Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина"

Про каву

finka — Wed, 28 May 2025 13:00:54 GMT

Ранок без кави – все одно що день без сонця.

Однак кава має бути справжньою. І з цим сьогодні – проблема. Холодного осіннього вечора днями мені випало розмовляти з бізнесменом, який тривалий час прожив у Німеччині та Австрії. І коли нам подали каву, то саме вона стала приводом для цікавої розмови. Бізнесмен підтвердив мою давню підозру про те, що в Чернігові обмаль точок, де можна придбати справжню каву та й то -- на замовлення. І я його зрозуміла, коли розповів, що в Австрії каву подають у крихітних чашечках, але отих кількох ковтків напою вистачає для неабиякої бадьорості.

Тобто взагалі кави сьогодні на чернігівських прилавках повно. Здається, є на будь-який смак і на будь-який гаманець. Однак це ілюзія, бо якщо ви не знаєте смаку кави справжньої і ніколи не відчували на собі її дії, то далі читати вам не варто – це все одно що намагатися сліпому від народження пояснити вигляд червоного кольору.

Мені з кавою пощастило – навчили мене її пити у Львові, де вчилася у вузі і де кав’ярні – мало не на кожному кроці. Там я зрозуміла, що таке справжня кава і як маленька чашечка кави може дійсно заряджати бадьорістю не на одну годину та позбавляти відчуття голоду. І оте знання-відчуття змушує сьогодні перебирати сорти й види, доскіпуватися до причин, що ж таке сталося з кавою, яка далеко не завжди й на каву схожа.

Виявляється, ціна -- ціною, а в гонитві за споживачем і збагаченням виробники й постачальники витворяють з кавою казна що: до меленої кави додають подрібнені на пудру цикорій або навіть жолуді; з кави випаровують у спеціальних установках кофеїн, який йде для потреб фармації, а саму каву збагачують ароматизаторами, які тільки обдурюють наші носові рецептори, Каву просто нещадно фальсифікують і під виглядом кави у неспеціалізованих торгових точках, а то й у солідних магазинах можна в красивій упаковці купити те, що має запах кави, але кавою не є.

Найбільш невиний в такій сумній ситуації варіант – це коли до гарної кави підмішують каву низькосортну, але продають її все ж таки за високою ціною.

Найгірше ж, що під виглядом кави нам можуть пропонувати широку палітру представників рослинного світу:
- цикорій,
- буряк,
- моркву,
- кульбабу,
- палений паточний цукор,
- винні ягоди,
- жолуді,
- жито,
- ячмінь,
- овес,
- пшеницю,
- ячмінний солод,
- горох звичайний,
- горох кавовий (Astragalus boeticus),
- китайські боби (Soja hispida),
- звичайні боби,
- кінські боби,
- горіхи: звичайний, грецький, земляний

І як вам перелік? Якщо ж ви, як і я до недавнього часу, думаєте, що маєте багато розуму і не купуєте меленої кави, а тільки в зернах, то знайте, що сьогодні вершиною творчості промислових фальсифікаторів є справжнє ноу-хау. Вони вже додумалися навіть до того, що продають нам під виглядом кави… штучні боби з пшеничного, ячмінного, бобового та маїсового тіста, з якого, на спеціальних апаратах вже навчилися готувати зерна, які дуже ретельно підігнані під справжні.

Розчинну ж каву справжні поціновувачі напою радять взагалі обходити дальнім шляхом.

У чернігівських кав’ярнях також вишукано подають каву в маленьких горнятках. За пристойну ціну. Однак ефекту від тієї кави – нуль. Тільки запах.

