| mazepinez | Дата: Неділя, 10-Бер-13, 21:44 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 35
Нагороди: 3
Статус: Відпочиває
| Партизани спостерігали, як палили Корюківку
Дві роз’єднаніподії
1—2, 9 березня 1943 року чернігівська Корюківка пережила моторошні години знищення: кілька тисяч дітей, жінок, стариків без суду і слідствабули методично розстріляні-спалені. Людидо останньої фатальної миті не вірили, що будуть покарані у такий жахливий спосіб зачиїсь дії, вони казали губителям : “Паночки, ми нічого поганого вам не зробили,
це якась помилка...” І падали на землю, як снопи, скошені кулями. Сьогодні б хотілося порушити усталену традицію розповідіпро трагічну сторінку історії Корюківки.Адже 70-річчя сумної дати – це привід не тільки для вшанування жертв ( яких , до речі, всіх ніхто поіменно і досі не знає!), алей для роздумів. Не секрет, протягом усіх цих десятиліть у багатьох корюківчан з’явивсявеликий тягар сумнівів про далекіжорстокі дні: чи вони були вже такимифатальними? Чому партизани, за дії яких розплачувалось мирненаселення, були практично поряд і навіть не зробили спроби відлякнутикарателів? Чи можна було уникнути моторошної трагедії? Отже, й мені хотілося поміркувати над цимпісля поїздки у Корюківку, зустрічі урайцентрі зі свідками спалення міста. Саме вони наділили вирізками з газет, копіями записанихспогадів. Перше, що вразило при вивченні опублікованих матеріалів,
роз’єднаність написаного про дві події, які були дуже поєднані. Начебтовони не були близькі у часі і не стосувалися одне одного! Чому? Автори розуміли,що, поєднавши усе, вони ставлять натерези закономірні конфронтуючі міжсобою цифри: доцільність партизанськоїоперації і кількість тисяч жертв – відплата за неї. Наліт на райцентр Наказ коменданта КорюківкиГауптмана був однозначним і красномовним: “Попереджаю населення сіл Гути
Студенецької, Перелюба, Тихоновичів і Корюківки, що, коли воно не припинить
зв’язків із партизанами, названі села будуть спалені, а їх мешканці
розстріляні”. Це оголошення-попередження поліцаї розвісили у всіхнаселених пунктах округи. Що це була не просто погроза, знали усі: адже ще 23
березня 1942 року гітлерівці спалили Єліне і 296 його жителів, крім того, поряд
– село Мостки, а 13 серпня 1942 року – Клюси і 128 його мешканців. Це -- не десь там на півдні Чернігівщини, а заякихось 30 кілометріввід Корюківки! Взагалі ж, до 1 березня 1943 року чорний їдкий дим--сморід від спалених житл, людей недобре наситив повітря Придесення. У лютому 1943 року велике партизанське з’єднанняОлексія Федорова голодне і втомлене повернулося з Брянщини на Чернігівщину і розташувалося на Кам’янськомухуторі, у корюківських лісах. Були нашвидкуручвикопані землянки. Партизанські продпідрозділи пішли по селах заготовляти картоплю, живність. Треба булодавати неспокій фашистам у тилу. Як обернеться все це для місцевого населення,
нікого не турбувало ( згодом карателі випалили, як і обіцяли, Гуту Студенецьку, Тихоновичі,частину Перелюба.-Авт). Партизани виконували директиви Москви і мали згідно з наказом ЦК КП(б)У та Українського штабу партизанськогоруху “поднимать украинский народ наборьбу против оккупантов”. Відразу післяїх повернення на Чернігівщину стало відомо, що гітлерівці взяли під арешт членів сімей партизан у Корюківці. За партизанськими спогадами, їх мали стратити. Хоча, найвірогідніше,насправді взяли як заручників на випадок активізації партизанського руху. Командир взводу, колишній голова колгоспу уТихоновичах (за 20 кілометрів від Корюківки.—Авт.) Феодосій Ступак, у якогонімці розстріляли дружину, а двох синів – 12-13-річних Мишка та Григорія
схопили і посадили до корюківської катівні, просив у Миколи Попудренка
(О.Федоров у цей час був у Москві.-Авт.) визволити дітей. Батька можна
