Люди, захоплені відтворенням історичної минувщини слов’янських народів, - це справжня жива скарбниця знань. У них є свої сайти й товариства, клуби і численні прихильники. Вони гуртами (і навіть сім’ями) їздять по фестивалях, змагаються один з одним, а впродовж року потихеньку до цих фестивалів готуються: кують обладунки і мечі, плетуть кольчуги і шиють взуття. Завдяки синовому захопленню я вже кілька років підряд приїжджаю влітку на фестиваль у Шестовицю під Черніговом і не перестаю дивуватися побаченому. Треба сказати, що по-справжньому в цьому середовищі шанувальників історичної реконструкції цінується тільки справжнє: якщо одяг чи взуття – то виготовлені вручну і тільки з натуральних матеріалів. Вдягнуті і взуті в синтетику звуться «покемонами» і їх не поважають справжні реконструктори. Тож костюм кожного учасника – це щось неймовірно гарне, і гості фестивалю почуваються на шестовицьких луках, немов у музеї під відкритим небом…
Напевне, кожне лицарське товариство має у своєму літописі десятки різноманітних історій. Чи не час їх записувати й оприлюднювати ширше?
А пишу, почувши синову розповідь. Син активно листується в Мережі з колегами по захопленню, і днями юнак з Росії, який мешкає десь у Тверській області, розказав про свою поїздку на черговий фестиваль минулої осені. Назвемо нашого лицаря Радиславом (все одно вони всі мають свої імена).
Радислав цей небідний -- їхав на лицарський фестиваль власною машиною. У машини – тоноване скло (запам’ятайте цю прикмету). Оскільки зранку було дуже холодно, то він натягнув на себе всі обладунки, ще й плаща, підбитого натуральним хутром, на плечі накинув, щоб тепліше було їхати. Шолом свій лицар поклав поруч на сидіння.
Проїхав він так кілька десятків кілометрів, аж раптом бачить – попереду інспектор патрульно-постової служби (у Росії вона зветься ГІББД), який гальмує всі машини на цій ділянці шляху. Зупинив він і машину Радислава…
Підійшов інспектор ближче, а Радислав опустив тоноване скло, висунувся з машини і промовив голосно (він же вже був духовно в образі лицарському!):
-- Исполать тебе, боярин!
Це старослов’янське привітання з вуст вбраного в обладунки витязя ввергло інспектора у абсолютний ступор. Він намертво вкляк біля машини з піднятою рукою і роззявленим ротом.
Як розповідає Радислав, сам він вперше бачив людину, яка б настільки натурально заніміла від подиву.
Щоб його вивести з «паралічу», Радислав тихо ввічливо промовив:
-- Документы показывать?
Мова до інспектора одразу не повернулась, але рота він закрив і енергійно замахав руками, усім своїм виглядом показуючи напрямок, куди треба негайно рухатися автомобілю разом з витязем…
Далі обійшлося без пригод, а ми з сином довго сміялися, уявивши самопочуття того російського інспектора, який у сучасній машині побачив раптом справжнього русича і, напевне, подумав про своє неправильне світосприйняття…
А ще я зазирнула на довідкові сайти й виявила, що привітання «Ісполать!» (у перекладі – «Слава тобі!») зустрічається в літописних джерелах лише з ХVI століття, а походження цього виразу – від грецького “сисполластэ”, що означає “многая літа”.