І наостанок – притча, побачена в Інтернеті, поки моя кава готувалася…

Прийшов учень до Вчителя й каже:
«Учителю, я втомився, у мене таке тяжке життя, такі труднощі й проблеми, я день у день пливу проти течії, я не маю більше сил, що мені робити?»
Учитель замість відповіді поставив на вогонь три однакові посудини з водою. В одну вкинув морквину, в іншу — поклав яйце, а в третю насипав каву. За якийсь час він вийняв з води морквину та яйце і налив у горня кави з третьої посудини.
«Що змінилося?» — запитав він учня.
«Яйце й морквина зварилися, а кава розчинилася у воді», — відповів учень.
«Ні, — сказав Учитель, — це лише поверховий погляд на речі. Подивися — тверда морквина, побувавши в окропі, стала м’якою й податливою. Тендітне й рідке яйце стало твердим. Зовні вони не змінилися, вони лише змінили свою структуру під впливом однаково несприятливих обставин — окропу. Так і люди: міцні зовні можуть впасти в розпач й перетворитися на слабаків там, де тендітні й ніжні лише стають рішучішими і міцніють».
«А кава?» — запитав учень.
«О! Це найцікавіше! Кава повністю розчинилася в новому чужому середовищі й змінила його — перетворила окріп на чудовий ароматний напій.
Є особливі люди, які не змінюються під впливом обставин — вони змінюють самі обставини, перетворюючи їх на щось нове й прекрасне, отримуючи користь і знання із ситуації».

Інеса ФТОМОВА

Жив да був чорний кіт…

finka — Mon, 31 Mar 2025 15:04:36 GMT

Наприкінці минулого літа у дворі моїх батьків помер кіт. Його котяче життя було недовгим, років півтора. Він прибився у двір майже кошеням невідомо звідки, був настільки худим, заляканим і нещасним, що тікав від найменшого шелесту.

Котик мав нещастя народитися зовсім чорним, і це служило не останньою причиною того, що люди, які траплялись на його котячих стежках, нещадно його ганяли. І не тільки ганяли, а й майже покалічили. На його худому тільці батько згодом намацав дві величезні ґулі — чи то наслідки переломів, чи то від ударів чимось важким. На додачу котик був ще й кастрованим…

Батька мого він «вирахував» безпомилково з-поміж усіх сусідів двору. Мій тато вміє «говорити» на котячій мові. От тільки сам не знає, що каже. Я багато разів за своє життя була свідком, коли тато, йдучи повз будь-якого кота, якось особливо занявкає і — все: одвічна котяча дружба гарантована. Різноманітні коти в усіх усюдах одразу йшли до батька. Як правило, чужий кіт пильно дивиться йому в обличчя і починає щось здивовано «перепитувати» й також «говорити». За цими «діалогами» я спостерігала з самого дитинства неодноразово — це виглядало дуже кумедно. А батько завжди з цього сміється.

Тож Чорниш, як прозвали його тато з мамою, щодня товкся у дворі — невтомно чатував, коли батько вийде. Тато виносив йому їжу, намостив на дереві дошку, щоб коту було зручно видряпуватися на дах сараїв, де кіт лежав і вигрівався днями.

Їсти тато виносив коту о 13-ій годині. І що дивно: кіт безпомилково знав кожного дня, котра година. Якщо батько з’являвся у дворі на півгодини чи на годину раніше, то кіт і вухом не вів. А о 13.00 — сидів біля мисочки напоготові. Одного разу кіт чи то заспав, чи то загулявся, не прийшов, як завжди, і з’явився на 20 хвилин пізніше, коли тато вже пішов, не дочекавшись. Сусіди бачили, як кіт нервово бігав колами довкола «трапезного» місця і залишився ні з чим. І що думаєте? Наступного дня рівно о 13.00 кіт вже був біля мисочки і далі жодного разу не помилився.

А влітку Чорниш заслаб. Чи то з’їв труєну мишу, чи хтось із людей чимось його навмисне отруїв. Кіт приходив, лежав на даху і нічого не їв. Батьки йому вже й смакоту всіляку приносили, тато трави десь на лугу різної нарвав — марно. Подивиться Чорниш сумним поглядом і лежить нерухомо. Хотів тато його віднести до ветеринара, але кіт, коли побачив у тата в руках сумку, то з останніх сил дременув геть і зник за сараями. Не приходив кілька днів. А потім з’явився. Але їв дуже погано. Вочевидь, захворів серйозно. І наприкінці літа помер. Саме йшов дощ, а він забився під стіл у дворі і перейшов у свій кращий котячий світ. Я чомусь думаю, що такий світ десь є…

Інеса ФТОМОВА.

