Ідея з самого початку була гарною: побувати на Великодній службі не лише в Оболонні на Коропщині, а й у якомусь іншому селі. Тим іншим селом були обрані Вишеньки – там є чудовий храм, а неподалік – колишній маєток графа Рум’янцева-Задунайського. Тобто одним махом хотілося вбити двох зайців: побувати на службі і оглянути архітектурні шедеври.

Тож, після урочистої служби в оболонському храмі, ми, журналісти-мандрівники, по нічній трасі подалися мерщій у Вишеньки. На темних узбіччях траплялися весь час поодинокі постаті людей – хто велосипедом, хто хутенько простував пішки.

А неподалік Вишеньок перед нашою машиною блискавично блимнула сіра тінь – дорогу перескочив здоровезний заєць. Тьфу ти! Дякувати Богу, не задавили. Неначе спеціально вухань сидів на узбіччі й чекав, поки машина порівняється з ним.

Чомусь одразу виникло в підсвідомості питання: до чого б це? Що означає ця несуттєва у світових масштабах подія? Чи є якісь прикмети. Про це нижче. А у Вишеньках, накритих світанковим сірим Великоднім серпанком, нас чекав закритий храм без жодних ознак життя. Було близько 5-ї ранку. Де-не-де по селу світилися вікна. А довкола – жодної душі. Все – зачинене. Довелося повертатися назад, бо навіть фотографувати при наявному освітленні було марною справою.

А вже вдома, поворушивши кілька авторитетних довідників – від Брокгауза з Ефроном, з Далем та Ожеговим включно, з’ясувалося, що заєць, який перебігає перед подорожнім дорогу, віщує невдачу. Ось! Якби голова була енциклопедичним вмістилищем прикмет, то можна було б одразу після зустрічі з зайцем повертатися назад…

Подорожній на світанковій трасі

Того ж Великоднього ранку, повертаючись з Вишеньок, о 5-й ранку, ми помітили на узбіччі асфальтівки самотню постать, яка стрімко рухалася безлюдною трасою.

-- Христос воскрес! – привіталися ми. – Куди прямуєте? Сідайте -- підвеземо.

-- Воістину воскрес! – радо відповів високий худорлявий чоловік. На перший позір йому можна було дати сорок з лишнім років. Відчувалося, що він добряче змерз і радий будь-якому теплу, навіть автомобільному. – Мені до Оболоння.

Дорогою з’ясувалося, що взагалі-то він прямує не до Оболоння, а до Красної Поляни, де знаходиться реабілітаційний центр для людей, які потрапили в залежність від алкоголю і вирішили позбутися її, щоб кардинально змінити свою долю на краще.

Щоправда, спочатку вимовлене слово «ребцентр» ми почули як «рибцентр» і подумали було, що неподалік села відкрився якийсь рибний об’єкт, про який ми ще не знаємо.

Володимир повертався у реабілітаційний центр після святкової Великодньої служби. Повертався, неначе додому – адже живе там вже півроку – з минулої осені -- і, схоже, поки що йому повертатися особливо й нема куди. Вочевидь, непросто склалася доля у цього не надто молодого вже чоловіка.

Не дуже зручно було розпитувати його про її зигзаги. Родом Володимир із Сумської області. У пошуках роботи торік прибився на Чернігівщину, у Сосницький район. Звернувся був з проханням дати роботу до фермера з Авдіївки, але той відмовив через фізичну ваду шукача: у Володимира немає пальців на одній руці.

Проте світ не без добрих людей: той же фермер показав себе людиною з чуйним серцем: він дав Володимиру пораду податися в Понорницю, де є церква адвентистів. Чоловік послухався поради і таким чином опинився у вже названому реабілітаційному центрі на Коропщині.

Він поки що задоволений тим, як все складається. У реабілітаційному центрі таких знедолених, як він, нині восьмеро. Байдики не б’ють а працюють самі на себе, ведуть господарство. У господарстві є корова, багато курей, та й взагалі різної фізичної роботи вистачає. Головне, що звідти не виганяють, можна жити скільки хочеш. Щоправда, порушників дисципліни тут не тримають – якщо хтось знову почне випивати, то такому вказують на двері: рішення кожен вільний приймати самостійно для себе сам, але твердо і остаточно.

