Гості з Харківського обласного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів, відвідавши Батуринський меморіальний комплекс, були в захваті від реставрації палацу К. Розумовського. Але їх дещо й засмутило в колишній гетьманській столиці.
«Два роки тому ми побували в музеї в будинку Кучук-Бея, — пишуть до редакції Степан Віценчик, Лідія Зоріна, Тамара Галич, Ольга Давидюк, Ніна Безпалова та інші. — Екскурсовод розповіла про генерального суддю І. Мазепи як зрадника, що писав доноси на гетьмана. Що ми почули тепер, у серпні 2009 року, у цьому ж музеї? А от що: Кучук-Бей у розповіді історика-екскурсовода поставав мало не патріотом України, котрий немовби постраждав від гетьмана Мазепи. На півстіни — вивіска з уривком з поеми Пушкіна «Полтава». Цей твір, як відомо, був написаний на замовлення московського царя. Недарма В. Сосюра у своїй поемі «Мазепа» писав: «Пушкін! Я тебе люблю, та Істина — дорожче!». Ні в розповіді екскурсовода, ні в експонатах музею не відтворено наміри гетьмана Мазепи здобути незалежність України. Ми запитали в завідувачки, чому це так, але відповіді не отримали. Напевно, доклали руку до трактування подій Батуринської трагедії та Полтавської битви антиукраїнські сили».
Отже — про Василя Кочубея. Чи був він патріотом України? Про донос генерального судді Василя Кочубея на Івана Мазепу відомо з багатьох джерел, які пояснюють його вчинок прагненням довести відданість Петру І й помститися Мазепі за «наругу» над донькою Мотрею. Однак уважне вивчення слідчої справи, обставин появи доносу дає змогу зробити трохи інші висновки.
Неординарне рішення
Насмілившись у серпні 1707 року послати у Преображенський приказ ієромонаха Никанора з усним донесенням, що «гетман Иван Степанович Мазепа хочет великому государю изменить», Кочубей дуже ризикував, маючи в своєму розпорядженні куці, легко спростовувані докази. На перший погляд, він справді написав донос «по семейной своей злобе». Одначе конфлікт між Кочубеями та Мазепою через Мотрю розгорівся у 1704 році — за три роки до написання доносу. Після невдалого сватання гетьман ніяк не шкодив генеральному судді, більше того, на час своєї відсутності в Батурині призначав його наказним гетьманом, тобто виконувачем обов’язків гетьмана. 1 січня 1707 року був у нього на іменинах. У своєму доносі генеральний суддя оповідав про часте чаркування з гетьманом у себе вдома чи у гетьманській резиденції. Іван Мазепа при цьому висловлювався відверто, не ховаючи антимосковських настроїв. Отже, не вважав Кочубея небезпечною для себе людиною.
Обох пов’язувала довгорічна співпраця. Мазепа вважав, що він «Кочубея с простаго канцеляриста перш писарем енеральным, а потом судиею енеральным учинил, маєтностями, денгами, честию и славою в войску Запорожском убогатил». Це й справді так. Уточнимо лише, що генеральним писарем Кочубей став усе-таки внаслідок Коломацького перевороту 1687 року як найактивніший його учасник. Довге перебування його у числі провідних урядовців гетьманату не випадкове. Це була дуже близька до гетьмана людина, яка багато знала про таємні плани козацького вождя ще з 1689—1693 років. Якби Кочубей належав до опозиції ще на початку гетьманування Мазепи, він утратив би уряд, як чимало амбіційних старшин, уже після Коломаку.
Їхні взаємини не завжди були безхмарні. На нашу думку, несподіване прагнення Кочубея у квітні 1700 року піти у відставку, а згодом його категорична відмова віддати за гетьмана доньку є прямими ознаками великої поінформованості майбутнього донощика щодо таємних радикальних задумів Мазепи, прагнення уникнути відповідальності в разі їх провалу. Якби Мотря стала гетьманшею, то зміщення гетьмана обернулося б лихом для всієї великої родини Кочубеїв. Саме це змушувало Кочубеїв остерігатися Мазепи, дистанціюватися від нього.
Іван Іскра повідомив у цьому зв’язку охтирському полковнику Федору Осипову важливу деталь: «Теперь Кочубей, отбиваясь от судейства, чтоб ему не быть при гетманской измене, притворился больным и живет в имении своем Диканьке».
Що ж спонукало старого хворого наказного гетьмана розпочати ризиковану справу? Помста? Прагнення прислужитися Петру І? Відповіді на ці запитання криються в зізнанні на допитах у справі доносу колишнього полтавського полковника Івана Іскри: «Слышал де он от Кочубея, что советовал он о том с миргородским полковником, со Апостоленком и с Чуйкевичем, с другим судьею, и что по извержению гетмана Мазепы, Миргородского полковника желали они учинить гетьманом».
Своєю чергою Кочубей після катувань також повідомив, що «предостерег меня от гетманской посылки миргородский полковник», тобто останній подбав, щоб скаржника не схопили за вказівкою Мазепи. Петро Яценко, який відвозив донос у Москву, назвав ще одного спільника генерального судді — Івана Черниша. На очній ставці той мав підтвердити, що «царский указ (про реорганізацію козацького війська. — Авт.) крайнє поруган и осмиян гетманом».