У самих трусах, але… біля екрана

finka — Mon, 06 Mar 2023 10:04:33 GMT

Днями довелося трохи часу провести у невеличкій комп’ютерній фірмі, яка займається не лише ремонтом комп’ютерів, а й встановлює супутникові антени. Фірма маленька, людей обмаль, але замовлень чимало. Кадри підібрані ощадливо: майстер сам сідає за кермо машини і виїжджає за викликом.

Майстри розмовляли між собою про недавній візит у далеке село Бобровицького району. Візит забрав так багато сил, що повернулися ледве живі від утоми. Клієнт захотів мати суперову й дуже дорогу супутникову антену для телевізора. Коли машина нарешті через розбиті й покарлючені дороги дісталася до потрібного села й потрібної хати, то майстер-водій був неймовірно здивований, адже, виходячи з вартості замовлення, очікував побачити пристойну будівлю й багатого хазяїна. Але… Назустріч йому з брудної хати й занедбаного двору вийшов давно небритий господар.
Ну, клієнт завжди правий… Захотів, то й ладно. Однак, коли робота вже була закінчена і майстер- комп’ютерник переконався, що чоловік живе доволі бідно, адже жодного натяку на достаток у хаті не видно, постійної роботи у господаря теж немає, то не втримався й запитав: «Якщо у вас фінансові проблеми, то навіщо таку дорогу антену ставите?». Відповідь вразила:
-- Та я навіть якщо в самих трусах залишусь, то й тоді від телевізора не відмовлюсь!

А мені пригадалось одне з інтерв’ю знаменитого російського олігарха Германа Стерлігова, який шість років тому покинув Москву й переселився в глушину з красунею-дружиною, де й живе зараз, виховуючи п’ятьох дітей. Так ось, коли Герману Стерлігову знадобилися робітники для будівельних робіт, то він пішов по навколишніх селах і був неймовірно вражений, бо в більшості російських ізб Підмосков’я давно пропито все – одяг, взуття, меблі, всі вжиткові речі, крім одного предмета – телевізора. Телевізори стоять у кутках на місці ікон – недоторканні. Телевізор, сказали земляки Стерлігову, – це святе…

А сам Стерлігов, до речі, своє нове життя почав дуже своєрідно. Одного дня він великий дорогий телевізор не лише виніс із столичної квартири (дружина плакала й не давала, а він побоювався, що поверне назад), а… розстріляв його впритул з нагана. На цьому спілкування з телевізором для його родини закінчилося раз і назавжди…

А хіба не щось подібне в наших квартирах і хатах? Знаю чимало знайомих, де по 2-3 телевізори у невеликій квартирі. У 2-кімнатній – їх по три (в кожній кімнаті й на кухні!), в однокімнатній – по 2 (у дружини свій, у чоловіка – свій). Знаю молодого батька, який, щоб сини-підлітки не бились через улюблені програми, а дружина без перешкод дивилася свої дурнуваті серіали, придбав кожному по телевізору. Для більшості телевізор – це єдина змога зв’язку із світом. От тільки мало хто замислюється над тим, що саме миготить на екрані…

Ті, що замислюються, від телевізорів відмовляються. Я – серйозно. Коли наш телевізор «наказав довго жити» і я в розмовах на запитання про те, чи бачила вчорашні жахи на екрані, зізнавалася, що у нас телевізора немає, довкола виявилося чимало людей, які принципово живуть без нього. Одна жінка з виглядом змовниці сказала: «А я вже дванадцять років живу без телевізора і нічого не втратила!» Інша (мати трьох дітей), яка мешкає у багатоповерхівці на П’яти кутах, розповіла, що коли до них подзвонили у двері і запропонували кабельне телебачення, а вона сказала, що в родині взагалі немає телевізора, то побачила такий погляд, яким, напевне, дивляться на інопланетян… Завважу, що ці родини багато читають, подорожують, їхні діти займаються серйозно музикою, шахами, танцями. Їм справді не вистачить часу спостерігати за тим, що пропонує екран. А він сьогодні, на жаль, пропонує так мало доброго й пізнавального…

Імбир — не панацея, але…

finka — Tue, 20 Apr 2021 19:03:37 GMT

Спостерігаючи за горщиком, в якому в мене вдома з весни росте імбир, чекаю, що буде далі. Головне — він зійшов! Підріс! Став таким собі чубатим кущиком. А яке пахуче листя у нього!

