Про цей роман можна вже й не писати. Навколо нього розгорілися літературні й навкололітературні пристрасті, скандали, домисли, гіпотези, плітки… Тираж роману зріс за цей час удвічі. Детективна історія навколо присудження Василеві Шкляру Шевченківської премії за цей роман і умова Шкляра Президентові для її отримання, вже перевели стрілки зі зміною статусу: Шкляр із письменника раптово перетворився у суспільно-громадську постать. Технологія геніальна, і якщо я догадуюся, хто був технологом, то мушу визнати, що Він (технолог) – людина геніального чуття суспільної кон’юнктури. Але про це пізніше.
Спочатку все-таки про роман. Історія холодноярівського отамана Чорного Ворона (колишнього штабс-капітана царської армії Чорновуса), який безстрашно, мужньо, жорстоко вибиває більшовиків з української землі з 1918 по1925 роки, є фактично першою в новітній українській літературі історією нового, сильного героя, якого українська література не знала в ХХ столітті. Хоча в історії переродження героя відіграє ключову роль Жінка – Тіна, яку пізніше Чорний Ворон разом з врятованим сином отамана Веремії , відправляє на Західну Україну (при чому, до галичан в автора чи героя (?) ставлення критичне: «Й ось тут мені було б дуже прикро розповідати про наші ходіння «потойбічними» селами, начебто українськими, але такими чужими, що не хочеться про це говорити. Скажу лишень, що люди там були не такі, як у нас, – вони хоч і розмовляли нашою мовою, та не було в них тієї доброти і щирого милосердя, що є в наших людях», с.255), і яка пізніше, імовірно, таки стала його дружиною.
Про холодноярівську національну боротьбу ми вже мали декілька книг: «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського, фактичного свідка й учасника тих подій, «Дума про Вільних Козаків» Михайла Іванченка, батько якого був сотником Вільного Козацтва. Але найбільшого розголосу ся тема набула після виходу роману Василя Шкляра. І тут вже немає значення, що, мовляв, письменник частково використав сюжетні ходи і окремі епізоди із Юрія Горліса-Горського чи запозичив сюжетні ходи із містичним перетворенням козака у вовкулаку із «Басаврюка-ХХ» Дмитра Білого… не має значення тому, що перед нами твір нової художньої та ідеологічної якості. Твір, в якому вся історія і всі герої думають не як наші сучасники, а суть від суті є дітьми свого часу. Тому найближчим твором, з яким, власне, потрібно порівнювати Шкляревого «Чорного Ворона», – є «Гайдамаки» Тараса Шевченка. Бо і там, і у Шкляра, історія виповідається з народної точки зору, і герої Шкляра – суть від суті герої національно-визвольної доби, коли почуття національні були загострені до краю, коли оцінки і характеристики ворогів подавалися не завуальовано і дипломатично, а конкретно і «в лоб». Тому у цьому романі так багато кровавих сцен, натуралістичних епізодів, в яких з якоюсь садистичною насолодою розписуються страти жидів, большевиків, зрадників… Але оця оцінка «садистична насолода» – це оцінка нашого часу. Люди, які були кинуті у вир цієї жорстокої боротьби про це не думали і вже не реагували на картини страшних страт. Просто кров своя і ворогів стала буднями, і ці будні не допускали жалю в боротьбі на виживання. Не думав і не реагував на такі конкретні ситуації чи історії й Чорний Ворон, коли йому розповіли про страту москалів псевдо-Веремієм, котрий колесував ворогів: «А це ж як?» – «Дуже просто», – відповів він і пояснив, що Веремій обезголовив москалів колесами дрезини. Після того «колесування» за голову самого Веремія влада пообіцяла корову, коня і сто пудів жита. Бачачи, що волосся на моїй голові не стає дибки, Вовкулака перейшов до головного» (с.313).
Роман Василя Шкляра сиріч бездоганний по формі і змісті. Й навіть ота еротична сцена Чорного Ворона і Тіни, в якій декілька разів нібито дисонансом прозвучало слово «сраченя» (с.142, 144) є такою у сучасному сприйнятті, і психологічно вмотивованою в контексті часу і міркувань головного героя.
Василь Шкляр подав широку епопею національно-визвольної війни з її героїчними, драматичними і трагічними сторінками (контекст суспільно-політичний, історичний виписаний з глибоким знанням ситуації). І в ідеологічному плані – а роман Шкляра ідеологічний до змалювання осінньої мжички в Лебединському лісі, – цей роман близький до епічного полотна Шолохівського («Тихий Дон»).

Образи історичних персонажів (комісар Дибенко, комбриг Кузякін) й вигаданих героїв змальовані контрасними фарбами, без психологічних самокопань і внутрішніх сумнівів. Це не означає, що їх не було (діалог Панаса Калюжного і Чорного Ворона про трагічні й суперечливі внутрішні сторінки української боротьби, с.234-237), але в такому підході й була свідома авторська мета, – подати картину величну, моментами гіперболізовану, але суголосну тій трагічно-героїчній добі.
У цьому романі жіночі образи (сліпої Євдосі, Досі, Тіни, дружини Веремія Ганнусі з одного боку; чекістських повій, жидівочки Цілі – з іншого) і чоловічі (чекісти Як Птіцин, Сєня Кацман, Гоцман; козацькі отамани Деркач, Семен Чучупака, Панченко, Семен Гризло, Гонта-Лютий; козаки Куземко, брати Момоти, Козуб, Коляда, Ладим, Фершал, В’юн, Василинка, Цокало, китаєць Ходя) вписані в загальний контекст історико-психологічний без фальші і літературних перебільшень.
Роман Василя Шкляра близький до античної трагедії, бо у ньому фактично всі герої гинуть. І навіть відкрита гіпотеза долі Чорного Ворона, який до остатку був вірний холодноярівському козацькому гаслу «Воля України або смерть» з Шевченковим пророцтвом-закликом «І повіє новий огонь з Холодного Яру» (див. с.308) залишається більше красивим народним міфом, аніж історичною правдою…
Такого роману українська література чекала давно. Фактично від 1884 року, коли поляки діждалися з рук Г.Сєнкєвіча шовіністичної талановитої байки про Великопольщу під назвою «Огнєм і Мєчем». Кожна пригноблена нація потребує час від часу такого національного (націоналістичного, якщо хочете) міфу, особливо в часи, що вкотре загрожують її державницькій перспективі. І те, що подібного плану книжка нарешті вийшла з-під пера українського письменника лише підкреслює естетичну міць цієї літератури, яка може собі дозволити створити твір будь-якого ідеологічного запалу, залишаючись в рамцях естетичного.
Відкритою залишається лише перспектива самого Василя Шкляра. Те, що він став постаттю значимою, це зрозуміло. Не зовсім зрозуміло, який шлях обере цей письменник для своєї громадсько-політичної реалізації. Шлях авантюрного пристосуванця, яким пішло більшість старого літературного покоління, включно з шістдесятниками (за винятком Михайлини Коцюбинської, Євгена Сверстюка, Ліни Костенко) чи шляхом національного і естетичного нонконформізму, сиріч шляхом свого літературного героя Чорного Ворона? Гадаю, відповідь будемо знати. Чекати залишилося недовго. Це і буде відповіддю на запитання, чи розуміє сам Василь Шкляр, що він написав?!.[/size]