Перші демократичні вибори до Чернігівської міської Ради народних депутатів 4 березня 1990 року розпочалася гласно і публічно з організованих владою обговорень закону про вибори у місцеві Ради, опублікованого 2 листопада 1989 року. Після голосування «по-радянському» за єдиного кандидата від «блоку безпартійних і партійних», цей закон на той час здавався демократичним навіть «неформалам».
Висувати кандидатів депутати до місцевих рад отримали право не тільки трудові колективи підприємств і установ, а навіть їх підрозділи чисельністю не менше 20 працівників та громадські організації за місцем їх реєстрації.
В той же час, членів виборчих комісій, як і раніше, фактично підбирали парткоми підприємств та установ, а списки виборців складали райвиконкоми.
Вибори відбувалися одночасно з виборами до Верховної ради УРСР за мажоритарною системою з одномандатними округами, але кількість депутатів в місцевих радах було дещо скорочено, а їх термін обрання продовжено з 2–3 до 5 років. У Чернігівській міській Раді народних депутатів кількість депутатів було скорочено з 250 до 150, а обласній – з 350 до 155. Обраним депутатом вважався кандидат за якого проголосувало більше 50% виборців, що взяли участь у голосуванні, за умови що більше 50% зареєстрованих виборців візмуть участь у голосуванні. У разі якщо ніхто з кандидатів у депутати у І-му турі не отримував переваги у 50% +1 голос, від тих хто взяв участь у голосуванні, то відбувалося повторне голосування (ІІ-й тур) в якому змагалися два кандидати, які отримали найбільшу підтримку виборців.
Кожен громадянин мав право бути депутатом одночасно двох Рад, в т. ч. Верховної ради УРСР.
Виборець висловлював свій вибір якщо залишав у бюлетені незакресленим лише прізвище одного з кандидатів у депутати. Законом не було передбачено захисту бюлетенів від підробки, а при отриманні бюлетеня виборець не розписувався у списку виборців.
Крім змін у виборчій системі, законом розмежувувалися повноваження Рад і їх виконавчих комітетів. Раду очолював лише депутат, а усім начальникам підрозділів, членам і керівнику виконкому заборонялося мати депутатський мандат цієї ради, що раніше, навпаки, було обов’язковою умовою отримання будь-якої керівної посади у виконкомі місцевої Ради.
Ось таку «перестройку» планувала у місцевих Радах здійснити керуюча і направляюча на той час КПРС.
Що ж відбувалося на місцях ?
Вже 1 листопада 1990 року в місті Чернігові місцевими Радами було створено Деснянську району виборчу комісію, а 3 листопада – міську. З якою метою це робилося. звісно, формально за поданням трудових колективів, контролюваних парткомами, ще до оприлюднення закону ? Активісти «неформальних» організацій зрозуміли вже під час висування кандидатів у депутати. Наприклад, виборчі комісії не реєстрували кандидатів у депутати, що висували неконтрольовані парткомами трудові колективи на підставі того, що вони не є начебто «первинними», тобто не підпорядковані безпосередньо керівнику підприємства.
До цього треба додати значну різницю у загальній кількості виборців у виборчих округах. Це умисно створювало нерівні умови для кандидатів у депутати. Наприклад, у виборчому окрузі № 23 виборців було аж 2137, а в № 29 – тільки 592, тобто 3,6 раза більше. У шести виборчих округах №№ 6, 7, 9, 23, 45, 126 виборців було більше 2000, а у 18 – менше 1000.
І це не випадковість чи помилка, а звичайна на той час практика. Так внаслідок штучного завищення кількості виборців у міських виборчих округах (у середньому біля 8 тисяч виборців) порівняно з сільськими (у середньому – 6,7 тисячі виборців) мешканці м. Чернігова обирали на чотирьох депутатів Чернігівської обласної Ради менше, ніж це доволяло законодавство.
У зв’язку з тим, що висування кандидатів у депутати відбулося ще до «ковбасної революції», кількість кандидатів у виборчих округах коливалася від 1 до 6, тобто у середньому на один мандат претендувало лише по 2,6 кандидата, а голосування відбулося після бурхливих подій: 4 березня 1990 року було обрано лише 44 депутата з 150. З 16 округів, де балотувалося по одному кандидату у депутати, не було обрано депутатів у 4-х округах, а в округах де мандат виборювали лише по двоє кандидатів, чернігівці не обрали нікого у 38 округах з 64.