зрозуміти: сидіти з автоматом упартизанській землянці, коли власні кровинки у будь-який момент виведуть на
розстріл, і нічого не вдіяти... 27 лютого вночі почалась знаменита“корюківська” операція. Один з її учасників, Герой Радянського Союзу Всеволод
Клоков, писав у своїй книзі: “ Захват Корюковки прошел удачно. Не ожидавшиеналета партизан, гитлеровцы вначале не оказали сопротивления. Только возле
самой тюрьмы наступавшие боевые группы были вынуждены вступить в
бой...Проведенные боевые операции надежно обеспечивались нашими минерами. Были
заминированы все подходы на железных и шосейных дорогах. На путях возможного
подхода вражеских подкреплений были расставлены усиленные засады. В этой
операции отличились Павлов и Артозеев. Пока бой шел в райцентре, они с группой
поддержки из четырех человек орудовали на станции Корюковка”. За спогадами партизана-мінера Ф.Кравченка, “мы ( партизани.-Авт.)подорвали на базе двенадцать грузовыхавтомашин, локомобиль, три лесопильных рамы, сожгли всю лесопродукцию –около
тысячи кубометров”. У ході проведення операції з’ясувалося,що у банку зберігалося до 300 тисячрадянських рублів. Вирішили їх забрати.Сейф відкрили, підірвавши боєзаряд. Після його вибуху, як згадував Ф.Кравченко,
“набились в помещение партизаны и начали вытаскивать пачки денег.К моемуужасу, все они были перебиты взрывом. Некоторые толстые связки будто ножом
разрезало пополам. Что же мы будем посылать в Москву на строительство танковой колоны?”Далі партизан чесно оповідає:“Многие партизаны былиогорчены происшедшим. Но когда, уже отступив от Корюковки, мы доложили обо всем
Николаю Никитичу Попудренко, он стал хохотать:--Вот чудаки! Сколько былоденег?--По уверениямкассира,--говорит Рванов,--триста двадцать тысяч.--Что ж,--говоритПопудренко,-- кассиры в таких случаях скорее преуменьшают сумму, чем
преувеличивают. С этими словами он вызывает начальникауправления связи Анатолия Маслакова и приказывает ему послать в Москву
радиограму:НАСТОЯЩИМ СООБЩАЕМ: ПРИНАЛЕТЕ НА КОРЮКОВКУ ПАРТИЗАНАМ УДАЛОСЬ ВСКРЫТЬ БАНКОВСКИЙ СЕЙФ, ИЗЪЯТЬ ТРИСТА
ДВАДЦАТЬ ТЫСЯЧ СОВЕТСКИХ РУБЛЕЙ. ПРОСИМ ЗАЧИСЛИТЬ ФОНД СТРОИТЕЛЬСТВА ТАНКОВОЙ
КОЛОННЫ « КРАСНЫЙ ПАРТИЗАН» Маслаков запротестовал:-- Как же так, товарищсекретарь обкома: это ж липа, денег-то нет.--Это вы липовыеэкономисты,--отвечает со смехом Попудренко.—Тоже мне люди с высшим
образованием, инженеры. Того не знаете, что уничтожить бумажные деньги
равносильно тому, что подарить ихгосударству. Пошлем акт об уничтожении, и на его основании Гознак выпустит на указанную сумму ровно такое жеколичество новых купюр. А потом, в соответствии с нашей просьбой,передаст по назначению”. Ф.Ступак так поспішав визволити дітей, що, намагаючись першим відкрити двері катівні, напоровся на ворожу кулю і був убитий. Загинули привизволенні в’язнів також ДмитроБабурін, Олександр Шорін. У корюківській операції брали участьпартизанські загони під командуваннямД.Рванова (начальник штабу з’єднання), Ф.Короткова, Г.Артозеєва, Земницького. 2 березня 1943 року М.Попудренкодоповідав ЦК КП(б)У та Українському штабу партизанського руху радіограмою про розгром німецького гарнізону назалізничній станції, знищення 8 однотонних причепів, 160 покришок для
автомобілів, 2 гаражі, механічної майстерні, слюсарні, складу з пальним, складу
з сіном, пакгаузу з картоплею, телефонної станції, ешелону з 18 вагонами, 5 кілометрівзалізничної колії, взяття трофеїв: 2станкових кулемети, 119 гвинтівок, 2500 патронів, зерно, продукти, масло. У
