Рід Полуботків відомий у Чернігові ще у першій чверті XVІІ cт. Ярема Полуботок у листопаді 1619 р. отримав від чернігівського воєводи Володимира Солтика «на осаженне місце... на Стародубской улиці у валу из міста идучи за вал полевой у стороні». Згодом, у документах за 1637 р. про продаж млина на річці Стрижні, Я. Полуботок фігурує як «райца и міщанин черниговский». Його син Артем, ставши козаком, невдовзі зайняв уряд чернігівського сотника. Про нього майже не залишилось відомостей. А ось його син Леонтій почав військову кар’єру товаришем Чернігівського полку, а згодом, при гетьманстві Брюховецького, служив полковим писарем. Незабаром, 7 червня 1671 р., бачимо Л. Полуботка на посаді чернігівського сотника. Після зміщення Д. Многогрішного (1672) він служив Самойловичу, потім Мазепі.
1695 р. Л. Полуботок помер, залишивши великі маєтності. Практично все це за заповітом його вдови Насті, яка пішла у монастир, перейшло до сина Павла.
Полковниками не народжуються
Ось у такій старшинській родині народився близько 1660 р. Павло Полуботок. На початку 1680-х. Він одружився з племінницею гетьмана Самойловича — Євфимією Самойлович, сестрою полковника Михайла Гадяцького. Зрозуміло, подібне родичання вивищувало Полуботків у старшинському середовищі, надавало їм численні переваги. Після ж 1687 р. ситуація змінилася. Свояцтво з Гадяцьким, опозиціонером Мазепи, позбавляло Полуботка кар’єрної перспективи. Він навіть підозрювався в підступних діях проти гетьманської влади.
Гетьман, однак, після заслання полковника Гадяцького до Сибіру, очевидно, отримав від Полуботків гарантії лояльності, а тому не ставився до них як до ворогів. Як і батько, П. Полуботок невдовзі мав високе почесне звання значного військового товариша. Це якоюсь мірою вгамовувало його амбіції і не заважало займатися управлінням власним господарством, яке, завдяки хазяйновитості, на початку 1700-х р. стало одним з найбільших у Гетьманщині.
Призначення П. Полуботка у квітні 1705 р. чернігівським полковником не могло бути випадковим. Мазепа дуже ретельно підбирав кадри і не міг довірити відповідальний уряд будь-кому. Полуботок, який вивчив латину, віршував, захоплювався книгами (зібрав після навчання у Києво-Могилянській колегії велику бібліотеку) потрапив у поле зору Мазепи. Гетьману імпонували освічені особистості. Певно, він знав про патріотичне захоплення старшини історією України, започаткування ним літописної «Хроніки». На цьому ґрунті й зблизилися Мазепа та Полуботок. В листопаді 1705 р. гетьман доручив останньому командувати полками, що перебували за наказом Петра І у Польщі.
Прихильник мазепинців
Події кінця жовтня 1708 р. застали Полуботка у російському таборі. Не маючи відомостей від Мазепи, він підкорився обставинам. Те, що Полуботок належав до неблагодійних щодо царя, свідчать вибори 6 листопада 1708 р. у Глухові. Вони проходили для «правильного проведення» під наглядом драгунів Білозерського полку. Більшість старшини, військових товаришів запропонували кандидатуру П. Полуботка. Це не сподобалось царю, Петро І, мабуть, знав щось, що давало йому підставу побоюватись П. Полуботка.
Джерела не фіксують якихось антимосковських реплік, заяв П. Полуботка до 1709 р. Однак його дії після поразки повстання І. Мазепи засвідчують, що він поділяв погляди тих, хто боровся за волю України.