Навіщо той імбир у міській квартирі? А ось послухайте. Вперше про цю рослину я почула пару років тому від чернігівського лікаря-терапевта Наталії Козлової, яка практикує вчення Аюрведи і сказала під час нашої зустрічі: «Зараз дуже багато людей, які страждають на хвороби носоглотки. А їх же так просто усунути, використовуючи аюрведичні надбання! Потрібно просто зменшити споживання холодної пори року кількість продуктів, які сприяють утворенню слизу! Пшениця, картопля, молоко, солодощі — все це накопичує у тілі слиз. Корисно споживати, приміром, імбир. Це так просто! Я раджу людям: візьміть книги, зайдіть зрештою в Інтернет — прочитайте про імбир, дізнайтесь про його дивовижні властивості! Ця рослина дуже потужно впливає на всі системи людського організму, особливо — на опорно-руховий апарат. І коли я своїм пацієнтам давала деякі поради з приводу харчування — щось прибрати з раціону, а додати ті чи інші спеції, які гармонізують організм, то на суглобах у людей зникали давні набряки, зникав біль. Без хімічних ліків розв’язувалися проблеми бронхітів! Це я спостерігала й на своїй родині».

Я до цієї зустрічі навіть не знала, що імбир є в наших магазинах. Сказала Наталії Дмитріївні про порошок імбиру, який бачила серед приправ. Вона серйозно подивилася на мене: «Порошок? Хіба ви знаєте, які руки його переробляли? Навіщо порошок? Купуйте цілу живу рослину!»

І я купила корінь імбіру. Просто в мережі супермаркетів. У рослини — божественний аромат: щось тонке від лимону, суниці, аґрусу, ще чогось свіжого й гарного. Але ж дивина: при такому ароматі смак у нього як у пекучого червоного перця! Ах! Ох! Аж сльозу пробиває! Аюрведичні джерела пишуть, що природа кореня імбиру "суха й гаряча". Можливо, тому він немовби "випалює" весь слиз в організмі? Я додавала протягом осені й зими імбир у салати, другі страви та чай. А ще виключила на осінньо-зимовий час картоплю, звела до мінімуму споживання борошняних виробів (хоча булочка до кави не виключалась), ну а молока я й так не п’ю вже багато років.

І що ж? Лікар мала рацію на сто відсотків: народ періодично валявся на лікарняних то з грипом, то з ГРВІ, кахикав і стікав носовим слизом. Мене ця напасть оминула, хоча хворих щодня довкола вистачало.

Потім на очі потрапила невеличка замітка читача з білоруського Гомеля у журналі «Моя прекрасная дача»: він вирощує імбир на своєму городі. Мені тут же закортіло й самій спробувати.

Посадила шматочки кореня і на дачі, і вдома. Імбир зійшов, став тягнутися вгору, але... на дачі спекотне літо цього року його просто вбило — засох. А вдома живе! Спостерігаю і міркую про те, що у мене чи й підніметься рука, щоб його різати і їсти…

Інеса ФТОМОВА

Фото автора

Моя невмируща толстянка

finka — Tue, 29 Oct 2019 18:47:25 GMT

Взимку домашні квіти ніхто не пересаджує, але мені, мабуть, доведеться. Тому що велике дерево толстянки надумалося впасти на мій робочий стіл під вагою своїх гілок разом із горщиком. До речі, у нього є своя історія.
Я вже забула, звідки у мене з’явилася перша гілочка толстянки. Та я тоді й не знала, як вона називається.

Гілочка росла собі й росла. Витримала кілька переїздів з квартири на квартиру нашої молодої сім’ї. За три роки перетворилася на солідне гарне деревце. Стояла рослина у великому горщику на великому столі веранди нашого найманого тоді житла. Їй було добре. Але…

Одного лихого осіннього дня, коли ввечері було ще доволі тепло, вночі вихідного дня вдарив сильний мороз. А ми того дня на роботу не поспішали і встали доволі пізно. І, відчувши холод, я одразу згадала про мою толстянку, мерщій вибігла на веранду і… Те, що я побачила, не бачила більше ніколи в житті: моя толстянка…померла. Але… Рослина з останніх сил тягнулася до тепла – всі гілки дерева були не просто повернуті, а вигнуті під кутом 45 градусів у бік теплої кухні! Рослина знала, де тепло! Й вона до нього тягнулася всю ніч. Не дотягнулася…

На жаль, у мене тоді не було фотоапарата, щоб сфотографувати цю трагедію однієї рослини. Не передати, як було гірко на душі від власної непередбачуваності. Але я не викинула рослину! Я обережно пообрізала всі гілочки, на яких листя ще не промерзло наскрізь, поставила їх у водичку і… О, диво! Вони усі прийнялись і стало у мене багато горщиків з толстянкою.