донесенні повідомлялося про визволення97 в’язнів(діти Ступака були відправлені літаком уМоскву.—Авт.). Відразу зазначу, що остання цифра згодом в інших мемуарах доросла до “кількох сотень”. Але насправді, мабуть, і згадана вище перша була неточною, прикинутою“на око”. У цьому переконався, коливідвідав приміщеня нинішнього районного архіву, де у роки війни якраз ібула в’язниця( до неї у післявоєння прибудували ще другу половинуприміщення). Загалом її розміри 6 х 12 метрів. У такий тіснийпростір втиснути 100 людей дуже важко. Краєзнавець Олексій Сунко, який збирав матеріали, свідчення про дії партизан у Корюківськомурайоні, свого часу був присутній при зустрічі колишньогопартизанського командира Івана Водоп’яна з визволеним в’язнем Сергієм
Навроцьким. Останній повідомив йому, що їх було небагато – від 37 до 50. Як там не було, партизанивиконали свій обов’язок перед рідними. Вони були звільнені. Навіть ціноюжиття інших партизан-свояків.Полишаючи райцентр, на виїзді з нього учасникиоперації залишили, поставивши раком, двох забитих німців. Усього ж їх, за спогадами очевидців, вбили7. Валентин Бруй у ті роки був хлопчикомі після стріляни удень “розвідав” результати бою. Він побачив десь до 25-30 трупів забитих мадьяр у гуртожитку цукрового заводу, гуртожитку біля лісгоспу. Поліцаї в основному ночували вдома, а тому майже не зазнали втрат. Частинанімецького гарнізону сховалася у приміщенні цегляної лікарні, і їхпартизани не змогли дістати-вибити.
Залишені на розправу
27 лютого, у суботу, наляканілюди здебільшого сиділи вдома. Багато чоловіків, юнаків повтікали на села. Що
покара у першу чергу впаде на них,як було це у Тополівці (там були розстрілянічоловіки.—Авт.), не сумнівались. Якби некорова, порося, інше господарство, коженби подався куди-небудь світ за очі. Залишати усе це і бути з нічим – на таке не кожна сім’я могла наважитись. Люди не вірили у найгірше. Коженсподівався, що покара обійде їхню домівку: адже ніякої причетності до стрілянини ні родичами, ні свояками, ні потаємнимисправами не мали. Та й Корюківка – не якийсь хутір. Хіба з стількома людьми можна розправитись?28 лютого вночі з Корюківкипотай виїхали сім’ї поліцейських. У понеділок 1 березня 1943 року, тобточерез дві доби після нальоту партизан, прибув каральний загін. Вояки оточили райцентр цепом. Скільки їх було, невідомо.Але чи навряд чи й 500. Бо щоб охопитирайцентр, треба “жива” лінія у 15-20 кілометрів. Якщо на кожному з них стояло по 10-15 чоловік, то загалом виходило до 300 чоловік.Із спогадів корюківчан:-- Я жила на окраїні,--розповілаРаїса Миколаївна Душко,1928 року народження.—Зранку 1 березня я побачила підлісом цеп. Це були німці, бо вони були у чорних мундирах, картузах зі свастикою. Прибіг братМикола і крикнув: “Збирайтесь! Стріляютьлюдей!” Бачимо- горить сусідній будинок. Мати схопила мішок, укинула у нього ніж, хліб. Я без чулок ускочила учоботи і вискочила з хати разом зрідними на город. Чекаємо, що буде. Мати питає: “Діти, хата горить?” –“Ні,мамо,
не горить,”-відповідаємо. “Коля, одкрий корову у хліві,”—наказала мати. Він
побіг, вигнав корову. Бачимо недалечко гурт сусідських людей. Я й кажу: “Мамо, підемо доних?” І ми через городи вийшли наКолгоспну до наляканих корюківчан. До цих пір не можу простити собі, що я тоді таку ідею подала. Підходимо, а тут і два німціз’являються,женуть, погрожуючи автоматами, наш гурт кудись. Доходить:треба тікать!Та
пізно—ще два німці з’являються. Заганяють у дім доКузьменків. Душ нас 20. Заходить німець, очі випучені-налиті кров’ю. Скомандував, щоб лягли усі. Мати не лягла, івін убив її першу. Старенька Кузьменчиха вийшла до нього з іконою і почала його обходити, молячись. Він дививсяна неї , а потім почав стріляти. Я миттюкинулась під ліжко –головою до стінки, ноги-стирчать з-під покривала...Стихла
стрілянина. Пішов німець. І тут обзивається дитинча років 4-5: “Вася, пішли
додому”. Німець почув- зайшов у хату і пристріеив дівчинку. Лежу я тихо.
