Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина"

Турботлива чиновниця

Борис — Fri, 16 May 2025 10:05:53 GMT

Турботлива чиновниця

Так воно вже ведеться, що за спиною кожного наступного Президента стоїть постать певного рангу чиновника, слова якого бува, як йому ж здається, є для електорату значно зрозумілішими ніж від самого господаря країни.

У всякому разі на таких принципах базувалась політика другого та третього гарантів Конституції України. Та й четвертий – не зрадив традиції. Він не тільки не загубив за метушнею непростого політичного життя держави гарних напрацювань попередників щодо підвищення ролі «золотого слова» одного чи двох чиновників з і свого кола, а й довів до ідеального ситуацію, коли майже щодня маємо слухати мудрі й актуальні спічі чи розкішні коментарі пані Герман. Як там не є, нехай не завжди відверто, або як каже народ – не від душі, але пані Герман прагне щось мовити по-своєму на предмет чергової проблеми, що пішла у народ з вуст Президента чи виникла на підґрунті змісту Указу глави держави.

Здається тільки за нетривалого президентства Леоніда Кравчука ситуація мала інший вигляд та зміст. Бо ж відомо як сам Кравчук, схильний до красномовства та незаперечної логіки мислення, разом з помітним загартуванням на підґрунті ідеологічного вишколу часів "честі і совісті", міг дати фору будь-кому: як сусідам по кордону, так і вчорашнім однокашникам по "червоному прапору". За такого розкладу, через вдале маневрування як серед прихильників так і політичних супротивників, він не потребував мати поруч чи навколо себе тих, які щоденно щось тлумачили б на народний загал, відбілюючи, пояснюючи чи захищаючи щось з того, що вчора мовив сам Президент, або озвучувати перед публікою свої «турботливі» рекомендації керівникові країни!?

Часи змінилися. І у наступні роки державотворення після Леоніда Кравчука таких наближених до президентів ідеологів перевернулося немало, от тільки пригадати їхні імена - справа нелегка, так само, як і вимовити, піднявши з пам’яті, імена достойників президентської канцелярії.

Сьогодні президентське бачення різних явищ, подій чи навіть зміст ухвалених Президентом рішень - на ідеологічному підґрунті продукують найчастіше двоє людей. На одному полюсі - Д. Табачник, а на протилежному - пані Герман. І якщо міністр, посилаючи найчастіше на інтелігентну частину населення дражливі меседжі з сумнівним змістом щодо української історії та її героїв, не виставляє на показ свою "турботу" за Україну, то пані Ганна прагне остудити можливий спротив чи обурення народу з певних рішень Президента, демонстрацією особливого стилю власного бачення проблеми, ненав’язливої риторики, далекої, здавалось би від лукавства турботи за нашу долю!?

Ось так і тепер, коли пані Ганна, у розмові на одному з телеканалів, каже про своє звернення і до керівника адміністрації Президента, і до самого гаранта Конституції з невідкладного питання - зупинити проведення військового параду у столиці 24 серпня на честь 20-ї річниці Незалежності України!? Та й турбота, як їй здається, варта того. Бо на кону, за її ж словами - аж 180 мільйонів гривень(!!!), які вона що сили прагне зберегти для нас і без того не багатих.

Ну що тут сказати. Вічна політична гра, заради чого у дію втягується весь арсенал перевіреної зброї - від елементарного популізму на темі грошових підрахунків «зайвих витрат», яку завжди поважає обиватель, збуджено сприймаючи все навколо з власної квартирки свого жебрацького стану і аж до загального психологічного пригнічення населення.

Вкотре стає геть неприємно від гіркоти у власній душі. Чому ми такі? Чому, на відміну від братів зі старого континенту, опускаємося так низько у сприйнятті примітивних кроків чи пропозицій, що виходять з вуст чиновників, на власний розсуд, з особистих міркувань(!!!) готових перший знаковий етап у житті великої сучасної держави звести до лукавих пропозицій «економії» заради чергового піару та відбілювання неприйнятного народом кроку першої особи!? Що економимемо і на чому? Риторика стара і зрозуміла, як Божий день - купувати тих, хто за певних умов втратив властивість мислити державницькі - на підґрунті своєї величної історії, а так і прямує шляхом психології споживача!?

Дивно, що підсумки двадцятиріччя країни на свій розсуд, у занадто простий спосіб, через елементарну статистику, як виявляється, мають підводити кілька людей, геть перекреслюючи всю звитягу, зусилля моїх пращурів з десятками мільйонів братів-українців впродовж багато вікової історії та з патріотами Незалежності у ХХ сторіччі!!! Отже, спасибі за турботу пані Герман з адміністрації Президента!?

Дві влади у одну родину!

Борис — Fri, 19 Nov 2021 20:28:48 GMT

Вибори закінчено, але Новгород-Сіверщина ніяк не може поставити крапку. У районній раді і у міській напруга не знімається - у обох випадках споткнулися на посадах заступників голів. Приміряти шапку другої за ієрархією посадової особи і тут і там, як кажуть у місті, бажаючі знаходилися, але вона вийшла не за розміром. І, якщо у випадку з районною радою маємо приклад відвертої боротьби за владу у таборі Партії регіонів між двома об'єднаннями (при наявності 33 депутатських мандатів із 52), то у міській раді ситуація має шарм такої собі невеличкої інтрижки провінціального містечка у стилі схожому на події політичного життя країни, подарованих нам роком, що минає!

Колись у селі моєї молодості, де я розпочинав вчителювати, на схожу ситуацію, про яку піде мова, місцеві добрі язики мудрих жінок прореагували як, "дві печатки у одну сім'ю"? - це коли йшлося про одночасне посідання і чоловіком і дружиною відповідних посад голови колгоспу і голови сільської ради у межах одного населеного пункту.

На останній же сесії міської ради повноважним представникам міської громади, які мають 30 мандатів, новообраним головою Сергієм Пунтусом пропонувалася на заступника однопартійка, тобто депутатка Партії регіонів Світлана Олександрівна Кауфман. Так, ви правильно зрозуміли ситуацію у нашій хаті - дружина нинішнього, в-четверте (!!!) перепризначеного на посаду голови Новгород-Сіверської районної державної адміністрації В'ячеслава Кауфмана.