З того часу минуло не багато не мало – 20 років. У мене давно є квартира. І, звісно, толстянка росте у доволі комфортних умовах. Хоча зазначу, що рослина абсолютно невибаглива і до поливу, і до світла (щоправда, не любить літньої спеки). Не так давно з подивом виявила, що заввишки толстянка буває до 50 сантиметрів (моя була вищою!), а живе від 20 до 50 років. Не злічу, скільки разів я відсаджувала й пересаджувала мою толстянку: і знайомим дарувала, і у під’їзді будинку на підвіконня ставила (там її благополучно щоразу крали «добрі» люди»).

Росте толстянка й на моєму робочому столі. Росла. А до Нового року я не встигла обзавестися ялинковими гілками, то начіпляла на толстянкове дерево іграшки, цукерки і «дощик»: свято ж.

Що ви думаєте?! Коли я навідалася на роботу 3-го січня, то з подивом побачила, що моя величезна толстянка нагло впала разом з горщиком, порозкидавши по всьому столу і землю, і іграшки, і «дощик». Напевне їй дуже не сподобалося бути в ролі новорічного дерева… От і думай що хочеш.

Ну що ж, процедура обрізання толстянкових гілок для мене вже звична – ось і стоять аж у кількох банках обрізані гілки з великого дерева і я навіть ще можу порахувати, скільки горщиків під усе це треба придбати…

Цікава історія сталася і з моїм кущем алое. Але про алое – іншим разом.

Коти і собаки: рекорди повернень

finka — Mon, 08 Jul 2019 13:58:30 GMT

Щойно Інтернет поширив цікаву новину про те, що кіт Карім знайшов своїх господарів майже через два роки, подолавши 3200 кілометрів!

Подружжя вирішило переїхати з Узбекистану в Росію, а 9-річного кота, побоюючись, що він надто свободолюбивий, щоб витримати три доби мандрівки залізницею, із сумом залишили сусідці. Але невдовзі залишений кіт зник…

А через 2 роки господарка зненацька зустріла Каріма біля дверей свого нового будику в російських Лесках. Кот дуже схуд за час мандрівки. І на прогулянки тепер вибігає ненадовго.

Подібні випадки – об’єкт для науковців. Невідомо, яким чином працює «магніт» у голові тварини, що допомагає їй знайти своїх господарів. А я пригадую випадок кількарічної давності, коли мої добрі знайомі загубили собаку. Собака у них був звичайний, не дуже породистий, але дуже красивий і дуже добрий. Мешкали вони на четвертому поверсі чернігівської 9-поверхівки. Собаку виводили вигулювати на повідку. Одного разу, коли господар потрапив до обласної лікарні, родина пішла його провідувати, а собаку взяли з собою. І там, у дворі лікарні, поки родина спілкувалася, собака… зник. Гукали-гукали, бігали-бігали по всьому лікарняному «містечку», розпитували всіх підряд, чи не бачили собаки -- марно. Собаки не було ніде. Як у воду впав. Засмутились тоді всі неймовірно, бо собака для них був уже неначе член родини.

Господар наступного дня зранку ходив лікарняним подвір’ям – гукав і шукав. Розпитував усіх, хто там був. Безрезультатно.

Ну що ж, родина вирішила, що собака пропав. Погорювали, але що вдієш... І от минуло майже чотири місяці. Аж одного разу вдень господиня раптом почула, що у вхідні двері неначе щось шкрябає… Завважте: ліфт, четвертий поверх, кам’яні джунглі однакових будинків… Вона відчинила двері і… у неї між ногами до квартири чкурнув бруднющий, худющий, давно всіма оплаканий Рекс. Пес забився під ліжко і довго там сидів. Ледве виманили – їжею. Потім помили. На вулицю собака відмовлявся навідріз виходити упродовж двох тижнів. Тільки бачив повідок у руках господарів – одразу тікав під ліжко… Отака була історія.