Подумки кажу: “Господи, якщо ти є на світі, залиш мене живою”. Тут почула, як
із-за сундука вилізла семирічна дівчинка Ніна і теж обізвалась:“Дядечку, врятуйте мене”. А німець ніби чекав, що хтось оживе. Знову зайшов і
пристрелив дівча. Лежу тихо. Чую тихийголос старої Кузьменчихи: “Озовіться, хто живий”. Я тихенько обізвалась. “Де
ти?”- “Під кроваттю”—“Ти ранена?”—“Ні” –“То ти не відчуваєш. Давай будемо
ховаться”. У хаті був погрібець. Явідкрила люк, і ми якось втиснулись у нього. Ледь закрила зверху—ляда була дуже
важка. Сидимо. А на нас кров стікає! Потім відчуваємо дим. “Це ми, дитятко, вже
горимо,”-- сказала 70-річна бабуся. Хочу відкрити люк—а не можу, немаю сили його підняти. Врешті якось головою підвантажила його. Витягла бабусю. Полум’я ужеохопило сінці, двері. Ногою я висадила раму вікна. Якось перетягнула через
вікно зранену бабку. Тільки опинилисьнадворі – хата уся спалахнула, як факел. Бабка потім ще пожила трохи, але від ран померла. Я ж побігла на Піонерську, до копанки. Тут зібралося тежбагато людей, чоловік, мо’, з 100. Я підбігла до них і кричу: “Рятуйтеся! Німцістріляють людей!” Біля них стояв поліцайАфоня і заспокоював усіх: “Ви її не слухайте. Воно нічого непонімає. Це партизанські сім’ї палять”. І йому вірять. Побігла я від нихна Кірова. Бачу –люди тікають у болото. І я за ними. Тут багато людей зібралося. Я плакала, холодна,замерзла,промокла, бо чоботи промокли. До мене підійшла жіночка , обняла і забрала до себе. Стояли у болоті і вночі: спостерігали заграву. Чули,як у центрі грали на губних гармошках, як співали і п’яно реготали палії. О третій годиніночі німці пустили зелені ракети. Одинчоловік мав годинник, замітив цей час, ісказав, що, мабуть, вони будуть відходити. Я з людьми пішла у Бешковку. У Гаї
усі зупинились і перевели дух:ми живі! Явід ходіння-біганини розтерла ноги, натерла мозолі. Мене залишили у діда Ємця,
так я вижила...-- Я мамі кажу,--згадувавВолодимир Маркович Литвин, 1929 року народження,-- поїдемо у село. Добре пам’ятаю їїслова у відповідь: “Кинь живе, а їдь шукай мертвого?”. Тобто вона не наважилася покинути корову, телятко, всеінше без догляду. Усе ж таки засунулапід піч подушку, склала усе тамнеобхідне. І в погребі приховала мішок з одіжжю. Уранці 1 березня бачимо, як
окраїна горить. Хтось сказав , що то партизанські сім’їпалять. Тоді бачу: нашою вулицею їдемашина, біля неї йде один німець, аінший, з автоматом, заходить до кожного двору. У нашій же хаті зібралися три
сім’ї, сімчоловік. Я, моя мати і п’ятирічний братик, дядько Федір,сусідка Людмила Дрелинг з сином Олександром, мій друг Сергій Мойсеєнко. Коли
гітлерівець зайшов до хати, усі зрозуміли, що це кінець. Усі
зайорзались-сполошились, підняли руки, почали кричати: “Ми нічого не знаємо, ми
– не винні...” Фашист щось грізно заволав і почав поливати нас кулями. Я юркнув
за перегородку між піччю і грубкою. Це і допомогло мені врятуватися. Того дня
нашу вулицю не палили. Я пересидів ніч у погребі, а потім утік у село Лупасово
до тітки. 7 березня повернувся у Корюківку і поховав моїх рідних , сусідів у могильці на згарищі. Під піччю я знайшовобгорілі і зітлілі мамині статки...--Я з мамою, сестричкою Валеюта братиком Володимиром і бабусею Фенею 1 березня, натриводжені пострілами
у Корюківці, зібралися у хаті сусіда-дядька Петра Міненка, що жив навпроти нас,-- свідчила Ганна Тимофіївна Кузуб, 1929 року народження.—Уйого оселі зібралося 14 чоловік, з нихдесятеро дітей. Але ми не встигли розпитати сусіда, як зайшов есесівець у
