| Борис | Дата: Четвер, 28-Лип-11, 18:00 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 48
Нагороди: 2
Статус: Відпочиває
| І ось-кінець 80-х! Нарешті затріщав імперський жупан на тілі Радянського Союзу. Свіже повітря свободи потужним струменем надихало Україну! Вічно пам’ятатиму цей щасливий епізод життя ще за совка, коли навесні 1989 року нам з дружиною вдалось побувати у прекрасній країні (на той час формальній республіці ще існуючого Радянського Союзу) - у Литві.
До Прибалтики їхали автобусом з Чернігова через Гомель, Мінськ… Мали змогу по обидва боки дороги, як це буває, розглядати приклади господарювання . Очі добре фіксували все навколо. А пам'ять зберегла немало інформації і величезну купу вражень: порожні прилавки і довжезні черги у Чернігові, гарні дороги по Білорусії з небувалим для Союзу забезпеченням продуктами сільських магазинів у сябрів, висока культура у містах у Балтії з ошатними музеями, збереженими пам’ятками. А ще - розкидані хутори, селяни, що виносять на дорогу каміння!? Кажуть так за кожною оранкою камінь «вилазить» з під-землі!? А ще - тепла зустріч литовцями нас - українців(ми ж показували паспорти) на приватних квартирах, куди у Вільнюсі тимчасово поселили за кількаденною путівкою.
Є що згадати сьогодні, коли маєш сперечатися з «п’ятою колоною» чи полемізувати з пересічними опонентами стосовно шляху рідної країни до укріплення самостійності, до економічної незалежності від всіляких «газів» невдячної сусідки на північному сході.
А разом – і про Білорусь, з її особливим облаштуванням життя, коли для одних воно конкретно - авторитарне, особливо після кривавої бійні у грудні 2010 року у Мінську на президентських виборах, а для інших - нагода «позаздрити»,( бо у голові – чернігівські) автомобільним дорогам, чистим гомельським проспектам з парками!!! У всякому разі такий розклад переважав в українській свідомості обивателя аж до обвальної кризи командно-адміністративної економіки у авторитарній Білорусі!?
Ну, а коли побачив життя країн Балтії, як це вийшло з нами, то можеш сміливо, на прикладах, пояснити рішучість кроку сусідів по Балто-Чорноморському коридору до поспішного розлучення з совком?! У противагу соціально-економічному безладу, який болісно насунувся на геть непідготовлене до такого масштабного удару ніжне тіло білоруського соціуму!? Тим більше, що всі ці двадцять років, які ми так і не змогли використати для розумного прощання з минулим, маленькі країни на узбережжі прохолодного моря набували досвіду самостійного життя поза могутньою імперією. Без скиглення і без постійного поглядування на вчорашнього співкамерника.
У ті дні кінця 80-х вдалось не просто відкритими очима подивитися на акт появи на світ Божий незалежної Литви, заглянувши в утробу Союзу, а ще й відчули небувалий присмак Свободи по-литовськи!!! Щовечора, як тільки сідало сонце, ми насолоджувалися незабутньою картиною європейського ґатунку: у центрі Вільнюсу, над Ратушею, на високій щоглі розгорнуте велике національне знамено так легко, гордовито і невимушено майоріло, підсвітлюючись потужними ліхтарями з землі… Це був гарний урок, який я зрозумів сам і пояснив його майбутні наслідки колегам-вчителям, які приїхали з нами з різних шкіл Новгород-Сіверщини на екскурсію:
«Все, - сказав я тоді, - ми маємо честь знаходитися за кордоном, у Європі»! Литва розпочала свою ходу до відновлення незалежності вперто, настирливо, послідовно, не озираючись на сусідів і зовсім забувши зразу ж, на старті, про все ще існуючу «пропозицію» від Михайла Горбачова до повернення у стан «вєлікого і могучого»!? Перед країною постала історичної ваги мета - відновлення незалежності Литви.
Коли ми їхали автобусом ще з Білорусії, то звернули увагу, як молоді вояки у незвичних для нас одностроях облаштовували ділянки майбутнього державного кордону Литовської Республіки з «Радянською Білорусією»(!!!): лежала гора чималеньких блоків з каменю – дикаря, а угору підносився, опускаючись через хвилину за мотузку охоронцем - жандармом полосатий шлагбаум - традиційний атрибут поділу на два протилежні світогляди!!!
З весняної Балтії пам’ятного 1989 року ми повернулися зовсім «іншими людьми» щодо політичної орієнтації. Ставало зрозумілим - Союз як конгломерат різних етносів, немов вінегрет у тарілці на весіллі, доживає останній період у традиційно-повноцінному складі!? На дорогу розлучення, «спаливши мости», впевнено стали три невеличкі мужні і горді країни!
От тільки не знали ми у ті дні, що майже одночасно, потягом з Чернігова, прибув до Литви спеціальний агент місцевих націонал-патріотів – Валерій Юрійович Сарана, відряджений для кур’єрської місії – доставити із столиці - Вільнюсу віддруковану у тамтешній друкарні напівлегальну газету Чернігівщини - «Громада» - передвісницю нинішньої «Сіверщини».
Про вояж пана Валерія я дізнався через… двадцять(!!!) років, коли патріотична спільнота Чернігівщини влітку-восени 2010 року відзначала двадцяті роковини доленосних подій 1990-1992 років, головною рушійною силою яких і був Народний Рух України.
«Старі» рухівці згадували дні, коли на підґрунті національної свідомості кращі представники українського етносу гуртувалися навколо ідеї звільнення України від опіки Союзу, а так і проголошення незалежності. Ось і почули про непрості мандрівки нашого друга Валерія Сарани. А газету «Громада» після неймовірних перешкод вдалось переправити до Чернігова зі страшенно великим ризиком. І якось трапилось, навіть, що кадебістським «шпикам» вдалось конфіскувати частину накладу.