А господарі потім поділилися припущенням, що, оскільки собака був красивий, то, напевне, його просто хтось підманив там, на території лікарні, і забрав до себе. А звідти собака при нагоді втік. Хто знає… Котяче й собаче життя все ще закриті для нас, людей…

Подих езотерики

finka — Fri, 28 Jun 2019 08:50:09 GMT

Ця історія сталася з моєю доброю знайомою (назвемо її Тетяною) кілька років тому. Зараз ця серйозна жінка дуже шкодує, що по молодості і через власне невігластво доторкнулася до чогось незбагненного й страшного…

А було так. Працювали в одній невеличкій фірмі кілька дівчат. Всі сиділи в одному кабінеті і, окрім робочих питань, звісно, активно обговорювали й особисті проблеми – як же без цього. І ось одна з дівчат впала в депресію, тому що її хлопець, вибачившись, почав зустрічатися з іншою дівчиною, і справа рухалася до весілля. Співробітниці її втішали, мовляв, ти така молода, все у твоєму житті ще попереду, зустрінеш свою долю. Але її немов перемкнуло: ніхто не потрібен, крім Сергія. Минуло небагато часу, юнак одружився, а дівчина була готова на все, аби тільки його повернути.

Тут-то вона й звернулася до моєї знайомої, знаючи, що у неї серед далеких предків у роду були цигани і запропонувала принести спеціальну гадальну книгу, по якій можна ворожити. Книгу дівчина бачила у своєї бабусі. Моя знайома, дівчина начитана, погодилася з чистої цікавості: університетська освіта, отримана в радянський час, начисто відмітала і молитви, і всілякі там «чаклуй баба, чаклуй дід…»
Через декілька днів співробітниця принесла їй обіцяну книгу. Тетяну вразила товщина і древність фоліанта в чорній старовинній обкладинці. Вибравши у книзі багатообіцяючий наговір, дівчата домовились, що Тетяна дома вночі почаклує.

Як пригадує Тетяна, ця дивовижна книга не давала їй спокою цілий день. Їй було не до роботи і вона не могла дочекатися вечора, щоб почитати книгу на самоті. Вже пізно ввечері, дочекашись, поки домашні вкладуться спати, вона відчинила у своїй кімнаті вікно, не знаючи навіщо, накинула на плечі велику хустку, розпустила чомусь волосся, запалила свічку і при її світлі, дивлячись у вікно, прочитала обраний наговір… Нічого не відбулося. За вікном шуміло, затихаючи, велике місто.

Стенувши плечима і посміявшись над собою і подружкиними мріями, Тетяна роздяглась і лягла в ліжко. Було дуже пізно. І вона вже почала засинати, коли раптом почула, що двері в її кімнату відчинились. «Напевне, мама зазирнула, -- сонно подумала вона у напівсні. Але потім на її ліжко хтось м’яко застрибнув і почав повільно йти поверх ковдри, акуратно ступаючи лапами.

«Та це ж не мама, а кицька Мурка повернулась!», — зраділа Таня, лежачи обличчям до стіни. І тут… У її мозку раптом гостро зблиснула думка про те, що Мурки у них вже два роки немає, її збила машина. Однак щось продовжувало повільно рухатися по Тетяниному тілу, ось вже сіло на плече… Сон зник. Тетяна розплющила очі і на порожній стіні перед собою у світлі вуличного ліхтаря побачила те, що сиділо у неї на плечі… Це було неймовірно бридке чудовисько з величезним дзьобом – вона такого не могла й уявити.
Тетяна, паралізована жахом, дико заверещала…

Вона продовжувала верещати, коли в кімнату вбігла мати і увімкнула світло, коли прибігли інші домашні – її ніхто не міг заспокоїти. Принесли воду – зуби клацали об склянку, пити вона не могла, вода виливалася.

Потім вона плакала, пояснивши домашнім, що наснився страшний сон. Мама сиділа біля її ліжка до ранку, а кімнаті горіло світло. І через кілька місяців двадцятип’ятирічна доросла Таня боялася спати сама і не засинала в темряві.