чорній формі, зі свастикою і черепом на картузі. Щось кричав по-німецьки, наказав усім лягти напідлогу. Потім почав стріляти з автомата в лежачих. Я немов закам’яніла.За якусь мить отямилася і з дев’ятирічною Валею Миненко кинулись під ліжко. Воно було засланековдрою, що низько звисала. Підліжком зберігалась картопля, і вона від наших порухів почала викочуватись. Німецьзакінчив стріляти, підійшов до ліжка, підняв край ковдри і почав стріляти. Я ще побачила його страшні очі,налиті кров’ю. І втратила свідомість. Опритомнівши, я лежала мовчки,аж поки не почало сутеніти. Валя домогла мені вилізти з-під ліжка-схованки. Я побачила моторошнукартину: усі побиті лежали у калюжах крові. Лише мертві Наталочка і Володя сиділи. Вирішили сховатися у Валиному погребі. Якимсь ганчір’ямперев’язали мені рани. Навиліт була прострелена рука,роздріблена кисть, ще дві кулі зачепили спину. Десь перед ранком маленька
Валентина вирішила йти до родичів на Клин-околицю , але я їй розрадила, бо там
ще раніше почали вбивати людей і палитибудівлі. Вона послухалася мене і побігладо родичів в Охрамійовичі через Високе. Я залишилась у погребі сама, бо через втрату крові йти незмогла, не держали ноги. Ранком чую—хтось шкребеться у двері погреба. Думала,
що це німець. Та це був хлопчик МихайлоДерев’янко, що жив на вулиці Шевченка. Я вжахнулася, побачивши його: він був увесь криваво-чорний, тільки очі блищали. Як з’ясувалось, хлопчик виліз з-підубитих у ресторані, куди загнали кілька сотень людей і розстріляли. Ворожий кулемет стояв наприлавку і стріляв безупину. Михайлотримав на руках сестричку, в яку влучила куля. Він з нею впав, втративши свідомість. Отямився Михайло вночі.Допомогла йому вилізти з-під мервих Ольга Павлівна Горбачевська, яка була тяжко
поранена. У нашій схованці ми просиділи п’ятьднів. 5 березня приїхав Омелян Міненко і став голосити за спаленою сім’єю. Тоді ми озвалися, розказали йому, що дочка Валя врятувалася. Я впросила дядька,щоб він забрав мене. У Лебідді мене поранену ніхто не згоджувався прийняти. Змилувався староста села ПилипСтецько. Через кілька днів наскочили партизани в село, забирають старосту, хочуть розстрілятияк зрадника, а я кричу: “Не забирайте, він врятував мене, я з Корюківки! Він вам будедопомагати!” Так він мені врятувавжиття, а я йому... Десь через два місяція пішла у Сахутівку до своєї тітки. Таммене лікував лікар з Корюківки ПавлоСушинський, бо гноїлись рани. У в’язаній хустині, що була на меніпри розстрілі, він налічив 33 дірки від куль у 4-5 рядів. Як вони усі не
пронизали мене, дивувався... Було й таке:Олександра Бездольна залишила напередодні у знайомих у Корюківці меншу дочку Ольгу, а сама пішла провідати старшу Тамару, яка маладитинку, у село Чепелів. Побачивши з нього за 14 кілометрівзаграву, вернулася поночі додомушукати свою залишену дитину. Вона якосьпробралася на ще неспалений куток і її розум мало не потьмарився від
постріляних з паспортами у рукахзнайомих сусідів. Ходила, мов привид, нічого не відчуваючи, не розуміючи.Зрештою згорьована жінка забрела навузьколійку, де її побачив німецький солдат. Він... накинув на неї білий халат і зі словами “Матка, матка, век,век, бах,бах” перевів її через колії інаправив до лісу. Через кілька днів Олександра Якимівна знайшла свою дочку
серед живих. Діна Корнієвська разом з сестрою Іриною, мамою чудом врятувалися уцентрі Корюківки! Фашисти просто не здогадалися перевіряти тут закутки, оскільки були зайняті розстрілом людей у ресторані, повулицях... За час моторошної розправи палії спалили у Корюківці 1390 будинків. В офіційнійдокументації фігурує цифра 7000 знищених корюківчан. Після визволення від фашистів спеціальна комісія встановила прізвища, імена 1490 загиблих. Що це –маніпуляція цифрами? Чи роботанашвидкоруч комісії, яка не змогла опитати численних свідків трагедії?Чи й те, й інше разом?