Для порівняння. На виборах до обласної Ради 4 березня 1990 року, де на один мандат у 26 округах м. Чернігова у середньому виборювало по 5,3 кандидата в депутати, було обрано лише одного депутата (в цьому окрузі балотувалося 3 кандидата) з 26, а у двох округах, де балотувалося по два кандидата – не обрано нікого. Найбільший відсоток голосів (округ № 149) отримав командир в/ч 92422 Затолокін М.П., за якого проголосувало 91,82% виборців-військовослужбовців. Найменшу підримку виборців отримав майбутній міський голова Косих В.А. в окрузі № 49 (ЗОШ № 7): 494 голоси з 987, що взяли участь у голосуванні.
Ще 64 депутата до Чернігівської міськради було обрано у повторному голосуванні 18 березня 1990 року, який відбувся одночасно з повторним голосуванням до Верховної ради УРСР.
Отже, після двох турів виборів до Чернігівської міськради було обрано лише 108 депутатів з 150. Серед них керівники підприємств, установ – 17, в т.ч. директори шкіл, керівники навчальних закладів – 5, головні лікарі – 4; керівники партійних органів – 7, правоохоронних органів – 4, військових частин – 4; інженери – 16, робітники – 15.; жінки – 8, молодь до 30 років – 8, члени КПРС – 76, члени ВЛКСМ – 3. При цьому 92 депутата були обрані вперше. Найбільше серед обраних було працівників в/о «Чернігівський радіоприладний завод» – 23, в/о «Химволокно» – 7, ЗАЗ – 3, КСК – 2.
Вже на першому засіданні першої сесії Чернігівської міської ради народних депутатів 21-го скликання, яка відбувалася, на відміну від звичних до того одноденних сесій, протягом 4, 5, 6, 12 квітня та 10, 11 травня 1990 року, більшість, контрольована міськомом компартії, намагалася обрати керівництво ради і міськвиконкому. Тож коли з'ясувалось, що рішення приймаються чомусь більшістю лише у 55 голосів, а не більшістю від загального складу ради у 76 голосів десять народних депутатів, які не погодилися з цим, залишили сесійну залу і відмовились реєструватись до обрання повного складу міськради.
В кінці сесії, 11 травня 1990 року, коли депутатів-бунтівників підтримали інші народні депутати, було вирішено утворити демократичну депутатську групу «Чернігів», яка у 1990–1994 роках була однією з найвпливовіших і найбільш дійових гілок національно-демократичного руху на Чернігівщині. До депутатської групи увійшов 41 народний депутат, що представляли 19 підприємств і організацій міста (найбільше з в/о «ЧРПЗ» – 19). Серед них: інженерно-технічних працівників – 12, робітників – 11, керівників – 1, вчителів – 5, наукових працівників – 2, військовослужбовців – 2 і навіть один працівник міліції. Щодо партійного складу: члени КПРС – 17, ВЛКСМ – 2, рухівців – четверо.
Членів демократичної депутатської групи «Чернігів» (голова Ю. Філіппов, секретар – С. Соломаха) об’єднувало бажання позбавити монопольної влади компартію шляхом департизації державних установ, переходу на багатопартійність, передачі важелів влади і контролю над виконавчою владою до демократично обраних Рад.
До речі, підсумки голосування 4 та 18 березня 1990 року по обранню депутатів районних у місті Рад були ще більш невтішними: до Деснянської райради обрано лише 50 депутатів з 100, а Новозаводської – 46 з 90.
Саме тому повторні вибори 19 квітня 1990 року відбувалися вже за іншим сценарієм. У 42 округах було висунуто від 3 до 12 кандидатів, тобто в середньому по 5,86 кандидата на один мандат (17 виборчих округах Деснянського району по 7,06 кандидата, а у 25 виборчих округах Новозаводського району – 5,04).
Щоб забезпечити «результативність» на повторних виборах їх організатори зменшили, порівняно з виборами 4 та 18 березня 1990 року, кількість зареєстрованих виборців у 27 з 42 виборчих округів. Наприклад, у окрузі № 5 на 16,6%, у № 47 – 20,5%, у № 111 – 15,2%, у № 123 – 19,4%, у № 126 – 8,6%, у № 137 – 11,6%, а на виборах 14 червня 1990 року у окрузі № 97 на 19,5 відсотка. Отже, є підстави вважати, що вибори в округах № 123 та № 126 на повторних виборах 19 квітня 1990 року та в окрузі № 97 14 червня 1990 року не відбулися у зв’язку з участю у них менше ніж 50% виборців.
На повторних виборах 19 квітня 1990 року активність виборців була меншою, ніж на виборах 4 та 18 березня 1990 року, тому у п’яти округах з 42 вибори були визнані такими що не вдібулися: в округах №№ 24, 36, 108 у І-у турі, а в округах №№ 24, 30 у ІІ-у турі.
