Я трохи шкодувала про те, що вже доросла і мені вже не покружляти на маленькій каруселі (а великої боюсь!) і не покататися на чарівному поні. Але я побачила багато оригінального своїми дорослими очима.

Мені, скажімо, було цікаво, яке ж різдвяне меню приготували чернігівські харчові підприємства для співгромадян та гостей. Меню було вивішене перед кіоском. Читайте. Щось не дуже воно колоритне — це вже стандартний "джентльменський набір" усіх харчових кіосків по всіх містах. Я вже навіть подумала, що якби харчовики хоча б назви попридумували стандартним виробам, то вже було б веселіше (і смачніше!) їх їсти. А так — сосиски в тісті та булочки з різною начинкою — невже це наше, різдвяне? Куті в меню я ніде не побачила. Та й жодної з 12-ти різдвяних страв типу вареників або голубців, або узвару — оце було б справжнє диво. Хіба ні?

Я ні про що не запитувала жінку-продавця. Тим більше вона чомусь, побачивши в моїх руках фотоапарат, просто втекла з-за прилавка вбік. Сором’язлива така продавець української торгівлі.

І не тільки вона проявила таку достойну іншого застосування якість натури.

Коли я фотографувала вивішені на будочці каси атракціонів написані вручну ціни (напевне, щоб їх було легше переписувати?), то касирка всередині мало не під стіл десь залізла – так пригиналася, щоб не втрапити в кадр. Також сором’язлива людина, що вдієш. Хоча її все одно не було б видно – сидить за склом

Ціни не дуже добре видно, то поясню: Центрифуга -- 25 грн, американська гірка -- 25 грн, Лавка -- 25 грн, Ланцюгова карусель -- 25 грн, Дитячий манеж -- 15 грн, Дитяча гідравліка (це закреслено) "Слоники" -- 15 грн.

Обійшовши по периметру всі дива різдвяної площі, я натрапила на яскравий прилавок з в’язаними виробами. Просто чудові ляльки притягували погляд. Очі розбіглися від нарядів на ляльках-модницях, плетених ляльках. Стала фотографувати – продавця за прилавком немає. Де ж автор?

Почекала, озирнулася -- нікого не видно. Зробила ще пару кадрів. Раптом поруч пролунав голос: «Вас що, це цікавить?»

— Звичайно, цікавить! — кажу! – Сама люблю в’язати, але для ляльок тільки в дитинстві плела. Не знаєте, де хазяйка цієї всієї краси?

— Це я, — літня жінка поруч зі мною сором’язливо опустила очі.

А я збагнула, що вона також втекла з-за прилавка, побачивши в моїх руках фотоапарат.

Тоді я представилася, сказала, що працюю в газеті, що було б цікаво розповісти нашим читачам про її захоплення і запитала, як її звати.
Реакція була бурхливою: «Ні!Ні! Ні! Нізащо! Невже Ви гадаєте, що воно кому-небудь треба?»

Як це? Вкласти стільки часу й праці! Нав’язати десятки виробів! Вийти з ними торгувати і вважати, що вони нікому непотрібні?

Моєї логіки й емоцій не вистачило пояснити жінці, що раз вона вийшла в 10-градусний мороз на площу торгувати, то ж сподівалася, що комусь же воно треба! Все було марно. Вона навіть не захотіла назвати своє їм’я.

Однак! При мені у неї батьки купили дітлахам кілька дитячих іграшок. Але вже вечоріло і навряд чи вона продала хоча б третину виставленого товару. Отака у наших людей сором’язливість.

Ну а насмішили мене різдвяні поні. Вигляд ззаду розкішного хвоста, заплетеного французькою косою просто зачаровував. Справжня модниця!

Веселе було Різдво! Із святом!

Інеса Фтомова

Фото автора