Наразі важко прогнозувати подальші перспективи першої леді району щодо опанування нею крісла другої особи у міській раді. У всякому разі в'їхати "на білому коні" в апартаменти мерії не вдалось. А воно завжди так - наче б то все спланував як слід, розставив по полицям, звів дебіт і кредит, а раптом - бац, і все полетіло униз догори ногами, як полюбляють у такому випадку висловлюватися місцеві жіночки!

У міській раді у Партії регіонів наче б то і більшість є - 15 депутатів плюс голова, але то дуже хитка перевага для побудови "наполеонівських планів", якщо поглянути на реалії життя: хтось не прийшов на засідання сесії, а інший передумав висловлювати свою позицію так, як його напередодні навчали поважні дядьки!? У такому випадку геть згасає вогник задуманої справи. Коротше кажучи, у пані Світлани, не дивлячись на наче б то зрозумілий напередодні розклад, нічого не вийшло - не вистачило одного голосу, бо були таки відсутніми свої партійці - аж двоє. Та навіть з подарованим голосом іншої політичної сили довести до переможного фіналу прекрасну сонату про блискавичний похід у владу древнього українського міста вперше у новітній історії жінці, та ще й дружини головного районного посадовця - не судилося. Скоріш за все - поки що(???)

Але у цій коротенькій історії з присмаком продовження є кілька етюдів для думаючих людей.
По-перше, це зростання політичної свідомості місцевих депутатів. Бо якщо у минулій каденції питання таких ситуацій проходило у головних ініціаторів "на ура", то тепер, навіть при занадто строкатій, як за політичним забарвленням ради, подібного до "одобрямс" не спостерігаємо. Здається, що та частина (половина складу), яка не є висуванцями Партії регіонів, готова до гуртування на підґрунті самостійної позиції чи власної думки без "ляльководів" у віришенні таких питань, як обрання заступника голови міської ради!!! А по-друге, важко зрозуміти політику людей, які активно намагаються наблизити місцеве самоврядування до сімейних інтересів. Адже легше за все буде знайти той необхідний голос депутата задля виведення політичної операції місцевого значення по так-званому "воцарєнію" дружини голови райдержадміністрації на керівній посаді зі стану кризи, породженої на сесії!? Інша справа - на користь кому піде таке, якщо станеться? І чи покращить імідж керівників і міста і району такий шаховий хід у маленькому провінційному містечку? Бо про очікуваний варіант подій у міській раді місцеві віщуни говорили давно, ще тільки-но передвиборчі перегони розпочиналися. І вирахували чи спрогнозували майже на сто відсотків. І дарма, що переможець перегонів за крісло голови Сергій Пунтус разом з теперішньою кандидаткою на посаду заступника Світланою Кауфман нічим особливим щодо соціально-економічних проривів у місті чи краї себе не виказали на людях, вони все одно вирішують по-своєму закінчити увертюру концерту, що зветься встановленням влади у місті.

Прикро, що маючи навіть за нинішніх спірних підсумків виборів, результат у складі міськради саме такий, провідні особи не хочуть зосередити зусилля на формуванні влади без будь-яких натяків на родинні стосунки, тим більше коли відсутні особливі заслуги чи яскраво виражені якості, які вказують на непересічність особи, претендуючої на важливу посаду у місті, яке вже і так принижене, понівечене і поруйноване, стомлене до неможливого якраз через різного ґатунку інтриги, непрофесіоналізм чи кругову поруку владного бомонду. Отже нові часи, а тема так і залишається у площині розкладу на столі засмальцьованої карточної колоди старих і до болі знайомих гравців, бажаючих будь за що нав'язати свої правила гри(???)

Знімай штани, друже!

Борис — Sun, 09 May 2021 13:53:09 GMT

Знімай штани, друже!

Знову нас лякають безглуздям. Та й чи можна інакше назвати прийняття Верховною Радою 263 голосами «за» у першому читанні законопроекту «Про внесення змін до деяких законів України щодо носіння форменого одягу, використання знаків розрізнення та символіки» з такими пропозиціями, як є!? Обіцяють «штани познімати». І тим самим назавжди заборонити нам бути такими, як ми хочемо. Звичайно що не словесною пересторогою, а у спосіб адміністративних заходів. Бачте - закон порушуємо, створюємо море проблем для влади, бо ж одягнені не по темі!?

Одним словом, якщо й надалі ходитимемо в одязі типу «мілітарі», нам нічого доброго не світить. А воно ж, це вбрання, коли вже хто мав нагоду спробувати у ділі, досить зручне та комфортне екіпірування. Так званий «камуфляж» - брюки, куртки, кашкети, панами та інші складові стали незамінним атрибутом повсякденних справ: рибальських, мисливських чи то просто у ситуаціях буденщини. Ну не вдягатися ж чоловікам знов у звичну чорну робу часу совка, а ще гірше - у бавовняні спортивні «трико» радянського крою за чотири карбованці!?

Влада своїми черговими витівками, як завжди, мітить у ціль - здивувати Європу!? І це тому, найвірогідніше, що переймаючись переважно азійським вектором зовнішньої політики, вона забула про реалії ХХІ століття, які вимагають позбутися тоталітарних звичок вчорашнього дня, хоча б у вербальному плані!? Ми ж не Північна Корея, Куба чи Сомалі!? Дивись, так і напросимося до клубу тих кількох азійських та африканських країн, де під забороною закону знаходяться окремі елементи одягу(!!!) Адже історія перебування частини України впродовж 400 років у російському ярмі, теж не позбавлена причудливо-дивакуватих витівок одержимих московитів-можновладців. Того ж таки Петра І, схильного у процесі виходу з доброго загулу у компанії з Меншиковим, ставити підпис на геть сумнівних законах з досить незрозумілими обмеженнями чи заборонами!?

Ленінська братія, після перевороту у 17-му році, до регламентацій фасону, крою чи іншого штибу витребеньок у відношенні до «вольних людєй рєспублікі совєтов» зразу не вдавалась. Натомість у наступному, за причини суцільної бідності радянського люду впродовж десятиліть, країна і без наказів диктаторів була приречена вдягатися, як то жіноча частина, у ситцеві сукні революційного кольору чи у «горошек» з біленькими хусточками!? Не кажучи вже про незмінну сімдесят років складову гардеробу радянського колгоспника - «стьогану фуфайочку», неформального лідера всіх «хіт-парадів» легкої промисловості СРСРівської спільноти аж до української незалежності!? І дарма, що все це копіювало одяг мільйонів «зеків» ГУЛАГу!?