Де були партизани?
Відповідь на питання, де були партизани,чому вони не кинулись на допомогуКорюківці, хоч стояли у Тихоновичах і ближче, шукав не тільки я. Міркувалось: навіть дві роти месників могли налякати паліїв ізмусити їх хоча б зайняти оборону, а непланомірним нищенням кутків, вулиць райцентру. Коли за 20-30 кілометрів було видно заграву від спалення корюківчан уїхніх помешканнях, месники сиділи, немовце їх не стосувалося. -- Я зустрічався з колишнімпартизаном,--пригадував краєзнавець ОлексійСунко,-- він після війни керував однимпідприємством у райцентрі. Ось я йому сказав: люди кажуть, хіба не можна було
засаду зробити, покарати карателів? Вінмені зізнався, що справді партизани булинедалеко. “Не було ніякої команди. Ми тільки спостерігали...” Нині озвучена версія, що вони, мовляв,напередодні отримали наказ вирушати у рейд, а тому берегли сили для нього.... У ніч з 4 на 5 березня командир з’єднання, секретар підпільного обкому КП(б)У ОлексійФедоров прилетів на літаку з Москви у з’єднання,в якому “собралось тогда около трех тысяч человек”. Відразу післяприземлення він попросив доповісти про останні головні події. За його
мемуарами, перше, про що йому розповіли,-- появу у їхньому розташуванні
партизанського загону Лисенка, якого вважали ще рік тому зрадником. Після двох сторінок про це -- кілька красномовних речень. “Рассказалитоварищи и о наиболее значительныхбоевых операциях, проведенных в наше отсутствие,--далі оповідав двічі Герой
Радянського Союзу.—Самым интересным и удачным был налет на Корюковский
гарнизон. Не забыли наши партизаны этот городок”. Отакої! Жодного слова про трагедію –ніби її не було і все це не стосувалося партизан! Натомість через кілька годин О.Федороввручив ордени від імені Верховної Ради СРСР. У щоденнику Миколи Попудренка є такі рядки:“ Приняли по радио передовую “Правды” об очередныхзадачах партизан. Предлагается не размениваться на мелочи, не делать того, что
прямо не влияет на фронт”. У цихсловах немає ніякої крамоли, але вонипоказові: партизанське з’єднанняабсолютно не звертало уваги на те, що у районі їхньої дислокації фашисти нещадно випалюють за одного вбитого німця (!), за інші їхні дії цілі села! Рейментарівка,Самотуги,Тополівка, Лосівка...Хоча були у партизан місяці, як зізнавався сам собі М.Попудренко на одинці зісвоїм щоденником, коли, “мне кажется, что если бы нам не нужно было есть, то
мы не тронули бы и полиции”. Фашистська окупаційна влада, виконуючидирективи Гітлера, адресувала спалені села, тисячі замордованих невиннихлюдей партизанам: мовляв, огляніться, цеж не наші , а ваші співвітчизники; вони б жили, якби ви не вели опору... Зрозуміло, звинувачувати партизанські загони у тому, що вони не послухались і не здалися, вели боротьбу проти гітлерівців – безглуздо і непорядно. Бо,попри все, підірвані ешелони, дезорганізація у тилу – це істотна допомогарегулярним арміям у знищенні ворога, наближенні Перемоги. Однак незаперечним
і є той факт, що придеснянські партизани, керовані тодішньою партійною верхівкою (сім’їякої перебували у радянському тилу!),знаючи про суворі німецькі накази, практично нічого не зробили для зменшення жертв серед населення. Вдумаймося: гітлерівці спалили, повісили, розстріляли, закатували у 1941-1943 роках 127778 мирних жителівЧернігівщини. Хай з них 10000 брали участь у підпіллі, у боротьбі. А інші?
