Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS


  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: finka  
Форум "Сіверщини" » Блоґи "Сіверщини" » Інеса ФТОМОВА » Дід (День Перемоги, Олександр Солженіцин, книга)
Дід
finkaДата: Неділя, 08-Трав-11, 20:16 | Повідомлення # 1
Група: Редактор
Повідомлень: 157
Нагороди: 11
Статус: Відпочиває
Сьогодні нівелюються всі свята. І, схоже, нічого вдіяти з цим не можна. Час вперто розкручує свою спіраль. І те, що раніше було справжнім святом, стає в кращому випадку днем, наповненим яскравими атрибутами. У кожного наступного покоління - свої свята. І це нормально.

Але. Незалежно від наповнення і атрибутів я завжди в День Перемоги з особливими емоціями згадую обох своїх дідів. Обидва воювали. Обидва, до радості дружин, повернулися живими. Кожен став батьком п'ятьох дітей, а потім - дідом купи онуків ... Я - серед цієї юрби онуків.

І я пам'ятаю обох дідів. Батько мого тата, дід Сергій до початку Великої Вітчизняної війни мав 42 роки, директорствував у сільській школі і мав п'ятеро дітей.

Його забрали на фронт вже після звільнення Чернігівщини від німців. Рядовим.

А перед цим, під час окупації Чернігівщини, його мало не застрелив у власному подвір'ї німець, який шукав підходяще житло для офіцера. Вгледівши коротко стриженого мого діда, німець спантеличено вигукнув: "Партизанен!!!!" і зірвав з плеча автомат... Дідова дружина, а моя бабуся Женя, закричала й замахала руками, кинулася в хату. Німець, як не дивно, не натис на курок, а почекав, поки бабуся вибіжить назад. А бабуся в паніці, плачі й відчаї зірвала в хаті зі стіни шкільну фотографію, на якій так само коротко стрижений її чоловік сидів серед чергового шкільного випуску: дід був директором сільської школи і завжди дуже коротко стригся...

Дідові Сергію невимовно пощастило: він не тільки вижив, а й повернувся додому до дружини і дітей. Дружина плакала від щастя й обурення одночасно: дід притягнув з фронту… валізу книжок незрозумілими мовами.

Справа в тому, що в одній з європейських країн дідові потрапив на очі розсип книг з розбомбленої бібліотеки. Небайдужий до друкованого слова, він не зміг пройти повз ці книги на незрозумілих мовах. Зібрав фоліанти у валізу - скільки зміг нести. І прийшов з цією валізою книжок додому... І, звісно, жодної з тих книжок так ніколи й не зміг прочитати...

Бабуся в одночасних радості і відчаї лаялася: хоча б шматок мила привіз, діточок нічим мити…

Дід Сергій був неймовірним прихильником друкованого слова. Жодного дня у нього не минало без читання. Я схожа на діда не лише зовнішньо, але й, мабуть, такою самою пристрастю до читання. Таке ж тяжіння спостерігаю змалку й у свого сина. Пам’ятаю, як мене 15-річну вразила величезна купа книжок та журналів, які займали кілька квадратних метрів у сільському сараї і здіймалися до стелі (у крихітній сільській хатині їх просто не було де тримати). Привезена на літні канікули, я кожного довжелезного літнього дня копирсалася у тому паперовому евересті, відкриваючи для себе нові імена і твори.

Дід Сергій, приміром, від самого першого номера передплачував «Роман-газету» і саме у тому велетенському стосі книжок та журналів я одного літа відкопала «Один день Ивана Денисовича» Олександра Солженіцина, твір, який на той час вже був заборонений і звідусіль вилучений. Саме тоді на кілька днів зарядили дощі – часу було повно. І я досі пам’ятаю свої напівдитячі й неоднозначні враження від прочитаного. Ми ніколи з дідом не говорили про такі речі. І навіть про війну він мені ніколи нічого так і не розказав. Кілька разів підступалася з розпитуваннями. Дід кожного разу дивився на мене мудрим поглядом світлих очей і промовляв: «Внучко, та хіба воно тобі треба? Йди, дитино, грайся…» Здавалося, дід житиме вічно. В дитинстві (та й у дорослому віці) є речі, які здаються нерухомими в просторі й часі…

Дід прожив довге життя -- 96 років. На жаль, він не вів щоденників і не залишив по собі ніяких спогадів про пережите. Але я завжди згадую його добрим словом і розказую своєму сину те, що пам'ятаю. І цього року, в День Перемоги, також розкажу. Нагадаю. Адже в житті є речі, про які ми не повинні забувати...

 
ВасильДата: Неділя, 08-Трав-11, 21:53 | Повідомлення # 2
Редактор
Група: Головний редактор
Повідомлень: 243
Нагороди: 7
Статус: Відпочиває
А мені цей дід Сергій запам'ятався тим, що, коли ми одружилися, передав не тільки вітання і подарунок, але й прохання:" Хай зять напише текст гімну "Ще не вмерла Україна", бо колись знав та забув...". Розумієте, прожити отакі совєтські роки і тримати на денці пам'ять про гімн України! Я так шкодую, що не познайомився з дідом Сергієм!
 
