Є, звичайно, й інша реакція, можна сказати, навіть комічна.
Телефонує колишній колега по іншій роботі. «На вашу газету черга вишукувалася… Онде приходить один та й запитує: «Де та газета, в якій указ про ціни надруковано?» «Та ось вона, — кажу йому. — Сідай он за вільний стіл, з кабінету не винось, а то потім бігай за вами!» А вже хвилин через п’ять телефонує він своїй тещі та й каже: «Слухай, бери ручку та папір, я тобі зараз прочитаю ціни на продукти деякі, так ти підеш до магазину швиденько та хоч трохи купиш, а то люди як дізнаються, що ціни «радянські» повертаються, — то все зникне з прилавків магазинів».

А жіночка одна розказує, що її батько прочитав указ та й каже: «Ну це ж треба журналюгам отим роздобути такий документ? Навіть моя газета «Комуніст» і то не пише про таке, і це ж при тому, що Петро Симоненко у Верховній Раді сидить, а такі факти йому невідомі… Ну що ж, то добре, що такі ціни повертаються. Давно треба було так зробити, бо колись 60 карбованців отримував, то набагато більше можна було купити на ті гроші, а не так, як тепер. Але ж все одно не зрозуміло — чому ціни зменшуються тільки на продукти? А треба ж і на комунальні послуги теж».

Їдучи на заплановане інтерв’ю в тролейбусі п’ятого маршруту, несподівано став свідком розмови двох бабусь. А розмова їхня була про справи злободенні. Ось, наприклад, про молоко, яке на Центральному ринку можна купити за 7–7,50 гривні за 1,5-літрову пляшку, а на Подусівці, виявляється, де мешкають ці літні люди, — за 8, а то й 9 гривень. Але, як кажуть, життя сповнене не тільки хлібом насущним. «Оце я вичитала, — говорить одна старенька своїй співбесідниці, — що «чорні» екстрасенси натякають на голод, який буде цього літа через страшну засуху». «Та, може, Бог дасть, то Україну обмине це лихо?» — відреагувала друга.
Вірити чи ні отим екстрасенсам — це особиста справа кожного. Але є одне точне рішення — дочекатися цього літа. Тільки так можна буде переконатися в достовірності чи абсурдності подібних тверджень. А чи довго доведеться чекати, щоб оте зазначене в першоквітневому «президентському» указі справдилось, — ще треба подумати. Та не будьмо наївними: таких цін при нинішній системі ніколи й нікому не дочекатися! Це вже буде нелогічним кроком відносно доктрини, яка вигідна лише панівній верхівці відповідного класу суспільства. Але ми все ж таки вирішили пофантазувати. Що з того вийшло − вирішувати вам, шановні наші читачі.
А мені пригадалась одна анекдотична міні-історія. Повертаючись із поля додому, чоловік побачив, як піп обнімав його жінку. Після вечері він спитав:
— Кажуть люди, жінко, що ти з попом знаєшся…
— Брешуть!!! Не вір! — відповідає вона.
— Їм я не вірю, а от своїм очам вірю, — відказав чоловік. Тут жінка як грюкне коцюбою об долівку:
— Ти кому, трясця твоїй матері, віриш, своїм очам чи рідній жінці?!
— Р-р-ідній... рідній жінці, — відгукнувся бідолаха.
Яка мораль цієї байки, запитаєте? Кожний нехай зрозуміє її по-своєму в міру своїх бажань, статків і цієї ситуації, в якій кожний із нас опинився…
Та все ж, якщо ідея редактора заподіяла комусь із читачів хоч найменшу моральну шкоду, то особисто прошу вибачення.
Сергій Кордик