іванові з молодшою донькою вдалося у сусідньому селі втекти, бо як лишати дружину і доньку – старший син Яремко у той час вже мав свою сім’ю, дружину Мальвіну і дворічну доньку Марту, й працював у Чорткові залізничником.
Повоєнні роки не були легкими. Півхати було зруйновано, Геня постійно їздила лікувати легені у санаторій в Язлівцях, молодша донька вчилася у педучилищі, а потім працювала в Базарі; Настя простудилася і дістала астму, а Іван знову цілими днями пропадав у кузні. Всі зароблені гроші йшли на лікування старшої доньки – Іван не міг допустити, аби в нього знову вмирали діти...
1946 року цьоця познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Остапом Нагірняком, родом зі Шманьковець. Остапові минуло 17, він вчився у Торговельній школі, і приїхав в Джурин до свого приятеля Василя Махна. Де Остап побачив цьоцю: у церкві, в сільській бібліотеці, де вона тоді працювала чи деінде, - не має значення. Факт той, що це було для нього знаковим побаченням – через сім років, 24 травня 1953 року, вони одружилися (вже в 1996-му я жартував: “Вуйку, невже Вам за сім років очі не відкрилися?..”, а цьоця, яка те все чула, лише сміялася). А рівно через рік, день у день, приїхавши вагітною до своєї мамусі (“попити молочка перед пологами”), вона умудрилася через годину народити сина, якого назвали Русланом. Тоді цьоця вже працювала в Чорткові, спочатку в редакції районної газети, а відтак у медучилищі, де її Остап працював вчителем фізкультури.
Цьоця була красивою жінкою. Висока, ставна, чорне хвилясте волосся, сірі, аж до голубих, очі, припухлі чуттєві губи, делікатні риси обличчя, яке не псував дещо завеликий прямий ніс - вона користувалася незмінним успіхом у чоловіків. Коли захворіла, то не було дня, аби її не відвідували подружки і друзі. Михайлина, якій ішов 14-ий, інколи не витримувала тієї картини відвідувань хворої сестри, вибігала за стодолу плакала й молилася: “Боже, нехай Геня виздоровіє, її так всі люблять. Якщо маєш когось забрати, то візьми мене, бо мене ніхто не любить...” Звичайно, що в цих словах виявився тільки підлітковий дівочий максималізм, бо Михася була люблена дитина, татова донька...
Єдиний недолік мала цьоця – любила поговорити, на будь-яку тему і без теми. Вона не просто говорила, вона мовби ціпом молотила, що навіть її тато Іван не витримував, хоча й любив свою доньку, але прозивав “Янчихою”, бо так звали в селі його бабцю, що мала прикрий характер і постійно зі всіма сварилася. Цьоця не сварилася, вона просто монотонно, мов дятел, говорила своє і знала свій параграф (вже на похороні цьоці її онук Остап сказав комусь з родичів: “Бабуся була дуже доброю, але дуже прикрою”). Привчена батьками, що все крутилося навколо неї, вона не допускала думки, що колись може бути інакше (якось вона допекла старшого брата Яремка і той, приїхавши в гості до молодшої сестри, пожалівся на Геню. Михайлина поїхала до сестри сваритися, цьоця вислухала її й відповіла: “А що я зроблю, як я межи вами наймудріша”...).
Колись до цьоці зайшов мій брат Олесь, вже здається був жонатим, вуйка Остапа і сина Руслана в хаті не було, й Олесь залишився їх почекати. Цьоця щось робила на кухні, і все говорила Олесеві, говорила. Йому навкимилося чекати у хаті, він вийшов на вулицю, перекурив, знову повернувся у хату, а цьоця, не помітивши його виходу, не переставала з ним говорити.
З усіх талантів, якими цьоця володіла, а вона добре володіла пером, можу з переконаністю сказати, що в цьоці був добрий літературний хист, - цьому свідченням декілька спогадових матеріялів, які вона написала і видрукувала в останні роки свого життя в районній, обласній та всеукраїнській періодиці, - найдосконаліше вона розвинула талант матері. Так любити свою дитину, як вона, треба довго шукати. Її любов була надмірною, напевне що втомливою, десь аж сліпою. Через цю материнську любов страждав її чоловік. Бо все, що робилося вдома, все, без винятку, мало робитися для сина, а пізніше й для онука. Декілька останніх років цьоця замучила чоловіка, що вони повинні продати свою квартиру, а купити квартиру онукові. Де вони житимуть, її найменше хвилювало. Вуйко тримався, поки міг – до смерти. Він помер в липні 2006-го. Коли через деякий час син таки продав батьківську квартиру, тієї ж ночі цьоці приснився чоловік Остап, який ішов попри свою хату. І коли дружина з балкона позвала його, він відповів: “То вже не моя хата, я маю іншу”.
Поки син робив ремонти в столиці, мама погодилася чекати в лікарні для людей похилого віку (останні роки вона майже не могла ходити). Але не з її характером там можна було чекати. Через декілька місяців син, підготувавши помешкання, забрав маму до себе у Київ в однокімнатну квартиру.
У сина їй було добре, затишно, спокійно. Руслан виявився терплячим добрим сином і для батька, і для мами. Неповних два роки цьоця прожила у сина, не хворіючи, аж на початку квітня 2011-го почула себе недобре, піднялася температура, коли викликали швидку, то лікарі запропонували відвезти цьоцю в лікарню. Через десять днів цьоця попросилася додому: “Якщо я маю вмерти, то не в цій тюрмі, а якщо маю виздоровіти, то матінка Божа мені допоможе у цьому”. У суботу увечері цьоця покликала сина і невістку й сказала так: “Діти, ви не винні в тому, що сталося. Ви доглядали мене, як могли. Але тепер я мушу від вас піти, а Ви мусите від мене відпочити”. Наступного дня вона втратила пам’ять і більше не говорила. Спочатку ще стогнала, а потім просто лежала в безпам’ятстві. У вівторок, 19 квітня, після обіду, син був коло неї, раптом сильно скрикнула і затихла. Цьоця померла. Причини смерті лікарі так і не встановили. Склалося враження, що цьоця просто не захотіла більше заважати дітям. Її материнська любов виявилася безмежною...
Поховали цьоцю в Чорткові біля чоловіка, якого вона пережила на неповні 5 років. Так закінчилася ще одна печальна історія людського життя. Життя, якому я був випадковим свідком, і глибинної суті якого до кінця поки що не усвідомив. Напевне, ще не час...