| Борис | Дата: Понеділок, 02-Квіт-12, 16:33 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 48
Нагороди: 2
Статус: Відпочиває
| Така вона безрозмірна, неначе рукавичка з відомої казки, ця «п’ята колона»!? Ну й місця ж тут! Кого тільки не прийняла у свій черев. Он, подивись, тільки політиків різного штибу тьма-тьмуща! А ще ж неміряно вчених, військових, літераторів! І всі чомусь так ненавидять Україну, що згодні боротися з нею до останнього, немов з вітряними млинами, аби тільки шкодити.
Як на перший погляд, справа наче б то і не вдячна, але, все ж таки, приваблива. Недарма ж останніми роками навіть академіки підв’язуються до тих, хто ріже по-живому, все тіло державницької статури моєї країни, яка саме від рук таких діячів, між іншим,так і не окріпла після більшовицького табору. Сором’язливість чи чин порядності їм зась. Ось вони і не гендьбують засвідчувати свою присутність серед кагалу невдячних пасинків прадавньої України.
Нещодавно у числі «Сіверщини» №13 від 29 березня 2012 року привернув увагу матеріал «У КИЄВІ БУЗИНА, НА ГОРОДІ ДЯДЬКО» з принциповим і патріотичним міркуванням Петра Антоненка щодо антиукраїнської позиції окремих представників з сегменту суспільства, учасники якого так і залишилися впродовж двадцяти років безпорадними у протистоянні з агонією невиліковної хвороби, яка зветься звічайнісеньким антиукраїнством.
Прямо у корінь поглянув поважний автор, дорікнувши у контексті роздумів нашим недешевим для суспільства гуманітаріям-вченим, котрих, як показує життєва реалія, вже настільки зашугала пересторога владного перста з високого олімпу, що вони, піджавши хвіст, сховалися геть далеко під товстим шаром пилу академічних кабінетів, постійно очікуючи виклика на килимок барського двору!? Так і сидять бідолашні «доценти с кандідатамі» тихенько, аж поки не змовкнуть останні акорди балу на зібранні тимчасово паразитуючих на антиукраїнській борозні невдячних вітчизняних пасинків.
Однак, здається, нема нічого дивного як у позиції відомого академіка-історика-археолога, так і інших осіб, названих автором у ватазі тих, хто мутить воду у діжці, перекручуючи, калічачи, фальсифікуючи зі своєї дзвінниці об’єктивний шлях прадавньої української історії.
Адже у випадку з одним із очільників найвищої української академічної установи найскоріш за все спрацьовує зрозумілий діагноз - брак можливостей осягнути глобальні вітчизняні історичні процеси, виходячи з вікового цензу. Бо ж перебування впродов життя на міцних принципах сталінсько-суслівської філософії ВКП(б) не могло пройти безслідно. І тому очікувати від людей відповідного гартування на розуміння звичайного європейського підходу у оцінці певних періодів історії великої країни - просто нереально!?
Ось і виходить, що пан академік не в силі побороти комплекс меншовартості. І це природно, так само і з особою, яка належить до кола сучасних літераторів, і носить призвище, що пішло від поширеної у Поліському краї дикої рослини. Нажаль і цю постать так само не можна навчити любити Україну!?
І то добре, коли на завершення своєї державницької думки пан Петро Антоненко наголошує, що «Бузини і Толочки в Києві». Бо у такий спосіб він залишає простір на сподівання, що на теренах великої України вистачить небайдужих розумників, далеко випередивших за рівнем свідомості і здорового глузду духовний стан душі столичних апологетів чужинської історії, філософії та способу мислення.
Тож нехай Бузина так і залишається у Києві, а академік Толочко продовжує заробляти кревні на пошуках найкращих епізодів історії України с у часи панування Росії чи радянського союзу. Адже таке сьогоднішнє життя у дочок, пасинків та заблудших синів. А нам - своє робить!
|
| |
| |
