Ця проста сільська жінка поставила з порога вимогу, що хоче поговорити з ким-небудь із журналістів, але... щоб це була жінка. Ото лишенько… Крім мене, жінок не було. Довелося покинути недочитані сторінки, недописаний матеріал і сідати навпроти. Очі в очі: щоб послухати, що сталося?

На це пряме запитання Тетяна розплакалася. Довелося перечекати, поки заспокоїться. І почати розпитувати.

Виявилося, причиною звернення – люта самотність у сільській хаті. Хазяйство — без хазяїна. Чого звернулася саме зараз? Та до минулого року хазяйством опікувався брат. А торік брат невідомо чому взяв та й помер. А ще ж п’ять років тому все було не так погано, була жива мама, була тітка. Всі померли… Знову — сльози.

Тетяні лише 39 років. Заміжньою офіційно не була. Але якась ілюзія родини існувала: жила з одним чоловіком, допомогла йому виростити дітей. Діти виросли й роз’їхалися. Чоловік теж десь подівся — я якось так і не збагнула під час розмови, де саме.

І ось… Всі померли… Тітка, мати, брат, а також... корова з телям. О-о-о-о-о! Корова пропала!!!! Після згадки про корову з телям сльози з Тетяниних очей полилися з новою силою. І я зрозуміла, наскільки в людині сильна ота дивовижна генетична селянська традиція, яка змушує міцно триматися не лише за землю, а й за корову-годувальницю. Мені ніяк не пригадується російський класик, у чиєму творі теж такий подібний ряд подій: смерть людей ставиться в один ряд зі смертю корови. Може, читачі б підказали....

Я слухала худеньку, невисоку жіночку з вицвілими очима, яка сиділа переді мною і нервово м'яла в руках картату дешеву синьо-зелену сумку. Вдягнута у невиразного кольору курточку, темну довгу спідницю, запнута неновою квітчастою хусткою, Тетяна виглядала мало не вдвічі старшою за свій справжній вік. Картину довершували потріскані руки з брудними нігтями, які ніколи не були знайомі з такою процедурою, як манікюр.

Господи!!!!! Що їй було порадити????

Я обережно поцікавилася, що ж вона хоче від мене? Виявилося — подати оголошення у службу знайомств. Може, найдеться якийсь чоловік, який би приїхав до неї, допоміг із господарством. Аби не каліка був і порядний. І роботящий.

Почали ми вдвох складати текст оголошення з вимогами до такого чоловіка. Тетяна потихеньку витерла сльози. Якщо матиме дітей? — -- уточнюю. "Ні, такого не хочу, — каже потенційна наречена. "Вік який для обранця вкажемо? — цікавлюсь, — років 40-42? "Ні, — зітхає селянка. — Це вже старий буде. Нехай би краще від 30-ти до 35-ти... Я раніше була проти, щоб молодший був, а тепер нехай би вже й був. Нащо мені старий... А то ж так тяжко, так тяжко самій у порожній хаті... Тетянині очі знову зволожилися.

Бачачи такий складний психологічний стан людини, я дуже обережно порадила, якщо вже так зовсім тяжко і поки оголошення те буде надруковане та поки хтось відгукнеться, може б, до церкви звернулася, до хорошого батюшки, розраяв би, можливо...

Ця порада виявилася моєю помилкою. З Тетяниних очей сльози полилися з новою силою!

— Аа-а-а! О-о-о-о! Я вже ходила до нашого батюшки. А знаєте, який у нас батюшка? Він чужий. З Чернігова. Він приїжджає в село наше тільки на вихідні і свята. І я ходила до нього, щоб порадив, що мені робити. А він мене вилаяв і сказав, що гріх мені великий, що я чоловіка шукаю, що заміж хочу, що сім'ю хочу мати. Невже це такий вже гріх? Сказав, що моя самотність — це така Божа кара мені і що мені треба сидіти самій у хаті і не рипатися нікуди, не грішити, — Тетяна знову ревла в три ручаї. А потім додала, що сусіди, спостерігаючи за її долею, висловилися однозначно: "Тобі пороблено!"

Чесно кажучи, я так і не змогла нічого суттєвого їй порадити. Оголошення в газеті розмістили. А далі — як їй Бог дасть...