— Краще б я його, мерзотника, на дорогу був малим викинув! Краще б він здох був, як ото його з апендицитом у п'ятнадцять років ледве довезли до лікарні! Краще б очі мої його не бачили!

Що ж такого зробив син? Чим так допік батьку? Довелося поцікавитись, бо дід був дуже емоційним та категоричним у своїх оцінках.

Виявилося, що вся провина сина в тому, що він… не дає діду грошей, хоча сам (от нероба! – дідова оцінка) влаштувався кудись у гарну фірму охоронцем на 2500 гривень заробітної плати. «Куди йому така прорва грошей?! – обуренню діда не було меж. – Мало того, що являються з невісткою до нас з бабою тільки восени – набрати картоплі, буряків, моркви, курей, яєць та всього, що баба наростила за літо, а навесні його не докличешся: то у нього радикуліт, то чергування, то підміни. А оце так ще й придумав таке, що на голову не налазить! Внуку він, бачте, посилає по 500 гривень щомісяця! От мерзотник! Вигнав би його раз і назавжди, щоб очі не бачили, так баба ж плаче – син же. Тьфу! Та начхати мені на такого сина!»

Я обережно поцікавилася долею внука. Діда аж перекосило від люті:

— А!!! Це ще один нероба виріс! Вже має 23 роки. Офіцер він. Старший лейтенант. Закінчив військовий вуз. Служить десь далеко. Так я думаю, що у нього офіцерська зарплата більша за мою пенсію! Навіщо йому гроші? На витребеньки? На дівок? А про мене, старого, хіба хтось подумав? Хтось мені щось дав? Та ніхто!!! Я все сам! Ось оцими руками! А тут ще баба дурна від своєї жалюгідної пенсії відщипує то одному, то другому! Та по дві сотні! Сказав їй: ще раз дізнаюсь, начувайся! Останні коси повисмикую, щоб знала!»

Я так і не збагнула, навіщо діду гроші сина і внука, адже він начебто цілком забезпечений. Не інвалід. Але стільки люті в ньому, стільки образи – по самі вінця. Зрозуміла, що тільки заклопотана й обтяжена хатніми та господарськими клопотами баба в цій сім’ї годить усім і любить усіх, як уміє: злого чоловіка, ненав’язливого сина, далекого внука…