Ми скромніші чи що? У Києві -- аеропорти Бориспіль та Жуляни, в інших містах України аеропорти називаються так само, як і саме місто. Неоригінально, погодьтесь. Якось безлико...

Мережа поширила цікаву новину про те, що у львівської інтелектуальної спільноти виникла ідея назвати відновлений аеропорт іменем відомого (і доволі загадкового!) митця, скульптора епохи бароко Івана Георга Пінзеля, архітектора із світовим іменем. А чом би й ні? Тим більше, що у світі існує гарна традиція давати імена видатних людей помітним об'єктам. Про ініціативу львів’ян можна прочитати тут: Народний оглядач , а мені пригадалася найдовша безсонна майже доба із мого студентського життя, прожита під час снігопаду у львівському (безіменному тоді !) аеропорту…

Сесія моя закінчилася, і я, щоб швидше вибратися додому, вирішила летіти літаком, бо поїздом — це б зайняло цілу добу. Рейс був десь о 12-й дня. Переліт займав дві з половиною години, плюс шлях до аеропорту – виходило на те, що обідатиму вже вдома. Тож ніякої їжі я в дорогу не взяла.

А Львів із самого лютневого ранку накрило сніговим покривалом. Сніг падав і падав. Він летів з неба лапатими пластівцями, роблячи дерева, парки, старовинні будинки просто таки казковими. А от під ногами людей і колесами машин оте гарне й пухнасте перетворювалося на брудну воду, змішану з кригою. Погода виглядала похмурою, але холодно не було – зими у Львові мені завжди діставалися м’які.

Я милувалася снігопадом з тролейбусного вікна і їхала в аеропорт без будь-якого недоброго передчуття: відомо ж бо, що літак злітає практично за будь-якої погоди. Для літака набагато важливіша погода при посадці. Але мене чекало розчарування: аеропорт був закритий і на прийом, і на виліт.

Пасажири продовжували прибувати десятками, але вони тільки наповнювали своїми тілами й валізами будівлю аеровокзалу. Кожного чекало таке саме розчарування, як і мене. Всі починали шукати вільні місця. Вільна ж площа катастрофічно зменшувалася. Не те що сісти – надвечір в аеропорту взагалі не було де стати. Люди терпляче стояли, сиділи купками й поодиноко. Всі рейси по черзі переносилися то на 2 години, то на три.
Здати б квиток, але ж поїздом треба буде добиратися добу, та й невідомо, чи є квитки на нічний поїзд. Чекала оголошення свого рейсу. Марно.

Десь о 23-й годині диспетчер оголосила, що аеропорт… закривається до ранку і запропонувала пасажирам, яким не вистачає місця, перейти до приміщення будинку культури при аеропорту.

Величезна маса людей з дітьми, клунками, валізами й сумками кинулася туди, потягнувши своїм потоком і мене.

А з темного львівського нічного неба продовжував падати лапатий сніг!

Не дуже великий глядацький зал, який для нас відкрили працівники аеропорту, заповнився за кілька хвилин. Мені дісталося відкидне сидіння в одному з рядів. Найбільше враження справили два епізоди «завантаження» залу. Перший: чоловік середнього віку на великій швидкості одразу промчав до сцени, заскочив на неї, видряпався на… рояль, акуратно ліг, поклав під голову портфель і майже миттю заснув. Напевне, це був дуже досвідчений у відрядженнях пасажир.

А другим яскравим епізодом був… циганський табір! Справжній! Більше 2-х десятків колоритних циган. Мене подивувала їхня практичність і її треба було бачити: поки всі бігли займати сидячі місця, то цигани діловито, спокійно, буденно і якось миттю розкидали по колу на підлозі з десяток ватяних ковдр (от з чим треба мандрувати взимку!), одразу «захопили» територію. Причому всередину цього імпровізованого кола були розміщені жінки з малюками й без. Мамки одразу стали годувати зголоднілих дітей грудьми. Чоловіки-цигани влаштувалися по зовнішньому ковдровому колу. А через півгодини, коли облаштувалися, то чоловіки-цигани почали по черзі ходити на вулицю курити. І я побачила, що в усьому цьому неймовірному гармидері тільки цигани й влаштувалися найкраще! Що значить – кочовий народ.