Вони відповідали своїм життям найчастіше за малоефективні і малозначимі акціїтипу вбивства гітлерівця у населеномупункті, вивішення листівки “для підняття духу”... У Корюківці мені дехто казав,
що це робилося навмисне, за секретним завданням – мовляв, режиму Сталіна хотілося показати, що він зі своєю колективізацією, репресіями – цеквіточки у порівнянні з кривавим режимом Гітлера. Отож спаленісела були дуже на руку радянській владі? Тому вонаретельно фіксувала усі оті злодіяння, і їй було вигідно показати їх ширші
масштаби? Я не думаю, що це було так насправді. Хоча, пишучи тридцять років тому про спалені Піски Бобровицького району, дивувався безрозсудству і безвідповідальності партизан,які вбили під селом німця і навіть не спробували його сховати... Як на мене, “не було наказу”рятувати Корюківку, спостерігання партизан за винищенням корюківчан – це тогочасна практика абсолютноїбайдужості до життя тих, хто не бравучасть у боротьбі. Фактично населення приносилося у жертву головній меті - перемозі за будь-яку ціну над ворогом. Про цетеж, мабуть, слід сьогодні говорити без приховувань. Сталінський режим, як і
гітлерівський, не цінував людське життя.Воно для нього було дріб’язковим, нікчемним, «гвинтиком» у виконанні стратегічних планів, завдань. Люди, які потрапили під окупацію,взагалі вважалися другосортними. Ми знаємо, як тисячі ненавчених чернігівськиххлопців кинули на ворожі кулемети як штрафників при форсуванні Дніпра,
визволенні Гомельської області. На жаль, сьогодні треба, мабуть, визнати таку прикру закономірність: партійні ватажкимесницьких загонів орієнтували своїхлюдей воювати за Батьківщину, заСталіна, радянську владу, але... не за місцеве населення. На словах, можливо,
це і проголошувалося. Та, наскільки менівідомо, історія не зафіксувала наЧернігівщині жодного випадку, коли б партизанський загін перешкодивкаральним загонам здійснювати свої жорстокі акції. Така прикра реальність.Сенсаційним було повідомлення 27 лютого цьогороку на конференції, присвячененій 70-имроковинам Корюківськоїтрагедії, історика Олександра Штоквиша про те, що в Україні на обліку НКВС весною 1942 р. стояло 702партизанські загони, в яких налічувалося 24710 осіб. До цього недуже афішувалося, що рух народних месників практично був повністю
контрольований чекістами. Це пояснює, чому восени 1941 р. у лісах на півночіЧернігівщини розстрілювали радянських солдат-оточенців як дезертирів. Таксамо нещадно карались жителі сіл, яких місцеві комуністи звинувачували у симпатіях до нової влади, якісь «не такі» вислови. Партизанська номенклатураотримувала звання, ордени за підірвані рядовими партизанами ешелони, знищених німців (сам М.Попудренко обурювався у щоденнику непомірному завищенню-фальшивуванню цихданих!-Авт.) З неї, на жаль, ніхто не питав, скільки безпомічних дітей, жінок, стариків вони захистили від винищення. Усе списувалось на жорстокість фашистів.Але ж , знаючи про неї, чи не можна булоб діяти обачніше, як справжні захисники простих чернігівців? Для кого кувалась Перемога? Для Сталіна, для звітів чидля живих, а не мертвих людей? Можливо,я цими запитаннями дещо все загострюю. Можливо. Та так хотілося б повернутися у
той чорний понеділок і чимось допомогтиприреченим...
|
| |
| |
| Борис | Дата: Вівторок, 12-Бер-13, 20:03 | Повідомлення # 2 |
Група: Редактор
Повідомлень: 48
Нагороди: 2
Статус: Відпочиває
| Вважаймо, що сим твором започатковано довгий, без сумніву, етап повернення до спроби висвітлення на сторінках української історії "радянського партизанського руху". А взагалі то в історіографії Другої світової чи радянсько-німецької війн ця тема, скоріш за все, може вважатися найзаплутанішою, перевернутою догори дригом, найлукавішою з самого початку.Тобто від перших згадок про так званий партизанський рух на сторінках різних видань-від "академічних" радянських і до популярних книжочок про "масовий героїзм".