У 1715 р. його підлеглого Федора Стичинського запитали у Сосниці, чому він проігнорував урочистий молебень з нагоди річниці Полтавської битви. Гість відповів на те зустрічним питанням: «Чого ви святкували, за що Богові дякували?» Йому сказали: «За те, що цар побив шведа і проклятого Іуду Мазепу». «Не Мазепа проклятий Іуда, — зауважив Федір Стичинський, — а нинішній гетьман проклятий Іуда, того що не стоїть за Україну, і москалі її розоряють. Як буде наш полковник гетьманом, не так постоїть він за Україну, і москалі її не будуть розоряти. Вся Україна сподівається, що нашому полковнику бути гетьманом, і нам, слугам його, віддають поваг більше гетьманських».
За свідченням сучасника, «у бывшего полковника черниговского Павла Полуботка многие малороссийских и полских шляхтичей дети придворно служивали, с которых он, Павел Полуботок, иных сотниками, а иных значковыми полку Черниговского товарищами производил».
Виклик царю
Після смерті І. Скоропадського у 1722 р. старшини обрали полковника наказним гетьманом. Полуботок став організатором колективних чолобитних царю, спрямованих проти діяльності Малоросійської колегії, що почала обмежувати права українців. У травні 1723 р. наказного гетьмана та старшину викликали до Петербурга. Петру І не сподобалися міркування українців. Він наказав 10 листопада 1723 р. арештувати Полуботка і всіх його старшин. Вони були ув’язнені до Петропавлівської фортеці. Замість переговорів про поліпшення життя в Гетьманщині тривали з дня у день докучливі допити. Наказний гетьман, перебуваючи більше року в казематі, тяжко захворів. Цар нібито надіслав до нього лікаря. Однак Полуботок сказав: «Начто мне жизнь, когда я не могу быть полезным отчизне». О третій годині 18 грудня 1724 року він помер. Поховали наказного гетьмана на цвинтарі церкви св. Сампсонія Прочанолюбця в Петербурзі.
Прихований скарб
Ім’я Павла Полуботка добре відоме у світі завдяки сенсаційним твердженням про те, що він послав свого сина Якова з діжкою грошей, аби той поклав цей скарб під проценти в лондонському «Банку Ост-Індської компанії». Чи це правда, важко сказати. Відомо, що після арешту наказного гетьмана вже 24 листопада у Глухів прибув Олександр Румянцев з підручними — конфісковувати маєтності арештантів. Весною 1724 ретельно описане майно опального старшини. Але близькі Полуботка приховали багато його паперів у селі Михайлівці (вони були виявлені у 1902 р. істориком Дмитром Міллером). Також родинні документи Полуботків знайшли у Лебедині (вони нині зберігаються в Сумському обласному музеї). Немає сумніву, що дружина, два сини, три дочки Павла Полуботка, дізнавшись про його арешт, могли приховати родинні заощадження. Тому версія про вивезення діжки з золотом за кордон досить правдоподібна. Професор Олександр Рубець у газеті «Новое время» за 1907 р. опублікував знайдену нібито ним в архіві розповідь англійського шкіпера про те, як той привіз у Лондон двох молодиків-українців з похилого віку чоловіком, котрі попросили його показати шлях до Ост-Індської компанії. Там вони поклали у банк 200 тисяч золотих під 4 відсотки. Тоді ж у газеті опубліковане оголошення: «Александр Иванович Рубцов, бывший профессор петербургской консерватории, считает долгом довести до сведения лиц, состоявших в близком или дальнем родстве с Павлом Леонтьевичем Полуботка, исправлявшим должность гетмана Малороссии в 1722 — 1724 гг., что после смерти названного гетмана Полуботка остался значительный капитал в лондонском государственном казначействе, положенный им туда, сроком до востребования. Капитал этот наследниками П. Л. Полуботка не истребован и в настоящее время возрос до 80-ти миллионов фунт стерлингов, или 800 миллионов рублей. Полагая, что право на истребование означенного вклада, в виду его бессрочности («до востребования»), наследниками не утрачена и возможно, но, сознавая, что одному человеку это не по силам, я почтительнейше и усердно прошу всех лиц с нижеупомянутыми фамилиями прибыть в гор. Стародуб, Черниговской губернии, 15-го января 1908 года для совместного и всестороннего обсуждения мер к законному истребованию из лондонского госуд. к-ва капитал Полуботки».
