Розповідає знайома. У їхній старій квартирі років тридцять не було нормального ремонту – так десь щось підклеювали, міняли шпалери, підфарбовували та й годі. Але коли помер 85-річний батько, то дорослі син і дочка через кілька років вирішили зробити матері-пенсіонерці подарунок – відремонтувати квартиру ретельно, осучаснити її. І коли зняли над одним з вікон древній радянський карниз, то в нього раптом відпала збоку прикраса — «шишечка». Зазирнув в отвір син – а там щось лежить. Помацав – якийсь щільний згорток. Витягнув. Гроші. Радянські. 10 тисяч радянських рублів. Покликав матір. Мати побачила, розплакалася: «Я ж і знала, що десь гроші ховає. Усі свої премії, усі «ліві» заробітки – все десь складав і не зізнавався де. Казав, що на «чорний день» гроші у нас є. Вже перед смертю питала у нього, де ж гроші, а він, мабуть, тоді вже й не пам’ятав…»
Родина, розповідає знайома, жила доволі скрутно, кожна копійчина була на суворому обліку. Ніяких «витребеньок», ніяких санаторіїв. «Санаторієм» для родини був бабусин город у Ніжинському районі. Максимум, що дозволявся дітям – влітку на одну зміну до піонертабору.
З одного боку, дітям шкода батька – мало радості бачив він у своєму житті. Пережив два Голодомори, був на фронті. Все життя тяжко працював. Роботящим був. Вважав, що гроші повинні бути зароблені чесно. Прикро, що впродовж всього свого життя батько готувався до отого невідомого й страшного «чорного дня». Не діждав. Але ж радісних днів так мало було в його житті… До слова: 10 тисяч рублів у радянський час були величезною сумою. Машина коштувала дешевше (та тільки купити машину було ніяк). Однокімнатна кооперативна квартира коштувала в межах 7 тисяч (та тільки дуже проблемно було вступити в той кооператив і діждати квартири). Інженери та вчителі отримували по 120 рублів на місяць і доволі пристойно жили.
А з іншого боку – діти виросли нерозбалувані, працьовиті, покладаються в усьому лише на себе. Обоє мають вищу освіту, працюють на гарних посадах у солідних установах. От тільки не знаю, чи відкладають вони кошти на свій «чорний день» — якось незручно було про це запитувати.
І подумалося мені: чи це тільки в нашого народу така ментальність – оце вічне очікування «чорного дня»? Колись навіть каси взаємодопомоги на підприємствах чомусь називати «чорними касами». Любимо ми чорний колір… Невже ми не вміємо бути щасливими? Чи не хочемо? Може, ми просто не знаємо, яке ж воно на смак — щастя? Невже воно має присмак зотлілих грошей, що стають прахом…