Книгу вона назавтра повернула, але про те, що відбулося вночі, нікому не розказала. А подружка поділилася неприємностями: книгу вона поцупалау своєї бабусі, сподіваючись, що бабуся не помітить відсутності. Але бабуся все виявила і завжди дуже лагідна цього разу так сварила й лаяла внучку, так рознервувалася, що мало не погнала її серед ночі за книгою. Бабуся все твердила, що книга надзвичайно небезпечна і може принести багато лиха. Інцидент затих.

А через місяць... Сергей зненацька покинув молоду дружину і прийшов до Тетяниної подруги каятися, мовляв, він помилився у своєму виборі і кохає тільки її. Звичайно, вона була щаслива, але… Вийшовши заміж за омріяного юнака і народивши від нього дитину, подруга сама через три роки тікала від нього, немов із пекла. У сім’ї Сергій виявився зовсім не тим романтичним юнаком, через якого вона готова була терпіти все. Працювати він категорично не хотів, власна дитина його неймовірно дратувала й виводила із себе, а розповніла дружина була щоденним об’єктом кпинів і знущань – вона йому стала просто гидка. Молода жінка терпіла доволі довго, але після того, як чоловік одного вечора вдався до рукоприкладства і надавав їй стусанів, то вона, схопивши дитину, втекла до знайомих. Так закінчилася дія чаклунства. Але чи закінчилася?

Хоча з того часу вже минуло років двадцять, моя добра знайома й досі губиться серед здогадок: кого ж і з яких світів викликав той древній чаклунський наговір?

Загублені в лісах

finka — Sat, 06 Apr 2019 17:41:15 GMT

Село Тонка. Вулиця Тонка. Будинок № 1. Все. Більше будинків у селі немає. А єдина жителька цього села на Менщині — Тетяна Антонівна Силка.

По правді кажучи, ми в це село потрапили випадково — заблукали на шляхах Менського району. Проїхали кілька кілометрів — жодного вказівника чи дорожнього знака. Наша дорога якось не дуже збігалася з тією, що була нанесена на карті. До того ж, на шляху впродовж багатьох кілометрів були відсутні будь-які дорожні вказівники. Куди ми заїхали -- було невідомо. Тож вирішили, роздивившись довкола, їхати хоч до якогось житла і вже в людей розпитати потрібний шлях. Так і потрапили до садиби Тетяни Антонівни.
І — справжнє чудо! — ця жінка виявилася родом із Блистови і була колишньою ученицею моєї давно покійної бабусі Олександри Христантіївні Дзюби. Бабуся була її першою вчителькою з першого до четвертого класу. А півроку як покійний чоловік Тетяни Антонівни Олексій Васильович Силка був також із Блистови і ще й по якійсь гілці також, як і я, доводився далеким родичем знаменитому силачу Терентію Кореню.

Подружжя багато років прожило в цьому селі Тонка. Тетяна Антонівна розповідає, що 36 років проробила тут продавцем у магазині. Магазин — трохи збоку від її хати. Давно стоїть зачинений. А колись же сюди за товаром приїздили з багатьох навколишніх сіл: тут трохи дешевше, ніж будь-де, продавалися і консерви рибні, і олія, і борошно, і ще багато чого, без чого в селі ніяк не обійтись.

Трохи дивна назва села (а воно нині більше подібне до хутора) виявилася похідною від слова «ацетонка» — раніше тут діяло потужне лісництво. Напевне, у виробництві, яке було тут розгорнуте, використовували ацетон. Тож у розмовах звучало: «Поїхати на Ацетонку, робота на Ацетонці» тощо. А коли постало питання, як же цей населений пункт позначити, то вирішили слово скоротити — так і отримало село назву Тонка…
Здавалося б, який оптимізм може бути в цій ситуації? Але Тетяна Антонівна не сумує: на подвір’ї тупцяють гуси, кури, на літні канікули
до неї приїхала онука. А на зиму до літньої жінки збирається переїхати жити брат. Так що життя триває. Хоча, погодьтесь, поштова адреса звучить доволі кумедно: село Тонка, вулиця Тонка, будинок №1…