Звісно, що на цьому тлі більша «активність» виборців на повторних виборах 19 квітня 1990 року, ніж 4 і 18 березня, в дев’яти округах з 42 є підозрілою. І якщо у Деснянському районі це відбулося лише в округах № 47 та № 62, то у більш конрольованому парткомами великих підприємств Новозаводському районі – у виборчих округах №№ 106, 113, 129, 132, 133, 137, 146. Наприклад, якщо 4 березня у виборчому окрузі № 106 взяло участь у голосуванні 76,0% зареєстрованих виборців, то 19 квітня – 94,3 відсотка!
Однак до мандатної комисії міськради надійшла скарга на дії лише однієї вищезгадної дільничної виборчої комісії № 62, що знаходилася у школі № 30. Підставою для незатвердження міськрадою депутатських повноважень директора цієї школи Колесника В.І. і визнання виборів в недійсними було встановлення факту фальсифікації у цьому виборчому окрузі, відповідно до заяв виборців, які не брали участь у голосуванні 19 квітня 1990 року, але у списку виборців були позначені як такі, що начебто взяли участь у голосуванні.
Повторні вибори у цьому окрузі відбулися восени того ж року. За підтримки демократичної депутатської групи «Чернігів» було депутатом було обрано редактора багатотиражної газети «Приборостроитель» Лозанюк Ж.І.
У підсумку на повторних виборах 19 квітня 1990 року до міськради було обрано 19 депутатів з 42, при повторному голосуванні 27 квітня – 17, а на других повторних виборах 14 червня – ще 5 депутатів. Серед них керівники підприємств, установ – 9, в т. ч. директори шкіл – 2, органів партійної і виконавчої влади – 5, правоохоронних органів – 5, інженери – 5, робітники – 3. В той же час, депутатські мандати несподівано не отримали представники партійно-радянської та господарської номенклатури: Бутко М.П., Васюта О.П., Глиняний О.І., Гурський В.О., Доманов С.В., Дьяконов В.П., Косарев В.П., Літвінов М.І., Маньковський Г.В., Мовша М.Б., Нак М.Є., Огей В.М., Пушкарьов В.В., Роговий А.М., Сенькович М.О., Стрілець М.І., Федоренко Є.О., Ясько А.Г.
До речі, повторні вибори 19, 27 квітня і 14 червня 1990 року відбулися у робочі дні (четвер, п’ятниця), що сприяло блокуванню обрання депутатами міськради представників національно-демократичних сил. Наприклад, у виборчому окрузі № 30 разом зі співголовою Чернігівської крайової організації Народного Руху за перебудову Сараною В. Ю., балотувалося сім працівників підприємств міста, з них чотири працівника ремонтно-механічного заводу «Жовтневий молот» (де і була розташована виборча дільниця), а також завідуючий відділенням міської лікарні та протоірей, священник Свято-Троїцького собору. Якщо у І-у турі Сарана В.Ю. отримав більшість у 38,1% голосів, а його найближчий конкурент – 15,5%, то повторне голосування 27 квітня було визнано таким, що не відбулося через участь у ньому менше 50% виборців.
Отже, перші демократичні вибори до місцевих Рад у м.Чернігові були не такими вже чесними і демократичними, а партноменклатура, оговтавшись після поразок 4 та 18 березня 1990 року, взяла реванш на повторних виборах, застосувавши як технології контролю за висуванням кандидатів у депутати, розтягування голосів виборців за допомогою «технічних» кандидатів, так і фальсифікацій щодо участі виборців у голосуванні.
Перші більш-менш демократичні вибори у 1990 році до місцевих засвідчили, що мажоритарна виборча система з 50 відсотковими бар’єрами явки виборців і обрання депутатів затягує виборчий процес та створює сприятливі умови для фальсифікації виборів. Однак, це не завадило компартноменклатурі після цих виборів втратити монополію у деяких місцевих Радах.
Більш того, вже на ІІІ-й сесії у жовтні 1990 року після тривалого протистояння щодо визнання легетимності обрання на першому засіданні І-ї сесії міськради голови Ради Лисенка А.О. і відставкою у зв’язку з відмовою співпрацювати з бунтівними депутатами голови міськвиконкому М.І. Літвінова Чернігівська міськрада самочинно почала реформування «радянської» влади: у супереч законодавства на посади голів Ради і її міськвиконкому було обрано одну особу, на яку фактично було покладено функції міського голови.
Отже, перший крок на шляху до формування місцевого самоврядування було зроблено.