— Хто це? – запитала я господиню

— А! Це Олька – гроза чоловіків! — розсміялась вона і повідала мені повчальну історію про свою шкільну подругу.

...Ольга була Олениною подругою з юності. Разом вчилися у вузі. Разом шукали роботу. Та от Олена невдовзі вийшла заміж, народила сина й доньку, була, як і чоловік, упродовж років обтяжена купою родинних клопотів. Ольга ж залишалася самотньою і в 30, і в 35, і в 40… Між тим, у молодій родині вона була немовби п’ятим членом сім’ї – без неї жодне свято навіть не уявлялось. Всім давно були відомі її походеньки – Ольга скаржилася, що їй жахливо не щастить в коханні, але вміла розповісти про своїх кавалерів необразливо, з добрим гумором. Якось так траплялося, що кожен з них щоразу збагачував Ольгу то коштовностями, то меблевим гарнітуром, то ще чимось недосяжним для нашої звичайної родини.

А родина жила тривалий час доволі скрутно. Чоловік Олени, інженер за фахом, після звільнення з підприємства за скороченням штатів кілька років перебивався непевними заробітками. Аж врешті наважився – зайнявся будівельним бізнесом, створив невелику фірму, адже сам багато в чому розбирався і руки мав золоті. Справи потихеньку пішли вгору. Років через три роки прибутки вже стали настільки непоганими, що вони обміняли свою стареньку квартиру на новішу й більшу. Діти закінчували школу. І тут…

Одного дня чоловіку на шию впала Ольга. Із палкими зізнаннями в коханні. Виявляється, всі ці роки вона приходить до них через нього… Вона кохає його вже багато років, але не сміла зізнатись… І чому він нічого не помічає?..

І... Бідолашний чоловік просто очманів від щастя! О! Кохання! Ось воно! Поруч! Він вже давно забув, що це таке, заробляючи й заробляючи безкінечно гроші для родини, забувши про вихідні й відпустки…Чоловіче серце стрепенулося й кинуло тіло в обійми до іншої... Кохання!

У Олени від почутого був шок. Як це?! Краща подруга?! Чоловік?! Отак одразу втратити обох! Яке таке кохання? Просила чоловіка схаменутися. Молила не ганьбитися перед дітьми, не потрапляти в пастку! Закликала тверезо глянути на свою ровесницю Ольгу! Та куди там! Біс в чоловіче ребро вчепився міцно! Та ще ж і дружина, ніде правди діти, виглядала набагато гірше за яскраву, енергійну Ольгу…

Чоловік подав на розлучення. Перебрався до Ольги. З Оленою офіційно розлучились.

Найбільш соромно Олені було перед дітьми-підлітками. Вони вже все розуміли і дуже негативно поставились до батька, який раптом проміняв маму на її подругу тьотю Олю. І що з того, що тьотю Олю вони знають з пелюшок і що з купи її подарунків? Підлітковий максималізм бив через край. Тому більшість подарунків була подерта, поламана й викинута.

…Через півроку чоловік зателефонував колишній дружині — привітав з днем народження. Олена для годиться поцікавилася, як у нього справи. Володя поскаржився, що болить шлунок, зізнався, що сам собі готує й пере, що, виявляється, Ольга цього ніколи не робила й не збирається, що з фірмою у нього не клеїться…

Проте додав, що побули з Ольгою на курортах в Туреччині й Чехії. Олена мовчки ковтала сльози: за 17 років подружнього життя вони разом лише двічі були на морі, а так весь відпочинок обмежувався дачною ділянкою і берегом Десни. Економили.

… А ще через три роки Володя постав на порозі рідної колись квартири перед Оленою. Виснажений, неголений: «Пустиш чи проженеш? Мені зовсім нікуди йти, хіба до бомжів…»

— Проходь, — промовила Олена і побачила сльози в чоловічих очах. Це її налякало найбільше…

До квартири повернувся зовсім не той її веселий балагур Володька, який знаходив вихід з усіх складних ситуацій, який вмів розсмішити всіх у найскрутнішу хвилину — від нього залишилася сама оболонка.

Згодом стримано розповів, що Ольга якось так швидко зуміла облаштувати спільне життя, що всі його заощадження пішли на її нову шубку, кілька пар чобітків, відеотехніку, модні прикраси і кілька закордонних поїздок. Засліплений коханням він не зважав на витрати. Потім красуня умовила його взяти чималий кредит (всі люди беруть і нормально викручуються!) — він заставив фірму. І на тому швидко дійшов кінця, адже матеріальні запити Ольги не мали жодної межі. Вона почала торочити, що її машині вже 10 років і їй просто соромно сідати за кермо. Коли ж Володя зізнався, що вже вийшов на суцільні фінансові нулі і ні про яку нову машину не може бути й мови, то, повернувшись ввечері з роботи, застав у передпокої розлючену Ольгу і свою дорожню сумку з речами. Ольга заявила, що жебрацьке життя не для неї, що вона вже поставила новий замок у двері, а він може забиратися під три чорти із своїм нікчемним барахлом…

Гордий Володька барахла не взяв. Він хряснув дверима і подався… А от податись було особливо нікуди.

Якийсь час ночував по різних знайомих. Але розумів, що вічно це тривати не може. Його товариші були людьми сімейними. Ситуацію розуміли, але не більше. До того ж, він був зовсім без речей. І без грошей. Все залишилося у Ольги.

Тиждень ходив вечорами попід вікнами своєї колишньої квартири. Не міг наважитися зайти. Але ж і по людях ночувати також більше не міг. Було соромно й незручно. Прожити піввіку і постати на порозі бомжування... Тож і подзвонив одного вечора у двері з твердим рішенням, якщо Олена прожене, то… Вирішив про це поки що не думати.

* * *

З того часу вже минуло кілька років. Живуть нерозписані (не виходити ж заміж за одного чоловіка вдруге? – жартує Олена) під одним дахом у різних кімнатах. Донька вийшла заміж і живе в Харкові. Син закінчує вуз у столиці. Дорослі діти дуже й дуже прохолодно ставляться до батька. Ніколи не говорять з ним по телефону — завжди просять покликати маму. А коли приїздять додому, Володя намагається не виходити зі своєї кімнати і не потрапляти їм на очі…

Він стрімко полисів, зсутулився, став дуже мовчазним, його мало хто впізнає на вулицях. Та він мало де й буває. Влаштувався на роботу в якусь ремонтну фірму. Все зароблене одразу мовчки віддає Олені. До грошей байдужий.

Деякі подруги активно радили й радять Олені прогнати цього зрадника геть. Олена зітхає: «Хіба можна людину проганяти? Куди він піде? Як би там не було, але це він батько моїх дітей. Та й хорошого у нас було багато, коли жили всі разом! Мені серце гріють ті спогади. Слава Богу, що хоч до спиртного байдужий, а тарілки борщу мені для нього не шкода. Мені його шкода. Зовсім зламався…»

* * *

— А що ж Ольга? – поцікавилася я у господині.

— Та не в’яне! – посміхнулася вона. — Тижнів зо два тому бачила її на новенькій машині. Мабуть, хотіла похвалитися, бо посигналила й помахала мені рукою. А хто з нею сидів поруч, не роздивилася…

Інеса ФТОМОВА