StanislavДата: Вівторок, 10-Трав-11, 10:03 | Повідомлення # 3
Група: Експерт
Повідомлень: 144
Нагороди: 5
Статус: Відпочиває
А моя пра-бабця про німців окупантів відгукувалася гарно: не ображали, дітей пригощали солодким... Вона ж проста жінка була, на політзанятія певно не ходила. Більшість чернігівчан, принаймні в Коропському районі були призвані після окупації і кинуті без зброї, як такі, що з окупованих територій, як "колаборанти"... без зброї на фронти під Корсунем, на штурм Дніпра. Саме в 1944-му загинув мій перший дід, певно ось так, безтолково, неправильно, молодий хлопець зовсім. Другий дід, киянин, пройшлв всю війну, але так ніколи і невчився правильно розставляти акценти розповідаючи про радянську владу. Я особисто хотів би забути ту війну, тому, що я нездатний зрозуміти жорстоку логіку тієї епохи помножену на самодурство і цинізм радянської влади, ні виправдати несамовиту машину пропаганди і спекуляцій на темі цієї війні, яке не замовкає і сьогодні. Я не роумію, чому в Україні де війна почалася в 1939-му цю війну досі називають Великою Вітчизняною. На Чернігівщині чому так називають, де ця Вітчизна взяла за ворот тих, кого в 1941-му не змогла захистити і кинула без зброї в бій в 1943-му. Слава партризанам, хоробрим воїнам на передовій, безперечно, але переможну роль уряду, Вітчизни я не високо оцінюю.

Зарах нацизм піднімає голову, приходить в парламенти і в Європі, і в Росії - нікого особливо не напружує. Зате в ФРН судять "останнього наци" двічі виправданого в суді військополоненого червоної армії українця і головний ворог для патріотів з георгієвськими стрічками це "бандери", ті самі партизани, але під іншим прапором... Просто сором, божевілля.

Повідомлення відредагував Stanislav - Вівторок, 10-Трав-11, 10:46
 
finkaДата: П'ятниця, 13-Трав-11, 06:22 | Повідомлення # 4
Група: Редактор
Повідомлень: 157
Нагороди: 11
Статус: Відпочиває
Стосовно окупантів, Stanislave, то тут вже, мабуть, кому як пощастило. Пощастило Вашій бабці, пощастило тим, хто вижив. Водночас окупація в багатьох місцях супроводжувалася численними жертвами. Але, як би там не було, відлуння тієї війни все одно тяжіє над нашим поколінням, яке народилося після неї.

Я впродовж багатьох років, пишучи на різні теми і спостерігаючи тяжке життя селян, розпитючи про нього, часто чула від простих сільських людей якесь приречене зітхання: "Ну й що, що тяжко нам живеться, аби війни не було..."

А ще, звісно, дуже шкода тисячі молодих хлопців, ненавчених, беззбройних, не вдягнутих як слід, яких кинули в горнило боїв -- народна пам'ять береже про них вислів "чорні свитки"...

 
StanislavДата: П'ятниця, 13-Трав-11, 07:06 | Повідомлення # 5
Група: Експерт
Повідомлень: 144
Нагороди: 5
Статус: Відпочиває
Quote
Пощастило Вашій бабці, пощастило тим, хто вижив. Водночас окупація в багатьох місцях супроводжувалася численними жертвами.
Безперечно, за партизан розстрілювали кожного десятого, часом розстрілювали цілі села... і німці, і червоні стріляли з важкої зброї по селах в Карпатах, мені це особисто розповідали старі люди, якось в Карпатах. Ви ж виповнювали в радянських анкетах "Чи не були ваши родичи в окупації?" Я писав "ні", але насправді вони то були, мої родичі з Коропського району, я не розумів тоді. Більшість України попала в "колаборанти", лише тому, що СРСР не зуміла зупинити загарбника-партнера. І так до них ставилися, до простих селян з Чернігівщини, і нічного в цьому не було нового в цьому ставлення після 1933-го. Та й небагато змінилося зараз. Пост радянська номенклатура не довіряє "колаборантам", ми не є завязаними, не є своїми. Те, що наши діди мільйонами полягли,.. не зараховується. Тому, я переконаний, українцю, особливо україномовному нічого не світить поки при владі ЩЕ ТА система, ЩЕ ТА номенклатура. Не довіряють "колаборантам", які бачили що таке окупація, які чули від батьків про колгоспи і про голод, які мають власну точку зору.


Повідомлення відредагував Stanislav - П'ятниця, 13-Трав-11, 07:11
 
HaiterДата: Середа, 20-Чер-18, 12:01 | Повідомлення # 6
Група: Читач
Повідомлень: 12
Нагороди: 0
Статус: Відпочиває
Спасибо за инфу
 
AmilihanДата: Вівторок, 16-Жов-18, 18:14 | Повідомлення # 7
Група: Читач
Повідомлень: 9
Нагороди: 0
Статус: Відпочиває
Интересно)
 
JonnikДата: Субота, 23-Бер-19, 23:37 | Повідомлення # 8
Група: Читач
Повідомлень: 8
Нагороди: 0
Статус: Відпочиває
Да уж, война это страшно! Надеюсь никогда такого и не повторится больше!
 
Форум "Сіверщини" » Блоґи "Сіверщини" » Інеса ФТОМОВА » Дід (День Перемоги, Олександр Солженіцин, книга)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук: