Напевне, Львів ще чекає свого Дена Брауна, який зуміє привернути увагу жителів і гостей міста до тих символів, які впродовж століть перебувають у всіх на виду… Львів, хто тебе прочитає по-справжньому? Хто розгадає твій код і твою фантастичну ауру, яка змушує повертатися сюди знову й знову?

Старий Львів -- місто, яке, заплющивши очі, хочеться погладити по теплій спині і відчути шовкову гриву і пружні м’язи вічного нестаріючого Лева…

Здається, тут не пройдеш і десятка метрів, щоб не зустрітися з оберегом Львова – левом: на огорожах і вивісках, на всіляких емблемах і дверях крамниць, на карнизах і транспорті, біля храмів і в парках… Львів прикрашиють різні леви – ковані і вишиті, плетені і намальовані, вирізьблені і виліплені. А варто сісти у будь-який міський транспорт і можна опинитися у нетрях сучасного архітектурного дизайну житлових масивів Нового Львова.

Львів – вістря усіх модних течій Європи… Тим, хто не був (вірніше, не жив) у цьому місті, пояснити його магічну ауру важко. Ті, хто потрапляє сюди на кілька днів, навряд чи її відчують. Мені неймовірно пощастило – я в цьому місті жила. Студенткою.

Отже, для мене Львів -- це…

Аромат справжньої кави…Спілкування з людьми за власним вибором – під твій власний настрій. Хочеш – спілкуйся. Не хочеш – тебе ніхто не зачепить.. Не прийнято…

Постійна чемність у крамницях, транспорті, на вулицях: «Прошу…»

Знову аромат кави…Можливість пити каву на самоті за маленьким столиком крихітної кав’ярні і не остерігатися того, що до тебе прилипне чергове небрите створіння з гидким запитанням : «Дєвушка, каторый час?» Таке не прийнятне для львів’ян. Натомість Львів може дарувати самоту так само, як каву – настояну на думках і відчуттях.

Старовинна кам’яна бруківка, по якій трохи небезпечно рухатись на високих шпильках… Особливо після дощу… Зараз дивно пригадувати, але я по ній спритно бігала, наздоганяючи трамваї, коли запізнювалась на лекції…

Львів – це парасольки усього спектру райдуги, з якими, напевне, ніколи не розлучаються корінні жителі…І це неймовірно дивувало. Навіть за сонячної ранкової погоди варто було вдень почати накрапати дощику, як львівські вулиці одразу спалахували яскравими парасольками. І я впродовж усіх років навчання не могла збагнути: ну, як же львів’яни передбачають дощ, адже ж вранці було сонячно…

Попри високу вологість упродовж року у Львові моїх студентських часів були постійні проблеми з водою. Вода подавалася в оселях дозовано: тільки рано-вранці і тільки ввечері. Не всі квартири Старого Львова обладнані ваннами. Тому хазяйки помешкань набирали воду у будь-які великі ємкості. Це було нормою. Так жили тисячі людей. І намагалися не комплексувати…

Чудовий парковий комплекс Високий Замок… Звідси починався Львів. Тут – руїни залишків стін старовинного княжого замку. А ще – ресторан, сучасна телевізійна вежа… Ошатними доріжками можна блукати годинами й не набридне.

Львів – це місто, де мене у 19 років вперше в житті на старовинній вулиці спіткав напад дежавю… Хоча психологи вважають дежавю досить поширеним явищем, а дослідження доводять, що приблизно 70 % людей відчували цей стан хоча б одного разу.

Пам’ятник першому друкарю Івану Федорову… Його розмістили з тильного боку мого інституту і дотепні львів’яни одразу склали анекдот, яким упродовж кількох місяців приголомшували всіх приїжджих: «Ви вже чули? Пам’ятник Івану Федорову вже зняли!»
- Чому? – сахалися приїжджі, підозрюючи у підступній змові пануючих тоді комуністів.
- Та лівий черевик затісний! – реготали львів’яни.

Старовинна площа Ринок… Про кожну будівлю, яка розташована біля неї, можна написати товстезний роман. Аби було кому…

Витончений і вишуканий пам’ятник польському класику Адаму Міцкевичу… Львів’яни, здається, всі поголовно вільно володіють польською мовою. Звідси до польського кордону – рукою подати…

А серед моїх однокурсників був на перших курсах грузин Іраклій. Львів’янин. Тобто він був одружений із львів’янкою. Він запам’ятався ще на вступних іспитах з іноземної мови, коли ніяк не міг визначитися, англійською чи французькою спілкуватися. Завагався перед столом із викладачами (іспит у нас приймали одразу кількома мовами – за бажанням абітурієнтів). Іраклій спочатку витягнув білет англійською (бажаючих складати іспит цією мовою було більше), сів готуватися і хвилин через 5 підняв руку: можна відповідати? Викладач здивувалася. Але радо погодилася. Іраклій вийшов відповідати, однак нудьгуюча «француженка» (екзаменаційні білети французькою лежали недоторканні) не втерпіла і щось до нього джеркотнула по-французьки… Іраклій у відповідь з готовністю залопотів до неї французькою. Сміялися вони утрьох – і «англійка», і «француженка», і Іраклій. Звісно, немає потреби називати оцінку, яку отримав Іраклій на тому вступному… Виявилося, що він вільно володіє і англійською, і французькою…

Потім, вже на першому курсі ми з ним спілкувалися то російською, то українською… А якось на літній сесії другого чи третього курсу перед складним іспитом Іраклій нас, кількох дівчат, покликав послухати анекдоти, мовляв, досить вам труситися над конспектами (йдіть ближче, хоч посміємося разом!). Я підійшла і з подивом побачила в руках у нього великий гарно ілюстрований польський журнал.
-- Іраклій, невже Ви ще й польською читаєте? -- вигукнула я з подивом.
-- Та хто у Львові не читає польською?! – із не меншим подивом відповів на моє здивування грузин…

Львів – це місто, де можна почути справжній орган. Тут регулярно проходять фестивалі органної музики. Взяти в них участь приїздять виконавці з різних куточків світу. І почуті одного разу у величному соборі фуги Баха у виконанні американського органіста (на жаль, його ім’я забулося) справили на мене й однокурсниць неймовірно сильне враження. Напевне, тільки звучання органа й може передати те, що хотів сказати своєю музикою нам Бах…

Костел на вулиці Краківській… Однієї зими я жила на квартирі в будинку навпроти. Назавтра починалася сесія, у мене перед цим була дуже важка дорога (доба в поїзді – це свого роду випробування) і майже безсонна ніч, але того дня було якраз свято Водохреща. Я, народжена у Донбасі, не мала тоді про це свято жодної уяви…

А до моєї хазяйки прийшли її сусіди-поляки (мати з підстаркуватим сином), а ще за столом зібралися двоє інших дівчат-квартиранток, а також сестра хазяйчина із родиною. Посадили за стіл й мене. І опинилося нас за святковим столом більше десятка осіб різного віку й віросповідання… Присутні (крім мене) співали православних молитов, потім – католицьких, розповідали історії з життя, пригощалися, знову співали молитов українською та польською, звучала латинь… Це була звичайна родина, за столом сиділи прості люди, але мене вразило багатство їхнього внутрішнього світу… Хочу підкреслити: спиртного на тому святковому столі не було… Зате була кава. Багато кави. Проте я неймовірно хотіла спати (кава вже не діяла) і обережно після півночі поцікавилася у своєї сусідки, коли це все дійство скінчиться (у мене злипалися очі). Дівчина здивовано на мене подивилася: «Як коли? Вдосвіта, як завжди, коли до храму підемо…» Після третьої години ночі присутні почали співати коломийки…

Ніколи до того я не чула коломийок «вживу». Про них ніхто ніколи не згадував на уроках музичної літератури у музичній школі, до якої я ходила в дитинстві. У розкладках сольфеджіо було що завгодно, але аж ніяк не коломийки. Тож спочатку моє вухо цей спів взагалі не сприйняло… Але після кількох десятків коломийок, які, виявляється, торкаються найрізноманітніших сфер людського життя, я зненацька поринула у просто таки магічну ритміку коломийського співу. Музиканти знатимуть, про що я. Коломийки треба не стільки слухати, скільки відчувати – це свого роду музична магія. З того дня я належу до стійких прихильників коломийок. І мені дуже сподобалось свого часу сучасне аранжування, якого надала коломийкам співачка Руслана. Повторюся: коломийки – це магія. Це оте справжнє й правічне, що збережене для всіх наступних поколінь, скільки й буде їх на Землі. Треба тільки вміти слухати музику і… казки…

А Львів – це жива казка. На його вулицях – численні храми різних епох і різної приналежності до різноманітних конфесій. У радянську епоху мене дуже вражало те, що храми ті -- діючі.

Знову аромат кави…

Чарівні львів’янки, які, попри будь-які кризи й негаразди вперто слідкують за модою – до Європи звідси зовсім близько. І якщо Європа вдягне в якомусь сезоні, скажімо, берети чи картаті спіднички, то найпершими з-поміж усіх українських міст беретики чи спіднички всіх фасонів прикрасять львів’янок…

І знову – аромат кави, який тебе переслідує потім все життя... І ти без кави вже просто нікуди. Мало того – кава в усіх інших містах України чомусь не така…

Кава і Львів взагалі неможливі одне без одного…

Мені пощастило вчитися у цьому напівказковому місті. Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова на вулиці Підвальній на кілька років став моєю alma mater. Всі роки, поки я там вчилася, десь будувалися нові учбові корпуси. І всі ці роки на ремонт був закритий оперний театр…

Мені в цьому не дуже пощастило. Зате пощастило іншим – тим, які тут почали навчатися потім. А тоді я була щаслива з того, що наш інститут на всю Україну був такий один-єдиний. Взагалі у Радянському Союзі їх було два. Ще один поліграфічний інститут був у Москві.

А мій колишній просто поліграфічний інститут сьогодні перетворився на Українську Академію друкарства. І це також дуже приємно.

* * *
З містом Старого Лева я довго була в розлуці. І навіть не сподівалася туди потрапити найближчим часом. Ідея спала на думку зненацька. Минулого літа мій земний шлях добіг до чергового ювілею, і я замислилася над тим, як же цю дату відзначити. Власне, автором ідеї наполовину був мій син-підліток, який захоплюється середньовіччям і вже кілька років періодично допитувався, чи поїдемо ми коли-небудь у Львів…
Я терпляче пояснювала, що, напевне, колись поїдемо, але ж, синку, це дуже далеко, треба їхати поїздом , треба полишати роботу (про фінансові витрати я делікатно мовчала).

Ювілей припадав на вихідні. І я зненацька у творчому пориві набрала номер довідкової вокзалу, запитати про поїзд до Львова. Пригадала, що моя однокурсниця киянка Ріта до Львова їздила завжди зручним швидким потягом. Виявилося, що з Києва до Львова мчить чудовий швидкий потяг, який їде ніч і прибуває о 6-й ранку.

І відразу вдома піднявся вихор подій! Мить – мій син стрибає від почутої звістки мало не до стелі... Мить – чоловік діловито підраховує, скільки грошей нам знадобиться... Мить – я вкидаю в дорожній рюкзак речі… Чоловік обурився проти зайвих теплих светрів: «Ти що?! Надворі червень!» Я не наполягла (втратила погодну пильність за багато років) і дуже потім шкодувала. Мить – дві куртки-вітровки й дощовик я все-таки запхала на дно рюкзака (я ж знала, куди їдемо!).

Як театр починається з вішалки, так наші приємні пригоди почалися з вагона, в якому ми опинилися пізнього вечора на Київському вокзалі. Купе фірмового потяга вразило своєю чистотою і обладнанням: килимова доріжка, велюрові дивани, чудова постіль, навіть сигналізація над дверима купе про вільні чи зайняті туалетні кімнати. Це було таке маленьке чудо в нашій країні, за яку просто прокинулася гордість (адже львівський потяг не йде ні в яке порівняння з поїздами, які курсують, скажімо, до Криму).

А о 6-й ранку Львів нас зустрів сонцем, нетерплячими таксистами і температурою… +8 градусів…

Далі буде.