Сучасні ж українські очільники настільки заклопотані економічними і соціальними негараздами країни, ними ж породженими, що й не знають, як зупинити щоденно зростаючу (поки маловиразну і навіть непомітну з першого погляду) силу обурення мільйонів. Хоча добре мають розуміти, як воно не цінувати справжні уроки минулого!

Прозріння мільйонів дуже небезпечне і небажане. То ж і нав’язуються не раз купленому за останні роки на дешевий популізм електоратові сумнівні ідейки, задля тимчасового відволікання від суспільних проблем сьогодення!? Але, таке ми вже проходили, пам’ятаючи історію з довгою бородою про знищення величезних плантацій виноградників у Радянському Союзі за Михайла Горбачова! Казали, що хотів допомогти, не без підказки коханої дружини, миттєво подолати алкоголізм у імперії!? Не допомогло. Упала як імперія, так і Горбачов.

Просто уявляю вже сьогодні, коли найближчим часом, тільки-но поважні народні обранці проголосують у парламенті документ, який набере силу Закону України і почне діяти, як вже зранку моє місто, село і кожен хутір, де ще залишився люд, застогнуть, заверещать, заскиглять, а то й заплачуть від сумлінного виконання стражами порядку вимог букви Закону стосовно заборони носіння елементів мілітарного одягу, якими і є пресловуті штани камуфляжу, дядьками-трудівниками полів та ферм, науковцями та бізнесменами, а то й бувшими великими чи меншими чинами-посадовцями на річці чи у лісі, за роботою чи за чарчиною!? Одним словом - усіх, кому до душі прийшлося вбрання, яке раптом перетворилося на головну причину всіх негараздів у європейській державі на ім’я Україна!

А вправні хлопці із «Беркута» чи внутрішніх військ, задіяні у цій «операції століття», вже у перший день «відпрацювання» зберуть мільйонні суми штрафів, якими надійно покриються всі дефіцити бюджету країни разом з погашенням багатомільярдного державного боргу перед світом. У противному ж варіанті мільйони дядьків – багатих і бідних, голодних і ситих матимуть в один момент справедливе і неминуче покарання (адже так пише книжка закону!?) - бути позбавленими дорогих серцю штанів!? Бо так вирішила влада правової держави…

Отже, знімай штани, друже!

Суд за погані слова в Інтернеті

Борис — Wed, 10 Jul 2019 10:53:24 GMT

Правду таки кажуть, що живемо наразі у часи так схожі на чітко визначені кілька тисяч років тому мудрими китайськими філософами. Он дивись, лишень одна судова система влади чого тільки варта!? Та й порядок відносин у суспільстві за системою" людина-людині" перетворився на сцену театру абсурду.
Нещодавно у Новгород-Сіверському районному суді розглянуто позов міліції про притягнення до відповідальності учениці Новгород-Сіверської державної гімназії імені К. Д. Ушинського за заявою директора школи за те, що вона, наче б то образила у мережі інтернет школу, педагогів тощо!? Досить скупу інформацію про цей маленький "скандальчик" подала місцева телевізія телекомпанії "Сіверська".
Невеличкий кількахвилинний сюжет лаконічно стиснув сутність події до слів працівника міліції, картинки з зали суду та показом спини батька засудженої до сплати, як сказано, невеликого для першого разу штрафу.
Подія, виходячи з сучасної заклопотаності людей на проблемі своїх фінансово-економічних негараздів, не знайшла поки що широкого розголосу. Хіба тільки ті, що напряму знайомі зі справою, між собою обговорюють опус з життя розрекламованої школи, завдяки присвоєння їй кілька років тому статусу Державної гімназії з легкої руки тодішнього президента Л.Кучми.
Статус надали, а проблем не забрали. А вони, як з чиєїсь вже не легкої руки - одна за одною було навалились на школу. То пожежу хтось сотворив страшну під час ремонту, то зруйнували колись найкращий у Союзі шкільний музей, з халепи відновлення якого все ніяк не вийдуть більше десяти років!?
А тут, на тобі, знайшлась "сучасна" хуліганка, просунута на мережі інтернет, що під чистую "обезчестила" храм науки, знань та виховання своїми каверзними висловлюваннями у бік педагогів чи то шкільного керівництва, а можливо навіть взагалі всього на світі!? Адже знаємо, які вони сьогоднішні діти ХХІ століття!?
На запитання про конкретику причини звернення через міліцію до суду, сам директор узагальнено посилається на " недобрі слова" юного створіння про школу, педагогів. А почути від господаря провідної гімназії у новгород-сіверській провінційній окрузі детального роз'яснення по, як кажуть у відповідних органах факту нічого не вдалось. Навіть з'ясувати більш конкретно щось про вихованку-підсудну не випало щастя. Дізнались лишень, що дівчина із села. І це вже від інших членів колективу почули, що вона з маленьких Форостович. Мабуть сьогодні чи не єдина представляла у Державній гімназії для обдарованих і малозабезпечених дітей(така здається назва закладу) учнівську молодь невеличкого населеного пункту. Сказали, що наче б то мала учениця якійсь конфлікт, що чи не турнула вихователя. Ну, а потім, як буває, з'їхала додому, де і проявила творчі "вольності" у сторінці Вконтакті з посиланням на недобру альма-матір!?
Розмірковуючи збоку над наслідками ситуації, якось ще сподівався почути про причину, про дитину, про її миттєвий шлях до суду від уповноважених осіб служби по роботі з неповнолітніми у райадміністрації - не вийшло. Їх ніхто не кликав на суд. Та й районний відділ освіти так само чи не вперше від автора цих рядків почув про подію у елітарній школі, яка зовсім не входить у перелік суб'єктів повноважень місцевої влади.
У цій історії, окрім суто психолого-педагогічних проблем, поставлених викликом ХХІ століття, ховається ще й велика бомба уповільненої дії щодо такого собі рецедиву радянської влади. Там зовсім просто вдалось розплодити Павліків Морозів по всій країні, а тут, дивись, щоб не вдалось так само просто повернути до білоруського варіянту, коли з юної пори всі почнуть боятися, як особистості зі свобідним розумом і мисленням, не опинитися завтра за поданням вчителя, перед відповідними органами. Адже неспроста початок телесюжету починається словами:
"Ніколи не будьте впевнені, що все те, що пишете в інтернеті, не буде використано проти вас. Нещодавно за свою витівку довелось відповідати школярці, вірніше її батьку - за неналежне виконання своїх батьківських обовязків..."
Ми навіть і побачити тепер не в змозі, чого ж там страшного "від душі" написала ця дівчина-хуліганка-блогер? Спочатку здавалось, що може використала матючний словник? Так ні, директор такого не підтвердив. А про інше й приводу нема чого говорити, бо навіть з екрану повідомили, що дівчина сама прибрала сторінку!? То ж чи була проблема взагалі!? Нажаль дівчина, отримавши у особі батьків мінімальний штраф, у Державній гімназії, за словами директора, не навчається, а тому кінці історії, здається, у ...воді!
Чому се на початку розповіді про реальну картину, а не вигадану ідилію, ми зробили посилання на далеких китайців з їхньою незрозумілою європейцем філософією? Тому що і ми увійшли у простір існування геть не зрозумілий. Адже тільки у ньому можуть покарати зовсім незрілу у своїх вчинках десятикласницю гімназії через кілька паскудних і жорстких слів на адресу нехай умовних, але все ж таки кривдників, а разом з тим закривати очі на злісних негідників!?