Біля мене на сидінні поруч опинився чоловік з великою валізою. Через пару годин сидіння на жорсткому незручному кріслі вже хотілося підвестися й випростатися, але якщо відійти, то вільне місце буде одразу зайняте тими, хто безнадійно застряг уздовж стін. Чоловік вряди-годи просив мене наглянути за його валізою, виходив на вулицю вдихнути свіжого повітря і розім’ятися. Так само робила і я. Знічев’я розмовляли. Він виявився військовим льотчиком із Сєвєроморська, летів туди через Мурманськ. Коли почув, що я з Луганська, задав меня запитання, яке я й досі пам’ятаю:

— Луганськ? А де це? На якій широті розташоване це місто?

І я вклякла від несподіванки. Географічної широти Луганська я не знала. Так само, як і довготи! Ото ганьба! Чоловік осудливо глянув мені у вічі: «Як же Вам не соромно, дівчино, а вже на четвертому курсі навчаєтесь! Та у нас на Півночі будь-який школяр знає широту Мурманська, Сєвєроморська та й інших міст!» Але його так зацікавило розташування міста, що став питати, які є великі міста поруч. Назвав Харків: це далеко? Я сказала, що від Луганська до Харкова 12 годин поїздом. Він радо кивнув: майже поруч. Тільки згодом до мене дійшло: чоловік мислив категоріями досвідченого пілота: у небі зовсім інші відстані й час.

Так ми тихенько й розмовляли аж десь до 2-ї години ночі. Зненацька нашу розмову перервав радісний вигук, що оголошена посадка на московський рейс. Як зірвалося на рівні десятків зо три змучених пасажирів! Як кинулися радо до звільнених стільців бажаючі їх зайняти! Штовханина була неймовірна! А через півгодини… москвичі понуро прибрели назад – це виявилося помилкою, рейсу немає. Однк їхні місця в залі вже були міцно зайняті іншими.

Я пробувала дрімати, але нічого не виходило: горіло світло, плакали діти, майже дві сотні людей голосно розмовляли, ніде було покласти голову. І тут я була вражена вчинком свого незнайомого сусіда, який мучився так само, як і всі.

Була вже 3-тя година цієї безкінечної ночі, як він зненацька підвівся, виструнчився і неймовірно голосним командним і дуже строгим голосом виголосив:

— Товариші пасажири! Попрошу хвилинку уваги! Є пропозиція!

Його гучність і тембр були настільки потужними, що враз надійно перекрили всі крики й шуми в залі. Зал здивовано завмер. А я раптом збагнула, що біля мене сидить справжній командир. Такі бувають хіба що в книжках і кіно. До того я ще ніколи не бачила, щоб людина самим тільки гучним голосом змогла підкорити собі велику масу людей. Чоловік же спокійно й надзвичайно гучно продовжив:

— Ми тут всі в однаковій ситуації! Аеропорт все одно до ранку закритий! Тому пропоную! Перше: виключити в залі верхнє світло. Друге: розмовляти тихіше. Третє: спробувати хоча б на пару годин заснути навіть у таких умовах!

— Правильно! Діло говорить! – загукали з готовністю люди з усіх боків. Кілька чоловіків одразу кинулися шукати вимикачі (отакі ми, люди: нам завжди потрібна команда!). Верхнє світло згасло. Залишися бокові світильники на стінах. Поволі затихли плачі малюків. Неначе крізь вату звучали в напівтемряві стишені голоси пасажирів. А чоловік знову опустився біля мене на сидіння і звичайним тихим голосом запропонував поставити мою і його валізи й сумки одна на одну перед собою, щоб якось примостити на них хоча б голову і спробувати подрімати. Я слухняно поклала голову на руки, підперті валізами і… прокинулася від доторку свого сусіда: «Дівчино! Прокидайтеся! Снігопад припинився. Здається, аеропорт зараз відкриють». Я глянула на чоловіка: свіжий, підтягнутий, з ясним поглядом сірих очей, неначе й не було для нього цієї безкінечної ночі. А він же ж не спав зовсім, не те що я. На годиннику була шоста ранку. Ми побажали одне одному щасливої дороги.

Його рейс оголосили о 9-й ранку. Мій – через дві години. У літаку я знову провалилася в сонну безодню без сновидінь, а потім відсипалася вже вдома. А відіспавшись, почала шукати на карті географічні широту й довготу Луганська… бодай воно було неладне! Хоча це знання мені більше ніколи потім не знадобилося

З того часу до Львова чи зі Львова взимку я ніколи не літала – тільки влітку.

Можливо, колись і злітаю ще, щоб поглянути на сучасний львівський аеропорт. Імені Пінзеля? А що? Блискуча ідея!

Інеса Фтомова