Велика провокативна неправда, а то й суцільна брехня про партизанський рух була "запущена" на люди вже хоча б тим, що за основу написання сторінок історії для школярів, студентів тощо, а так і для укладання солідних "академічних" томів впродовж кінця 40-х-поч. 80-х років ХХ століття бралися думки, точки зору, позиції , спогади та міркування "славних" керівників совецького партизанського руху.Ну і, звичайно що, мудрі рекомендації совецько-партійного керівництва СРСР.І ніхто не думав про серйозну систему опрацювання архівів по свіжим слідам. Чому? Тому, що занадто резикованою, буквально від перших мирних днів, показала себе ця затія.
Ну, по-перше, як казав колись мені історику-студентові один мудрий чоловік з призова "чорносвітників"1943, втратившого у 18літ ногу під Гомелем, що коли б то "склали докупи всі пущені під укіс партизанами потяги німців, додали кількість автівок, танків, а ще прибавили підірвані мости,не кажучи вже про вбитих солдатів та офіцерів чи захопленої зброї, то тоді нічого б не залишилось для фронта"!?
Однак якраз то ця, м'яко кажучи, неправда вже на старті "розбору польотів" стосовно партизанського руху примушувала відноситися до нього мислячих людей скептично.Що там казати, якби то не ідеологічні піар-ходи імперської комуністичної ідеології з її вишуканим набором партизанських пісень -від "Шумєл сурово Брянскій лєс"..., віршів, кіна з образами на екрані, зіграних найкращими акторами, коли б не всі ті зустрічі з молоддю, учнями, студентами....!? То мабуть що і залишилось у пам'яті поколінь про так званих партизанів тільки те, що розповідали у кожному селі, перебувавшому під окупацією про все тих же партизанів місцеві діди, яким і тоді вдалось багато чого розповісти про "хлопців з лісу" тим, хто хотів почути!? При цьому, всупереч імперським ідеологам, словами правди. Бо говорили очевидці подій.Мені такого безцінного "народного епосу" вдалось почути не на одну книжку у селах Новгород-Сіверського, Корюківського, Коропського,Сосницького, Шосткінського , Середино-Будського районів тощо. Та, на жаль, їхнім словам не дано було вийти за межі своїх осель, або у кращому випадку- населених пунктів. Країна мала полюбити,а так і визнати "правду" з вуст кількох Героїв та двічі Героїв, розбавлену книжками -"мемуарами" керівників дрібнішого гатунку. Отак і з'явилась велика та зручна тема для виховання -так званого "совєтскага патріотізма". А ще вдало було все тіми ж імперськими ідеологічними інституціями розкручено "фішку" українських пріслужнікав".Ото їх вже спромоглась кремлівська історична наука "понавтикати" де тільки можна!? Частенько ставлячи біля "приполу" всіляких карательних підрозділів фашистів.Мабуть через таке й прикро, що великої моральної втрати поніс наш український етнос, який впродовж чотирьох повоєнних поколінь так і не мав можливості добратися до першоджерел причин різних за військової пори ексцесів, в тому числі і трагедії, що розігралася на вітчизняних теренах від червня 1941 року, коли один проти одного постали два найлютіші тирани-звіри ХХ століття.
Тому відверта розмова, яку сьогодні, у час вшанування 70-х роковин трагедії Корюківки хочуть започаткувати чесні та об'єктивні історики(як даний матеріал Сергія Павленка),на мій погляд має бути продовженою. І це-заради того, щоб хоча б нині сущому поколінню синів, онуків та правнуків учасників Другої Світової, випала нагода стати свідками дня, коли українська історія того періоду, як у всіх нормальних країнах, постане ВІДКРИТОЮ, без БРЕХНІ. Знаєте, коли за великим рахунком, то тема обов'язково буде висвітлена правдиво.Зараз не вистачає політичної волі на тому рівні, де народжуються та продукуються до навчальних посібників та академічних видань історичні матеріали. Але час української правди настане. І тоді все стане на свої місця. Бо як би кому не хотілося, а до уваги будуть прийняті тільки документи. І баста. А всі ті "героїчні" спомини мають знайти своє місце там, де вони мають бути.Саме життя впродовж 45 років по війні назвало їхню справжню вартість.Слава Україні!Героям Слава!
|
| |
| |