Виставка від «трьох китів» та їхніх учнів

Борис — Thu, 18 Oct 2018 12:35:14 GMT

Виставка від «трьох китів» та їхніх учнів

Вже тиждень у Новгород-Сіверському музеї-заповіднику «Слова о полку Ігоревім» діє виставка «Дерев’яні візерунки Чернігово-Сіверщини». Її урочисте відкриття відбулось 25 червня 2018 року. Впродовж місяця шанувальникам обдарованих Богом умільців пропонуватимуться найкращі роботи ТРЬОХ презентантів мистецтва різьблення Новгород-Сіверщини - заслужених майстрів народної творчості Анатолія Колошина, Анатолія Іванькова та Віктора Ворожбита. А ще - виразний доробок представників молодшого покоління і не менш талановитих за авторитетних наставників - Андрія Колошина, Ігоря Сигути та Олександра Хавлука, які вперше розділятимуть «лаври» у поважному гурті з «китами» старого ремесла Чернігово-Сіверщини.
Не стане перебільшенням, коли сьогоднішній Новгород-Сіверський ми назвемо «столицею» різьбярства Чернігово-Сіверщини! Бо навряд чи в інших містечках краю живуть та працюють, створюючи неперевершені шедеври, одразу 3 майстри зі званням «заслужених»! Словом, виставка «Дерев’яні візерунки Чернігово-Сіверщини», зібравши на відкриття до 30 шанувальників на чолі з міським головою Олегом Бондаренком та модератором заходу - заступником директора музею-заповідника Оленою Радченко, обіцяє в розпал туристично-екскурсійного сезону на просторах Чернігово-Сіверщини набути трендовості. Разом із тим, оцінюючи реалії сьогодення, слід відверто говорити і про невтішне. Про згасання інтересу тієї частинки місцевої громади, яка себе позиціонує з інтелектуалами, до подібних заходів. У всякому разі, мені здалось, що подібні тусовки все частіше обходяться без авторитетних гуманітаріїв міста та району. А взагалі, навіть той рівень інтересу до подібних презентацій, який демонструє невеличкий гурт шанувальників високої майстерності земляків на тлі соціально-економічних негараздів Новгород-Сіверщини, не дає загубитися перспективі збереження прекрасного в нашій свідомості. І то добре, що є містяни, які залишаються відданими високому мистецтву і постійно відвідудують такого штибу заходи.

Трішки з життєпису легендарного «тріо»

Тож і сей раз у своїх вітальних промовах гості висловлювали вдячність головним особам урочистої події. А «винуватці» заходу у виставковій залі відомого музею-заповідника давно вже ветерани свого «хоббі», віддавши справі різьблення від 35 і до 50 років! Як от «патріарх» Анатолій Колошин. Він «творить дива» з кінця 60-х років минулого сторіччя, остаточно основавшись у козацькому передмісті Новгорода-Сіверського - на Покровщині. Це було ще за часів молодості, після перших вдалих кроків набуття вмінь та досвіду на Галичині парубок прибув до батьківського обійстя, що знаходиться у затишному закутку над старим шляхом із сотенної столиці до Чернігова. Ого, скільки років минуло та скільки створено неперевершених зразків! Не випадково, що сьогодні сивочолий вусань, окрім сотень талановито виконаних виробів, тримає «за плечима» поважний перелік звань та присутність у вітчизняних та зарубіжних виданнях серед лавреатів регіональних та всеукраїнських премій, стипендіатів Президента України! Давненько все розпочиналось. І,можливо, пан Анатолій зовсім і не розраховував на гучний успіх за кілька десятків років. Се тепер новгород-сіверці вважають за честь взяти до рук бодай невеличкий плід праці заслуженого майстра. За кілька років до майстеровитого Анатолія Колошина вдало приєдналися майбутні колеги по цеху - молоді та енергійні «золоті» руки Анатолія Іванькова. З часом в уславлене наразі «тріо» прийшов ще один закоханий у мистецтво різьблення Віктор Ворожбит, працювавший до цього директором сільської школи, інспектором районного відділу освіти.
Анатолію Іванькову та Віктору Ворожбиту енергії та впевненості додало ще й вдале щодо поєднання щоденної роботи зі своїм захопленням. Вони «осіли» в Новгород-Сіверській школі №2, де змогли не тільки навчати дітей загальнотехнічним дисциплінам, а й «відкривати» таланти учнів. Як кажуть, прагнули розгледіти Господні дарування в душах вихованців, щоб юнаки змогли знайти у житті те, до чого прагнули. Саме так «засвітився» промінь майстерності в душі 44-річного містянина Ігоря Сигути, успіх якого на відкритті виставки відзначили як глядачі, так і «метри» різьбярства. Не випадково у розмові з автором сих рядків Заслужений майстер народної творчості України, член двох Національних спілок України, президентський стипендіат Анатолій Колошин назвав Ігоря Сигуту «дуже талановитим майстром, демонструючим роботи, які перевершують здобутки вчителів-наставників»! Словом, навіть скромність пана Ігоря не заважає глядачу вже на першій виставці зрозуміти з побаченого під склом вітрини про «запалення» на теренах Сіверщини ще одного імені, яке за рік-два може примусити не тільки новгород-сіверців заговорити про талановиту особистість.

