Але. Незалежно від наповнення і атрибутів я завжди в День Перемоги з особливими емоціями згадую обох своїх дідів. Обидва воювали. Обидва, до радості дружин, повернулися живими. Кожен став батьком п'ятьох дітей, а потім - дідом купи онуків ... Я - серед цієї юрби онуків.

І я пам'ятаю обох дідів. Батько мого тата, дід Сергій до початку Великої Вітчизняної війни мав 42 роки, директорствував у сільській школі і мав п'ятеро дітей.

Його забрали на фронт вже після звільнення Чернігівщини від німців. Рядовим.

А перед цим, під час окупації Чернігівщини, його мало не застрелив у власному подвір'ї німець, який шукав підходяще житло для офіцера. Вгледівши коротко стриженого мого діда, німець спантеличено вигукнув: "Партизанен!!!!" і зірвав з плеча автомат... Дідова дружина, а моя бабуся Женя, закричала й замахала руками, кинулася в хату. Німець, як не дивно, не натис на курок, а почекав, поки бабуся вибіжить назад. А бабуся в паніці, плачі й відчаї зірвала в хаті зі стіни шкільну фотографію, на якій так само коротко стрижений її чоловік сидів серед чергового шкільного випуску: дід був директором сільської школи і завжди дуже коротко стригся...

Дідові Сергію невимовно пощастило: він не тільки вижив, а й повернувся додому до дружини і дітей. Дружина плакала від щастя й обурення одночасно: дід притягнув з фронту… валізу книжок незрозумілими мовами.

Справа в тому, що в одній з європейських країн дідові потрапив на очі розсип книг з розбомбленої бібліотеки. Небайдужий до друкованого слова, він не зміг пройти повз ці книги на незрозумілих мовах. Зібрав фоліанти у валізу - скільки зміг нести. І прийшов з цією валізою книжок додому... І, звісно, жодної з тих книжок так ніколи й не зміг прочитати...

Бабуся в одночасних радості і відчаї лаялася: хоча б шматок мила привіз, діточок нічим мити…

Дід Сергій був неймовірним прихильником друкованого слова. Жодного дня у нього не минало без читання. Я схожа на діда не лише зовнішньо, але й, мабуть, такою самою пристрастю до читання. Таке ж тяжіння спостерігаю змалку й у свого сина. Пам’ятаю, як мене 15-річну вразила величезна купа книжок та журналів, які займали кілька квадратних метрів у сільському сараї і здіймалися до стелі (у крихітній сільській хатині їх просто не було де тримати). Привезена на літні канікули, я кожного довжелезного літнього дня копирсалася у тому паперовому евересті, відкриваючи для себе нові імена і твори.

Дід Сергій, приміром, від самого першого номера передплачував «Роман-газету» і саме у тому велетенському стосі книжок та журналів я одного літа відкопала «Один день Ивана Денисовича» Олександра Солженіцина, твір, який на той час вже був заборонений і звідусіль вилучений. Саме тоді на кілька днів зарядили дощі – часу було повно. І я досі пам’ятаю свої напівдитячі й неоднозначні враження від прочитаного. Ми ніколи з дідом не говорили про такі речі. І навіть про війну він мені ніколи нічого так і не розказав. Кілька разів підступалася з розпитуваннями. Дід кожного разу дивився на мене мудрим поглядом світлих очей і промовляв: «Внучко, та хіба воно тобі треба? Йди, дитино, грайся…» Здавалося, дід житиме вічно. В дитинстві (та й у дорослому віці) є речі, які здаються нерухомими в просторі й часі…

Дід прожив довге життя -- 96 років. На жаль, він не вів щоденників і не залишив по собі ніяких спогадів про пережите. Але я завжди згадую його добрим словом і розказую своєму сину те, що пам'ятаю. І цього року, в День Перемоги, також розкажу. Нагадаю. Адже в житті є речі, про які ми не повинні забувати...