А так життя в реабілітаційному центрі доволі комфортне. Взимку було тепло. Харчування нормальне. Не голодують. Прибульцями опікується досвідчений пастор. Якщо в кого виникають якісь проблеми із здоров’ям, таким допомагає присутній лікар. Із складнішими хворобами людей везуть до лікарні.

Головне для нашого випадкового знайомого Володимира те, що в реабілітаційному центрі дуже гарна моральна обстановка, там спокійно й затишно. Через кілька кілометрів ми висадили його з машини, побажали щасливого Великодня і всіляких гараздів. Так хочеться, щоб у цього бездомного чоловіка врешті-решт все склалося добре і щоб він знайшов собі надійний прихисток не лише для тіла, але й для душі…

Юра, який втратив сон

А Великодній ранок тривав. Довкола Оболоння – чудові пейзажі. Не встигла я поміркувати над перипетіями власної долі і насолодитися краєвидом невеликого озера та оглушливим хором жаб, як поблизу зупинився молодий чоловік.

-- Доброго ранку! – привітався він ввічливо. – Риба ловиться?

-- Доброго ранку! – розсміялася я, бо сиділа на березі без вудочки, але з фотоапаратом і він це явно побачив.

-- А це Ви з газети? – уточнив мій несподіваний співрозмовник. – Це Ви вночі біля нашого храму фотографували? Я Вас там бачив. Я на службі корогви носив.

-- Так якщо Ви були на службі вночі, то чого не спите? Адже, мабуть, втомилися? Молодь зараз повинна спати солодким сном.

-- Та я…, -- знітився юнак, -- взагалі вже три доби не сплю.

-- Чому? – здивуванню моєму не було меж.

-- Не можу. Це у мене після табору. Там хоч по чотири години спав, а вдома взагалі не можу заснути.

-- Були на зоні?

-- Так.

-- Де саме?

-- У Вінницькій області.

-- А там не спали, бо не давали?

-- Ні, не тому – додому рвався. А повернувся – взагалі сон пропав. Не сплю. Це у мене од нєрвов. І навіть не можу пити спиртне. Пробував – не бере. Можу випити хоч три пляшки – алкоголь зовсім на мене не діє. Тільки дзвеніти починає все довкола. Тому й не п’ю.

Кепський жереб випав цьому юнаку на ярмарку дорослого життя. Не було нікого поруч, хто б показав пташеняті, як правильно літати, хто б схопив за руку, обсмикнув, попередив… А так – опинився у веселій хлопчачій компанії, звісно, з горілкою, звісно, все закінчилося кривавою бійкою, і зовсім неважливо тепер, хто кого не бив чи бив, чи навіть вбивав, а чий одяг просто потім обмазали кров’ю. Все це давно стало минулим, за яке заплачено здоров’ям і поламаною біографією А сьогодні у нас Великдень і треба якось вибудовувати день сьогоднішній, над яким чорною тінню нависло вороняче крило дня минулого. Чи ж віджене його Богородиця? Цілком можливо, адже молодий чоловік вже став на свою дорогу до храму – в Оболонні діє чудова церква Різдва Богородиці (див. фото нижче).

Юра представився мені по імені, але назвав не прізвище й по батькові, а «погоняло». За його худенькою виснаженою спиною – сім років тяжкої зони.

-- Тяжко там було?

-- Дуже. Важка фізична робота з дня в день. Перед звільненням я важив 50 кілограмів, а вантажі носив на спині по 100 кг…

Юра нахилився над озерною гладдю і почав вмиватися..., вмиватися..., вмиватися... Це тривало безкінечно довго. Витирав обличчя він рукавом спортивної курточки. І я збагнула: він змиває з очей непрохану вологу. Адже мужчини у нас не плачуть.

-- Ви така спокійна, -- зітхнув Юра. – От якби Ви надрукували в газеті оголошення про те, що таким, як я, робота потрібна. А де її знайти? Гроші потрібні. Бо вдома – брат-школяр, і мамка є. І хазяйство. А батька вбили…

Юра знову нахилився над озером, змиваючи підступну вологу.

Якби ж то озеро могло забрати всі проблеми цього дуже молодого ще юнака, якому ще немає й 30-ти, а виглядає він більш ніж на 10 років старшим за свій справжній вік…

Інеса ФТОМОВА

Коропський район

Фото автора