На Новгород-Сіверщині знають розумні люди, що навесні-восени 1918 року, під час німецької окупації, простір, де сучасні землі на лівому березі Десни – село Бирине, Прокопівка та інші фактично не відчували влади центру, знаходячись у так званій «нейтральній зоні» між Українською Народною Республікою і більшовицькою Росією. Місцеві «отамани», за свідченнями старожилів села Бирине, проголосили у лісовому краї «Биринську республіку». У контексті цих подій нічого дивного не вбачаємо, бо навіть сьогоднішня районна влада не завжди може ефективно впливати на життя сіл за Десною під час весни! Не вдається, бо повінь на двох річках заважає!!!
Наше повернення у минуле на 90 років дозволяє проникнутися вільним життям «невеличкої республіки» та зрозуміти психологію та генне підґрунтя особливого менталітету сучасного населення. Місцеві діди-старожили розповідали нам, що на той час у селах було чимало зброї, по селу бігали люди, які називали себе партизанами, а потім пішли до «війська» Т.Черняка, Д.Коротченка, В.Боженка, що розміщувались у сусідніх селах Уралове, Очкине, Хільчичи, Кривоносівка. Найбільш непересічними моментами історії того часу цікавилися ми разом з відомими журналістами Сергієм Павленком та Василем Чепурним, досліджуючи цей шмат землі за Десною.
Совіти закріпилися у Биринському краї тільки у 1919 році. І одразу почали з гвинтівкою та багнетом виконувати «продовольчу розкладку», вигрібати хліб!? Тоді ще можна було по свіжим слідам скористатись зброєю, витягнувши з-під стріхи чи клуні. Про таке добрі господарі не забули і вміли перед «продзагонівцями» постояти. А зброї у тамтешніх мешканців ще на початку 80-х років було чимало, в тому числі і з періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.: гвинтівки, нагани, багнети, шаблі… Таке мені і через 70 років після історичних подій прийшлось пропустити у немаленькій кількості через руки, організовуючи краєзнавчий музей у навчальному закладі. Він і сьогодні є одним із кращих серед сільських шкіл. А добру справу збирання арти-фактів української минувшини у лісному краї продовжує національно-свідома вчителька Людмила Плахута.
Наприкінці 80-х-початку 90-х на далеке село Бирин, що сховалося за великими лісовими масивами Новгород-Сіверського Полісся за двісті кілометрів від Чернігова, мені надходили примірники першого вільного демократичного видання - «Громади»! Пізніше про побачене я розповідав колегам, серед яких, на ту пору там, де я працював, не густо було з однодумцями. Хоча постійні дискусії з політичного моменту, як на мене, вдавалося вести без перестрахування з кількома працівниками школи. Двоє з них репрезентували той прошарок, про яких на селі говорили - «індуси»!?
Навіть за хвилину розмови ставало помітним, що і Гаврила Павлович Шлапак і Савелій Борисович Тупиця з піднесенням говорили про невідворотність теперішнього розпаду СРСР, який стукав у вікно. Їм совіти не пожаліли колись «гарячої смоли» залити за ворот. Отримали сповна, а тому за втратою перспективи збереження імперії на ім’я СРСР зовсім не сумували! З ними я отримував такий собі «постійний допінг» спілкування і обговорення матеріалів нових демократичних видань. З Литви ми привезли «самвидавчу літературу»: газети, буклети, листівки.
А у 1990 році з Західної України прийшла посилка. Це зі Львова активісти «Просвіти» і Народного Руху надіслали блакитно-жовтий національний стяг разом з книжками «Історія України. Короткий огляд», які допомагали у нашому краї становленню Української незалежної держави. Пізніше цей прапор став першим національним знаменом серед установ району, а тим більше шкіл!!! Його того ж року у серпні, напередодні початку нового навчального року нам навіть перешкоджали встановити на постійне місце у школі (була така спроба двох тодішніх партійних освітянських керівників району). Але у житті і мить не забувається! Саме таким сьогодні ми маємо пишатися. Пізніше, коли з 1992 року прапор увійшов у наше життя, ми його передали до Биринської сільської ради на прохання голови.
Сьогодні, як ніколи, доля перевіряє на міцність всіх нас. Якби не так, то у кожному населеному пункті на цвинтарях, в найбільш відвідуваних громадою місцях, стояли б Хрести у пам'ять поклавших голови пращурів. І хоча б у районному центрі, на повагу до відійшовших у світ інший, вдячні нащадки мали б створити головний меморіальний символ – «Борцям за волю України!» - шану представникам всіх поколінь - праведників з Новгород-Сіверщини, від козацьких днів і аж до краху наймогутнішої імперії – Радянського Союзу!!! Знак вдячності за звитягу, мужність і символ віри у майбуття! Постати він мав би у діловій частині міста, зовсім не розділивши долю Хреста пам’яті Голодомору, який місцева влада відсунула за п’ять кілометрів від центру!?
Наші попередники не стояли осторонь складної і тернистої дороги до незалежності. Кожне покоління засвідчило жертовність і звитягу, ставши передвісниками нинішнього спокою і завтрашньої впевненості. Дарма, що певним силам це не досхочу. Змінити головний курс країни простенькими випадами українофобії, нехай навіть «офіційної» - нереально. Виходить, що є потреба пам’ятати уроки Української національної революції 1917-1921 років разом з подіями 1989-1992 років, з досвідом наших [c]братів по ідеї у Народних фронтах Прибалтики та робити висновки і на 21-му році НЕЗАЛЕЖНОСТІ. Слава Україні!
|
| |
| |