Задуми гетьманців
Верхівку Гетьманщини непокоїв наступ російського абсолютизму на козацькі вольності. Перед початком 1707 року українська старшина фактично поставила гетьману ультиматум. Миргородський полковник сказав йому: «Очи всіх на тя уповають и не дай, Боже, на тобе смерти, а мы достанемо в такой неволи, то и кури нас загребуть». Прилуцький полковник Дмитро Горленко додав: «Як мы за душу Хмельницкого всегда Бога молим и имя его блажим, что Украину от ига Ляцкого освободил, так... мы и діти наши... душу и кости твои будем проклинать, если нас за гетманства своего по смерти своей в такой неволи зоставиш».
Безпорадність гетьмана у стримуванні московської експансії спричиняла опозиційні настрої. Радикали зі старшинського кола бажали ризику й негайних дій. Саме їхній настрій зв’язав докупи ситуативні інтереси довкола фігури миргородського полковника. Допити у квітні-травні 1708 року називають кількох ключових учасників змови — Кочубея, Чуйкевича, Апостола, Іскру, Черниша. Але їх, очевидно, було більше. Мазепа розумів, що Кочубей діяв не сам. Змовники, як повідомляв гетьман слідчим у справі, «имели надежду вероятия тому своему ложному оклеветанию, и были такой мысли и чаяния, что по доношению их лжеплетенном, зараз мене всемилостивейший мой царь и государь, его Царское Величество, повелит взять; а они б то тут в Украине тым часом, учинивши бунт и возмущения, поставили себі, по желанию и намерению своем, инного гетмана».
Та змістити Мазепу було не так просто. Опозиційні старшини це чудово розуміли. Попередні доноси й свідчення щодо гетьмана поверталися бумерангом на скаржників. І все-таки у 1707 році збіг обставин сприяв реалізації старшинського невдоволення.
Пилип Орлик писав, що вони «много роптали и часто собиралися до обозного енерального Ломіковського, а наипаче повседневно до полковника миргородского, у которого и о способах обороны своей совітовали, и пакти Гадяцкие читали, якие тотже полковник миргородский с библиотеки Печерской взял был».
Невдоволені старшини, як бачимо, взяли курс на здобуття для Гетьманщини більш самостійного статусу. Обережність, пасивність Мазепи їх уже не влаштовували. А оскільки в Жовкві полковники та генеральні старшини переконались у тому, як погіршилося ставлення до гетьмана з боку царя, зміна лідера постала на часі. Донос, супліка як форма заяви опозиції про бажання перемін — типова практика тієї доби. Узаконеної альтернативи не було.
Місія написати донос лягла на генерального суддю Василя Кочубея.
Переорієнтація опозиціонерів
Оскільки в доносі не називалося жодних конкретних фактів «зради», а лише відчувалася образа на гетьмана, Петро І не надав написаному значення і кваліфікував це як черговий наклеп на вірнопідданого гетьмана.
Не знаючи про перебіг розслідування, побоюючись арешту, Мазепа вживав додаткових заходів для утримання своєї влади. У лютому-березні 1708 року, щоб сплутати плани донощиків, він призначає низку старшин на відповідальні посади. Реєнти генеральної військової канцелярії Пилип Орлик та Василь Чуйкевич стають відповідно генеральним писарем і генеральним суддею. Київським полковником він призначає Федора Коровченка, а стародубським — Івана Скоропадського.
Орієнтовно наприкінці квітня або на початку травня генеральний обозний Іван Ломиковський, полковники Апостол, Горленко та Зеленський після отримання від царя депеші, що донощикам «никакая вера не подастся», звернулися до гетьмана з проханням, «чтоб и о своей и о общой всіх цілості промышлял, обіщая, при его достоинстві и при обороні прав и волностей войсковых до крове стоять, и в наиболшом нещастю не отступать его, яко вожда и рейментара своего». Старшини склали присягу, яку гетьман сам відредагував. У Білій Церкві вони присягнули йому «с цілованием креста и Евангелия святаго», а він — їм. Як бачимо, старшини вирішили продовжити розпочату справу, спонукаючи Мазепу діяти активніше.
1708 рік об’єднав радикалів і великого конспіратора. Особисті образи, з’ясування стосунків відійшли на задній план заради інтересів України.
Очікуваної відставки Мазепи не сталося. За наказом царя 14 липня 1708 року в Борщагівці Кочубея та Іскру стратили. Важко погодитися з думкою, що це були «жертви Мазепи». Генеральний суддя та колишній полтавський полковник, на нашу думку, стали жертвами ініціаторів зміни гетьмана.
Не донос Кочубея став детонатором антимосковського повстання в Україні, а брутальний наступ московського абсолютизму на українську автономію. Гетьман, занепокоєний майбутнім краян, посилав таємних уповноважених до Лещинського та шведів ще у другій половині 1707 року. А Кочубей свідчив про Мазепу на допитах лише у квітні наступного року. Виступ проти Москви планувався й готувався ще раніше. Це був план-максимум усього життя Івана Мазепи та багатьох його соратників.
Царизм не випадково наважився ліквідувати автономний устрій у Гетьманщині не в 1708—1710 роках, як планувалося, а лише у другій половині XVІІІ століття. У цьому хоч і невелика, але перемога мазепинців.
...Василь Кочубей все-таки має стати перед судом історії як людина, що прагнула змістити лідера Гетьманщини — щоб новий керманич був менш поступливий перед імперськими планами Москви. Так, Кочубей написав донос. Але ж і Мазепа 1687 року теж підписався під доносом на гетьмана Самойловича, звинувативши його у зраді царів. Тоді метою опозиціонерів так само була зміна керівництва — заради кращих умов для української автономії.

Чернігів.