Вітання з побажаннями

У сей день, як і має бути на подібних заходах, не бракувало вітальних слів. Навіть онука пана Анатолія Іванькова разом з бабусею - дружиною майстра пані Валентиною, розчулили не тільки героїв «вернісажу», а й вдячних глядачів. А слова кожного, хто говорив, випромінювали тепло, правду та щирість. Оскільки за чоловіків, яким дякували і які найчастіше є далекими від публічності, найвпевненіше розповідають виставлені роботи: тарелі, ложки, шкатулки, навіть чималенькі скрині, в яку задля «цікавої» світлини автор сих рядків пропонував «сховатися» одній поважній пані!
Не менше 100 шедеврів відтепер тішитимуть очі благочестивих містян та гостей козацького міста. А голова Новгорода-Сіверського Олег Бондаренко, вітаючи заслужених майстрів народної творчості України Анатолія Колошина, Анатолія Іванькова та Віктора Ворожбита пригадав перед присутнім товариством, як у шкільні роки мав бажання відвідувати гурток різьбярства у школі №2 і, що якраз перші навички роботи з деревиною, інструментом та самостійно створювати побутові господарські речі з деревини отримав від шановного наставника Анатолія Іванькова.
Слід сказати, що подібні виставки доводять і неперевершену українську силу та значення родинного успадкування ремесла. І найяскравіший приклад такого явища - прекрасні роботи продовжувача ремісничих справ батька – Анатолія Колошина від його нащадка Андрія Колошина. Сей чоловік працює вчителем трудового навчання у школі №2, що на Покровщині й продовжує родинну справу. Він прагне не відставати від «титулованого» рідного вчителя та вихователя. А виставлені роботи навіть «без звання» вже примушують говорити про ще одного високого професіонала «у наших лавах»! Тож, як кажуть - дай Бог!

Замість епілогу

Пам’ятаю з дитинства, як на Новгород-Сіверщині у крамницях на полицях у середині 70-х з’явилися вироби з різьблення по дереву. Їх разом з «россійскім сиром» нового сирзаводу райкомівське начальство прагнуло «застовбити» в якості бренда міста. Йдеться про так звані «матрьошкі». Так, дерев’яних «расейскіх бабуль», які «вставлялися» «одна в одну» і, якими староукраїнський Новгород-Сіверський «рекламував себе» аж до здобуття Україною Незалежності. І слава Богові, що часи змінилися, відкривши простір генезі художніх та культурних вподобань і серед нашого люду, який мляво, але впевнено почав прагнути до рідного українського чинника. Тепер вже мало хто пам’ятає про тих «матрьон» на полицях, а майстрів наших і без сих «расєйських баб» впізнають далеко за межами Північної Сіверщини. Поважають творців прекрасного з дерева за їхній зрозумілий та вишуканий стиль Чернігівської школи, за їхні робити, в яких лагідно поєднуються сучасні дотепні імпровізації зі сталими закономи різьблення від далекої минувшини. Щасти вам, майстри!

Борис Домоцький

Борис — Wed, 20 Feb 2013 12:56:57 GMT

Рік народження – 1962, 14 червня. Вільний журналіст, політик.
Освіта: вища, історик, закінчив Чернігівський державний педінститут ім. Т. Г. Шевченка.
Українець. Православний. Одружений.
Член Національної спілки журналістів України.
Автор більше 300 статей та нарисів, в тому числі книги «Подорож Новгород-Сіверським Подесенням. Краєзнавчі етюди. Частина І», 2010 рік.
Співпрацюю 12 років з тижневиком "Сіверщина", газетою "Покрова" Чернігівської єпархії УПЦ КП.
Покликання - малювання, бесіди з цікавими людьми, література, історіко-археологічні дослідження Сіверщини.
Остання прочитана книга - Володимир Белінський «Країна Моксель...».
Очолюю районну організацію Української Народної Партії, громадську організацію "Громадська ініціатива", церковну громаду Свято-Воскресенської парафії УПЦ КП у Новгороді-Сіверському.
Особисті якості: у відстоюванні державницької позиції – безкомпромісний, пишаюся родиною, батьками, знаю добре свій родовід до пращурів.
Ціную свободу, незалежність країни та дароване Богом життя. Бережу стару дружбу.
Живу у Новгороді-Сіверському.

Нестаріючий спомин

Борис — Thu, 09 Aug 2012 15:55:20 GMT

Нестаріючий спомин

Сьогодні мама показала мені старі підручники з української та російської мови.У неї їх багато, бо 43 роки пропрацювала мовником. Книжки з української, як і «родичі» з російської, були видані на початку 70-х років минулого століття.

Але погляньмо на дизайн, на якість паперу, який використано для друку у кожному випадку. Той, що мав навчати підлітка мові «правильній» - великоруській, укладений у відповідності до завдання кінцевої мети - будівництва комунізму. А тому й мав як зовнішній вигляд так і внутрішній зміст під стать могутньому російському народу.Ось його то образ і починали формувати у свідомості дітлахів-п’ятикласників з пізнання «вєлікава і магучева».

Посібники ж з української мали досить бідненькій та жалюгідний вигляд, вже хоча б через палітурку. Здається, що неначе як паперу на них не вистачило!? Не вірите - загляніть до стареньких книжок з нашої рідної мови, коли зберегли!? П’ятий клас - О.М. Беляєв та колектив, 1973 року видання. Або наступний клас і знов цього ж автора за 1974 рік. На тлі відсутності перепльоту як такого, майже вихолащено український колорит змістовної частини, коли порівнювати з розумною книжкої мови «старшрго» брата. І слава Богові, що хоч куценько, але подаються рядки від класиків, як то Шевченка, Коцюбинського тощо. Хоча є і Сосюра чи Тичина. От тільки рядки цих авторів нажаль не виразні, а заідеологізовані на утопії комуністичних гасел. Натомість на всю розкручено ім’я «великого вчителя та друга дітей» В. Ульянова (Леніна) та комуністичної партії. Але й то не все. Геть же нічого нема про повагу до великої мови того ж таки Кобзаря!

