Що старався завжди робити – уважно читати нашу класику. Можливо, я один із тих небагатьох диваків, які свого часу перечитали багато творів української радянської класики, і на цих творах сформували своє естетичне і світоглядне кредо. Можу навіть назвати кількох авторів, які впливали на мої читацькі смаки в хронологічному ряді: Олесь Донченко, Олександр Копиленко, Володимир Владко, Петро Панч, Оксана Іваненко, Всеволод Нестайко, Юрій Ярмиш, Юрій Яновський, Олександр Довженко, Михайло Стельмах, Юрій Смолич, Олесь Гончар, Володимир Малик, Теодор Микитин, Семен Скляренко, Павло Загребельний, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Василь Симоненко…
Можливо, для когось із читачів се дивний ряд, і дивний вибір. Направду, це не був свідомий вибір, це була та необхідність, яка дозволяла мені пізнавати світ у тих межах, які були відкриті для мене.
Напевне їм я завдячую свій свідомий вибір. Хоча знав іншу сторону життя українського письменства. Ще в 70-х роках читав Михайла Рудницького «Письменники зблизька» і Юрія Смолича «Розповіді про неспокій». Щоправда, ці книги були з розряду напівзаборонених. Читати – читав. Але говорити про них надто голосно батьки (зокрема, мама, вчителька української мови і літератури з 40-річним стажем) мені не радили. Але услід тому ж Юрієві Смоличу, який у 1970 році видав книгу під назвою «Я вибираю літературу», сьогодні, вкотре, тверджу те саме.
Просто кожен у якийсь з моментів власного життя вибирає свій шлях. Цьогоріч мене пробували заангажувати на місцевих виборах – кандидатом в депутати до обласної ради. Ніби то вже пора. Як казав мені один депутат Верховної Ради: «Пора, Євгене Михайловичу. Пора». Тим більше, що декілька місяців я брав участь у зібраннях Комітету захисту України. Це добра школа для тих, хто не хоче пов’язувати себе із політикою. Бо те, що у нас називається політикою за участі так званих демократичних сил (про антидемократичні взагалі мовчу), дуже рідко має стосунок до державотворчих процесів. Швидше, се відкрите і цинічне вирішення індивідуальних матеріальних інтересів.
Коли до нас, в Івано-Франківськ, приїхав один шанований борець за Україну, і на відкритті виставки народної мисткині Параски Хоми відкрито виступив на підтримку одного кандидата на міські мери («Це найдемократичніший мер, якого потребує Івано-Франківськ»), я вжахнувся, – до якого цинізму дійшла ся людина, продаючи по більших чи менших шматочках залишки свого колишнього націонал-радикалізму. При чому, продаючи…
Тільки сьогодні усвідомив, що всі люди діляться на три різнорідні групи, перші дві великі: ті, що продають (і продаються); ті, що в силу різних причин продавати (і продаватися) не вміють; і майже непомітна група, ті, що продавати (і продаватися) не хочуть. З внутрішнім сумом, за який можливо радіють мої пращури, все більше усвідомлюю, що гендляра власним і набутим умінням з мене не вийшло і вже не вийде (себто, я балансую між другою і третьою групами, схиляючись до останньої).
Мені часто дорікали і дорікають сьогодні, що, мовляв, мої літературно-критичні писання з ряду «продажних». «У них навіть кома пахне грошима», – якось недавно дуже не по-чоловічому обурювався один шанований олауреачений достойник, який у радянські часи вірнопіддано захищав ідеологічні інтереси найсправедливішої і найдемократичнішої Країни Рад.
Я завжди писав про книги. Дуже часто з симпатією до їхніх творців. Симпатія мала різні причини: особисті (серед тих, про кого писав, були й ті, кого вважав своїми друзями), естетичні, світоглядні. Завжди ловив себе на тому, що на книги, які подобалися, писав не рецензії, а мовби їхнє продовження в іншій формі, дотримуючись настроєвості й інтонаційно-стилістичної авторської манери (такий собі варіянт «літкритичного хамелєонства»)….
Як Ви розумієте, в депутати я не пройшов. Виявляється, у нас є Всеукраїнська партія духовності і патріотизму. Українські козаки. Це вони спробували заангажувати мене у місцеві «розборки» (достойнику з Верховної Ради я не відмовив, але й не пішов у його партію на роль «підтирача хвостів»). Я не знаю, скільки відсотків козацька партія набрала голосів. Це не можливо дізнатися, коли основний принцип української квазідемократії полягає не в тому, хто голосував і за кого, а в тому, як заповнять протоколи голосування. Я й не шкодую. Просто, збагнувши вкотре мерзенну і продажну суть української квазіполітики, не втомлююся твердити, що вибираю літературу. Останні двадцять років це мій усвідомлений вибір.
[/size]