Інеса ФТОМОВА
На знімку: Тетяна Силка

Про корів, молоко і не тільки

finka — Sat, 06 Apr 2019 17:41:01 GMT

Головна героїня засідання Чернігівського Клубу органічного землеробства Інга Омельяненко післяріздвяної суботи їхала на зустріч із засніженої Количівки, що під Черніговом. Ну і, як кожна жінка, яка себе поважає, шлях свій до Клубу проклала через перукарню…

Перукарка, яка почула про її життя в селі, замріяно сказала: «Де б оце гарного молока дістати…» А Інга похвалилася, що молоко її родина вже кілька років п’є добре. І розповіла цікаву історію.
Корови у Омельяненків немає (вони не так давно стали мешканцями Количівки), але повз їхню хату щоранку селяни женуть череду в луги. От Інга і побачила: одні корови в тій череді чистенькі, гарненькі, як лялечки, очі у тварин радісні. Інші корови бредуть забрьохані, у гноївці, сумні й занедбані. Видно в Количівці, як і в будь-якому селі, й господарів: один криє корову найбруднішим матюччям, яке тільки засвоїв, та ще й палкою по боках наверне… А інший господар чи господиня до корови каже: «Ах ти ж моя лялечка, ах ти красунечко моя! Йди сюди, голубонько!» Неважко здогадатися, в яких господарів корова даватиме смачніше молоко, чи не так? От саме у таких і беруть Омельяненки молоко і не нахваляться…

Скажу одразу: ті, хто знав про суботнє засідання Чернігівського Клубу органічного землеробства і не прийшов – чимало втратили. Не в матеріальному плані, ні!

А втратили від того, що не змогли впритул поспілкуватися з чудовою городницею Інгою Омельяненко, яка з абсолютно міської жительки перетворилася за якихось п’ять з половиною років на знатну городницю з дивовижними врожаями різних культур.

На засіданні (а прийшли, до речі, на нього майже чотири десятки прихильників органічного землеробства!) Інга розповідала про свої помилки та знахідки, про квіти і полуницю, про газонокосилку і ширину міжрядь і ледве встигала відповідати на численні запитання. І зізналася, що вже давно перестала жалкувати за тісною міською квартирою і навіть не уявляє вже свого життя у обмеженому квартирному просторі. Ну а коли на великому екрані ще й показали грядки господині, і вона розповіла про їхнє особливе планування (вона цим займається вже зараз, не чекаючи весни!), то запитань виникло ще більше…
Висновок: не минайте Клубу органічного землеробства. Досить труїтися хімією!
------------------------------------

Оцифровуємося…

finka — Sat, 06 Apr 2019 17:40:39 GMT

Відійшли в минуле новорічні та різдвяні свята, і я раптом… спіймала себе на думці, що при всьому обсязі отриманих і відправлених привітань сама не відправила торік жодної вітальної листівки. Чому? А тому, що відправляти їх у 20-х числах грудня було ще ранувато, хоча вільного часу було більше. А ближче до Нового року за всілякими клопотами просто не встигла.

Мало того: цього року вперше в житті я не лише не відправила жодної листівки – так я ще й не отримала жодної! Невже збіг? Взагалі-то привітань було отримано й відправлено чимало, але все це були sms-ски, листівки й привітання електронною поштою та телефонні святкові розмови.

Добре це чи погано? Не знаю. З одного боку шкода, що немає матеріальної ознаки: щось десь на екранах блимало-блимало, а в руки взяти нічого. А з іншого – не треба заводити додаткових коробок і папок, щоб помістити туди отримане. Або ще чого гіршого – виносити все те на сміття…

Напевне, й поштарям було цього року легше з нами і їхні сумки не обривалися від десятків конвертів з вітальними листівками. До речі, навіть у поштових скриньках свого під’їзду я вже давно не помічала конвертів – тільки різноманітні рахунки та рекламні газети.

Напевне, всі ми потихеньку, так би мовити, оцифровуємося. А, можливо, це – перехідний період. Адже свого часу, коли винайшли фотографію, то всім художникам передрікали жорстоке безробіття й забуття. З художниками все виявилося гаразд. Хочеться вірити, що й поголовне оцифрування нас не зіпсує…