А у підручнику «Русский язык» для 5-6 класу автора М.Т. Баранова з колективом все виглядає по- іншому. І впевненості додають вже з перших сторінок серйозні вправи про багатство, особливості та велич російської мови. Тут і окремі речення, і вцілому всі тексти мають далекосяжну мету - пригнітити бажання учнів наполегливо вивчати мову українську на підгрунті потужної розкрутки «вєлікага язика, на котором разгаварівал сам Лєнін!» Робилось таке з планами на майбутнє, переконливо сподіваючись у перспективі отримати від батьків відмову від вивчення чадом «нєнужного язика». Зовсім як з нещодавнього висловлювання провідника освітянських ідей в уряді.

Можна звернути увагу на маленьку дрібничку, яка не часто фігурує навіть серед фахівців. Йдеться про адресу дозвольної установи щодо використання книги у якості підручника з російської мови в Україні. Отож, щоб знали, що його затверджували і давали згоду зовсім не в Києві, а у Москві. Та ще й у Міністерстві просвєщєнія РРСФР! І невипадково. Адже там добре розуміли, як треба навчати українця, щоб ставши дорослослим йому у крайньому випадку було однаково на якій мові розмовляти.

Москва очікує на мощі Святого князя Ігоря

Борис — Sun, 10 Jun 2012 07:14:47 GMT

Москва очікує на мощі Святого князя Ігоря

У Пєрєдєлкіно, на околиці Москви, у резиденції Патріарха Кіріла будується храм, який вміщатиме до двох тисяч прихожан. А ще тут переймаються новою технологією покриття куполів. Не традиційною з сусального золота, а з крихкої порцеляни. За задумом проектантів, новинка матиме кілька переваг, в тому числі бути стійкою до атмосферного впливу. Одним словом, вирішено сворити вічне.

Гість із Москви

Але зараз не про будівництво у Перєдєлкіно. Бо навіть високі технології у царині будівництва відступили під тривожними акцентами геть іншої теми. Коли на початку 2012 року, перебуваючи у Чернігові 80-річний Юрій Сбітнєв, письменник сусідньої країни, у контексті традиційних розмов про минуле представників княжого клану Ольговичів, якими він так захоплений, озвучив бажання потурбувати мощі чернігівських князів під Спаським собором у Чернігові, де вони за його розрахунками(!?) мають спочивати. І у першу чергу, він хоче доторкнутися до останків Св. Князя Ігоря. Отже, навколо храму та під ним крізь товстий шар землі він прагне виконати амбіційний проект - розгледіти мощі начебто тут похованих не менш ніж 15 князів, а разом й ідентифікувати святого князя Ігоря. Ото сміливість!

А як же бути з собором, про який знаємо як про унікальну пам’ятку? Адже на відміну від розумних істот, культова споруда не має практики спротивитися геть небезпечному виклику сучасника! Але у нас виходить все досить просто. Ініціатива сміливо віддається у руки іноземцеві.
Так, ми не помиляємося, бо з певної пори пан Сбітнєв вперто демонструє своє «принципово нове» бачення історії Чернігово-Сіверщини періоду Київської Русі. І вже рочків п’ять при цьому пропонує не так вже й перебірливій щодо якості сенсацій аудиторії Чернігівщини повірити у «справжнього автора (вибачте, тепер за Сбітнєвим - авторку) «Слова о полку Ігоревім» та у «нове прочитання» безпосередньо геніального твору ХІІ століття. Куди там тисячам попередників!

А під вінець 2011 року письменник роздмухав вогонь геть незвичним рішенням: провести на чернігівському Валу під Спаським собором ХІ ст. та навколо нього так зване сканування кількох тисяч квадратних метрів площі земельної товщі(!!!)

Кілька газет та електронних ЗМІ відгукнулися на «мегареволюційні» наміри літератора з Росії, акцентуючи на його бажаннях «розібратися» з княжими похованнями.

Ну, а ми тепер маємо підгрунтя здогадуватися і про наступний етап цієї операції. Бо ж сканування давно зроблено. А що за ним? А далі, за логікою подій, має розпочатися практика втілення задуму у життя. Бо для лопати дорогу відкрито. Чи не так?

«Співробітники заповідника «Чернігів стародавній» дещо занепокоєні перспективою проведення археологічних розкопок, нехай навіть точкових, під Спаським собором — найдавнішим храмом Східної Європи. Вони остерігаються, адже будівля вже не досить міцна і потребує ретельного експертного обстеження. Без таких висновків будь-які археологічні розкопки під храмом можуть мати непередбачувані наслідки, писали «Чорноморські новини» на початку січня 2012 року. Та чи зважать на ці небезпеки ті, кому кортить мощі князя Ігоря перевезти у Пєрєдєлкіно, щоб потім стверджувати, що й воно має причетність до великої історії нашої української землі — Русі?», - ось так рубо ставить справедливе запитання автор у «Черноморських новинах».

Наміри московського гостя в умовах сформованого рівня національної свідомості громади мали б розглядатися зовсім по-іншому: за відповідними законами та моральними принципами. І аж ніяк не Москви!? Він же, вибачте, не у Пєрєдєлкіно? Але у нас цього нема!

Нові плани Білокам’яної

І ось, коли час «Ч» настав, зрозумілішими стали і обриси чергового бажання Москви - «підживити» власну історію Х-ХІІ століть незаперечними доказами. Адже як не повертай, а запитань у ній все таки більше ніж відповідей! Тому цього разу взято курс на рішуче і радикальне втручання у княжі поховання, провівши перекопування останнього притулку мощів у храмі сусідньої України.

Звичайно, що нам відомо про наміри сусідки з давніх-давен володіти всім і вся з того, що належить від початку українській історії. І передусім - з Київської Русі! От тільки хотіти - то одне, а мати - то зовсім інше! Тому виголошені бажання автора історичних оповідань підсобити у такий спосіб землякам з Пєрєдєлкіно, здаються непереконливими, щоб відкривати доступ до святинь України.