Це повідомлення у 1908 р. зібрало у Стародубі більше 150 нащадків гетьмана на з’їзд. Делегований ними у Лондон адвокат дізнався, що Ост-Індська компанія ліквідована у 1858 р., а її активи перейшли до «Bank of England».
Але ще 21 січня 1908 р. газета «Русское Слово» опублікувала листа відомого нашого історика Дмитра Яворницького: «О миллионах наказного гетмана Полуботка скажу (...), что это чистейший вздор, которым можно тешить только слишком доверчивых людей. Четыре года тому назад такую же утку пустил какой-то остряк о миллионах, оставленных гетманом Дорошенко в Лондоне. И тогда откуда только не повылазили действительные и мнимые родственники Дорошенко! А 20 лет тому назад известный Андрей К-о из Новомосковска выдумал миллионы Полуботка и объявил себя ходатаем за всех родичей гетманских перед лондонским банком. Нашлись люди, которые давали ему 2 000 и 3 000 рублей на хлопоты. Он все это подобрал, да и был таков. Теперь об этом же заголосил отставной профессор петербургской консерватории Ал. Ив. Рубец, и повторилась прежняя история. Как из мешка раки, так ко мне полезли разные паны нашей губернии за справами, не родичи ли они Полуботку. Идут старики, идут старухи, идут девицы, идут в музей, идут в дом, идут днем, идут ночью».
Відомий педагог, музикознавець, збирач фольклору Олександр Іванович Рубець(1837-1913) осліп у 1895 р. і пішов у відставку, жив на Стародубщині. Очевидно, його авторитетом, ім’ям скористалися якісь аферисти або аматори, оскільки професор не займався історичними дослідженнями і не мав можливості знайти сенсаційні оповідки англійського шкіпера.
Золотом Полуботка час від часу переймалися й радянські чиновники. У 1922 р. до представництва Радянської України у Відні зайшов громадянин Бразилії Остап Полуботок, назвався нащадком гетьмана. Показав фотокопію документа, що ніби засвідчував наявність вкладу у лондонському банку Полуботкам, і просив посприяти у його поверненні на дуже вигідних умовах. Однак ця особа викликає у нас певні сумніви. Адже по чоловічій ліній рід Павла Полуботка згас. Його онук Василь Андрійович помер бездітним. А другий онук — Семен Якович мав трьох дочок. Одна з них померла у дівоцтві, друга народила єдиного сина, який не мав нащадків. Тільки Софія Семенівна, вийшовши заміж за Петра Милорадовича, мала багато дітей. Саме рід Милорадовичів став прямим спадкоємцем наказного гетьмана. Отже, згадуваний Остап Полуботок — дуже малоймовірний спадкоємець у цій історії. Журнал «Вокруг света» (1975 р, №5), розслідуючи цю тему, дав коментар тодішнього голови Інюрколегії Андрія Коробова:
«Инюрколлегия еще в 1958 году, известив посольство СССР в Великобритании, старалась разыскать активы Полуботка в Английском банке и в Казначействе Великобритании, и все попытки оказались безуспешными. «Бенк оф Ингленд» и Треджур Селиситор (главный казначей) сообщили, что ни единых данных в них нет».
Диму без вогню не буває. Полуботок у свій час добре бізнесував, знався з купцями. Отож «на всякий випадок» міг покласти на збереження свій капітал у надійній країні. Однак цим набутком навряд чи хтось скористається. Багато часу минуло, та й англійській банківській системі невигідно підтверджувати наявність такого вкладу — він уже давно переріс не один (!) бюджет країни.

Чернігів.
На світлинах: Павло Полуботок; Художник В. Волков. Картина «Петро І відвідує у тюрмі наказного гетьмана Павла Полуботка в 1724 році» (кінець ХІХ ст.)
Репродукції автора