Але Москві вдається якось просто. Пересік кордон України, прийшов у високий кабінет влади, а на тебе вже чекають з позитивними рішеннями твоїх чергових бажань!

Хвилювання патріотів

У Чернігові немало національно свідомих городян, які переймаються у зв'язку з очікуваннями на лопатні роботи на Валу під собором Спаса. Тому й реагують стурбовано. Адже гряде велике зрушення землі там, де має бути спокій... Кажуть, що ситуація є безглуздою. Почути б археологів та духовенство!?

Бо чомусь жодного разу так і не почули висновки чернігівських археологів, які десятиліттями працюють зі святинями. Поруч Національний педуніверситет. А там відомі археологи. Звичайно, що до найавторитетнішого слова мали б запросити метра чернігівської археології Володимира Петровича Коваленка з 40-річним досвідом розкопок у Чернігові. Тож чи запитали його про наміри росіян? І чи дав він оцінку? А як реагує археологічна інспекція? Тим більше, що проведене сканування фахівці вважають елементарним невіглаством. Адже, як розповідають археологи навіть вести мову про науковість заходу важко, бо сканувати у соборі, де підлога вкрита ліноліумом по чавунним плитам, під якими проходять залізні труби теплотраси, пересікаючись посередині храму, є взагалі незрозумілою затією. Не озвучено й позицію єпархій Українських православних церков? Та й ініціатори мабуть розуміють, що збираються не картопельку копати у Пєрєдєлкіно? Мова про духовний підмурівок української історії. Інша справа, що у Пєрєдєлкіно кортить мати мощі українського благовірного святого Князя Ігоря задля повноцінного облаштування храму, який зі слів Юрія Сбітнєва має уособлювати «південні духовні ворота Москви».

Маленький епілог

І наостанок. Здається, що куди креативнішим би був хід пана Сбітнева до розчулення своїх президентів-прем’єрів з пропозицією повернення на історичну батьківщину - в Україну-Русь чималенького спадку артефактів минувшини, що наразі знаходяться у музеях, галереях та храмах Росії У такому напрямку і спрямовував би силу власного авторитету російський письменник. Цей крок підтвердив би справжні наміри піклування про батьківщину пращурів. А починати треба з «Шапки Мономаха», яка мала б зайняти своє історичне місце у Києві!?

А з мощами чернігівських князів нехай знаходять порозуміння сини Руси-України!
[font=Arial]

За неньку, мачуху чи московського тирана?

Борис — Tue, 03 Apr 2012 16:43:28 GMT

За неньку, мачуху чи московського тирана?
(з приводу матеріалу Людмили Студьонової)

«Коли мого батька забирали до Червоної армії, йому ще й вісімнадцяти не виповнилось. Але рослий худорлявий підліток з ватагою хлопчаків 1924-25 років народження почимчикував розбитими осінніми дорогами з села Лизунівки до районного центру, щоб поповнити лави геть поріділого війська, нещодавно здолавшого Десну і налаштованого на одному диханні «добре всипати німцям» на Дніпрі, Сожі та Прип’яті!?

Це такими думками жив сталінський генералітет, зовсім не переймаючись долею безвусих молодиків. Бо в Україні - надійному постачальникові живої сили, як гарматного м’яса для війни, навіть за величезних втрат на фронтах 1941-43 років, залишалось підґрунтя для проведення чергової мобілізації, готової «зачистити» молодь аж до 1927 року народження!?

До військкомату батько не запізнився. Разом з однолітками налаштувався щонайшвидше отримати зброю, адже йшов на війну! Наївне запитання: «А коли нам видадуть зброю?» - отримало категоричну відповідь: «А коли уб’ють когось з тих, хто має гвинтівку». А ще за мить цей товстий та червонощокий майор-штабист встиг запитати у лоб: «Воювати хочете?» На що звичайно ж почув бажане: «Хочемо…» Хоча зовсім не в унісон майорському басові.

Про війну батькові розповіді запам’яталися дотепністю і яскравими ситуативними картинками. От тільки на відміну від популярних пропагандистських кіносюжетів та героїзованих творів письменників соцреалізму відрізнялися буденною правдою рядового вояка. Адже він, мужній боєць Другої світової війни, він мав право не любити генералів та маршалів, яких чомусь нав’язливо називали полководцями. Чому не любити? Бо не забував про «переможні операції» з морем крові від Гомеля і аж до Берліна. Тепер, коли батька нема поруч, я чітко розумію його небажання виступати на різних заходах напередодні дня Перемоги. Просто він ненавидів лукавих, а тому, дивлячись у вічі, не міг спокійно говорити про так званий «масовий патріотизм», про «талановитих маршалів», на чолі з не менш кровожерливим Жуковим, про Сталіна, а значить, і про тих, хто ніколи не ставив питання ціни перемоги. Натомість - охоче згадував друзів-земляків, з якими побував у боях.

Мені запам’ятались його сумні згадки про військовиків з польових штабів, які дивились на бранців 1943 року як на ворогів?! І все, через ту «кляту провину» - жити на окупованій німцями території, яка у наступному житті, наче тавро, ще довго супроводжуватиме українців відповідною графою офіційних паперів: «Чи перебували Ви, чи Ваші рідні під час війни на окупованій території?» Дізнався я і про загиблих друзів, які, склали голови, навіть не змінивши домашній одяг на військові однострої, не зробивши жодного пострілу - бо зброї не мали!? Їх - сотні тисяч, гнали вперед - «чорна піхота» чи «чорносвиточники»(!!!) А в інформаціях з фронтів ці втрати не фіксували…»(зі статті автора)

Поділяючи роздуми шановної пані Людмили стосовно штучно ускладненої на ідеологічному підгрунті філософії періоду Другої світової війни на теренах України, все ж таки можна певні акценти у частині таких понять чи ярликів як «зрадники», «пристосуванці», рівно як і «герої, які жертвували життям в ім’я Перемоги над невиданим до цього жорстоким і підступним ворогом - німецьким фашизмом» трішечки змістити у бік від принципової категоричності авторки. Бо якщо вже за великим рахунком і урочисто вручити перші два гучні слова, як елемент характеристики дій, то найбільш рейтинговими кандидатами на таку подяку від українського народу, що відмучився на окупованій землі, на фронті, полоні чи рабстві, мала б стати злочинна комуністична система СРСР.

Дійсно такі події, які упали на голову наших українців - батьків, дідів та прадідів сьогоднішнього покоління, не є такими простими для сприйняття, якими нав’язували нам на кожному кроці за совка десятиліттями.

Але мають місце і речі, для яких давно настав час задля встановлення об’єктивної та справедливої оцінки, висновків тощо. Ми навіть маємо право на таку оцінку, а так і повинні її отримати з позицій суто української долі 1941-1945 років, коли у вогняне пекло нас нахабно і підло втягнув не менш зліший, ніж німецький фашизм, ворог українського народу - сталінський більшовизм.

Та чи й не дивним було б розглядати можливість мовчазної смиренності та порозуміння до комуністичної влади з боку тих мільйонів українських господарів чи конкретніше сотень тисяч родин хазяйновитих соплеменників, яких (м’яко буде сказати - жорстоко), а по-фашистски, люто катувала та нищила у 30-ті сталінська система Кремля. Ото і поповнювали молоді парубки на перших порах приходу німців у непростих ситуаціях лави різних військових та напіввійськових формувань окупаційних сил, поліції тощо. Бувало, як свідчать розповіді сучасників, українці там опинялися як з власної волі, так і з примусу, або взагалі за інших обставин. Воно й не випадково, адже ставало реальністю, коли десятки мільйонів громадян України були кинуті на призволяще перед ворогом впродовж літа-початку осені 1941 року. Бо ж евакуювали і евакуювали тих, кого мали уберегти від ворога для майбутніх великих справ, хто мав особливий статус - комуністів, номенклатурщиків та їхні родини!?

Тому судити принципово про «своїх та ворогів» з того, що відбулось у 1941-1945 роках, виходячи лишень з критеріїв традиційної оцінки, як на мене, буде не зовсім справедливим у зрозумінні суті того, що відбулось. Бо ж зовсім не за українську землю бездарні сталінські невдахи-генерали кидали мільйони вояків під Москвою, Сталінградом чи на Дніпрі!? І це добре відомо кожному, хто хоче зрозуміти.

(повністю матеріал з роздумів про війну крізь призму спогадів очима рідних подано у блозі boryslav.сom.ua, або Блог Бориса Домоцького «На варті українства» у статті «Про війну, батькову медаль та про нашу пам’ять»)

Невдячні пасинки

Борис — Mon, 02 Apr 2012 13:33:58 GMT

Така вона безрозмірна, неначе рукавичка з відомої казки, ця «п’ята колона»!? Ну й місця ж тут! Кого тільки не прийняла у свій черев. Он, подивись, тільки політиків різного штибу тьма-тьмуща! А ще ж неміряно вчених, військових, літераторів! І всі чомусь так ненавидять Україну, що згодні боротися з нею до останнього, немов з вітряними млинами, аби тільки шкодити.

Як на перший погляд, справа наче б то і не вдячна, але, все ж таки, приваблива. Недарма ж останніми роками навіть академіки підв’язуються до тих, хто ріже по-живому, все тіло державницької статури моєї країни, яка саме від рук таких діячів, між іншим,так і не окріпла після більшовицького табору. Сором’язливість чи чин порядності їм зась. Ось вони і не гендьбують засвідчувати свою присутність серед кагалу невдячних пасинків прадавньої України.

Нещодавно у числі «Сіверщини» №13 від 29 березня 2012 року привернув увагу матеріал «У КИЄВІ БУЗИНА, НА ГОРОДІ ДЯДЬКО» з принциповим і патріотичним міркуванням Петра Антоненка щодо антиукраїнської позиції окремих представників з сегменту суспільства, учасники якого так і залишилися впродовж двадцяти років безпорадними у протистоянні з агонією невиліковної хвороби, яка зветься звічайнісеньким антиукраїнством.

Прямо у корінь поглянув поважний автор, дорікнувши у контексті роздумів нашим недешевим для суспільства гуманітаріям-вченим, котрих, як показує життєва реалія, вже настільки зашугала пересторога владного перста з високого олімпу, що вони, піджавши хвіст, сховалися геть далеко під товстим шаром пилу академічних кабінетів, постійно очікуючи виклика на килимок барського двору!? Так і сидять бідолашні «доценти с кандідатамі» тихенько, аж поки не змовкнуть останні акорди балу на зібранні тимчасово паразитуючих на антиукраїнській борозні невдячних вітчизняних пасинків.

Однак, здається, нема нічого дивного як у позиції відомого академіка-історика-археолога, так і інших осіб, названих автором у ватазі тих, хто мутить воду у діжці, перекручуючи, калічачи, фальсифікуючи зі своєї дзвінниці об’єктивний шлях прадавньої української історії.

Адже у випадку з одним із очільників найвищої української академічної установи найскоріш за все спрацьовує зрозумілий діагноз - брак можливостей осягнути глобальні вітчизняні історичні процеси, виходячи з вікового цензу. Бо ж перебування впродов життя на міцних принципах сталінсько-суслівської філософії ВКП(б) не могло пройти безслідно. І тому очікувати від людей відповідного гартування на розуміння звичайного європейського підходу у оцінці певних періодів історії великої країни - просто нереально!?

Ось і виходить, що пан академік не в силі побороти комплекс меншовартості. І це природно, так само і з особою, яка належить до кола сучасних літераторів, і носить призвище, що пішло від поширеної у Поліському краї дикої рослини. Нажаль і цю постать так само не можна навчити любити Україну!?

І то добре, коли на завершення своєї державницької думки пан Петро Антоненко наголошує, що «Бузини і Толочки в Києві». Бо у такий спосіб він залишає простір на сподівання, що на теренах великої України вистачить небайдужих розумників, далеко випередивших за рівнем свідомості і здорового глузду духовний стан душі столичних апологетів чужинської історії, філософії та способу мислення.

Тож нехай Бузина так і залишається у Києві, а академік Толочко продовжує заробляти кревні на пошуках найкращих епізодів історії України с у часи панування Росії чи радянського союзу. Адже таке сьогоднішнє життя у дочок, пасинків та заблудших синів. А нам - своє робить!