65-річний дідусь однієї знайомої разів зо три на тиждень їздить на… залізничний вокзал. Зранку снідає, збирається, наче на роботу, йде на маршрутку і повертається додому вже під вечір.
-- Діду, чого ти їздиш на вокзал? – дивується 19-річна онука.
-- О! – каже дід у відповідь. – Там стільки людей! Всі кудись поспішають, кудись їдуть.
-- Ну, а ти що там робиш?
-- Я? Та розмовляю з різними людьми. Стільки цікавого можна почути! Ще й посперечатися можна! То з одними пасажирами поговорю біля кас, то з іншими у залі очікувань. Так і день минає…

Вдома цей чоловік цілими днями нудиться біля телевізора. З домашніми вже все говорено-переговорено тисячу разів і нових тем немає. Чекає весни, щоб можна було знайти справу на дачній ділянці.

А інший дідусь – взагалі вражаюча особистість. Відставник. Колишній спецназівець. Купа м’язів, незважаючи на 62 рочки. Він люто ненавидить підлітків, які збиваються у зграї, ображають і грабують безневинних перехожих. Члени його родини вже неодноразово терпіли образи від малолітніх бешкетників. Тож дід взяв на себе роль народного месника. Десь раз на місяць ввечері рушає в далекий парк і прогулюється там, вибираючи темніші місця та виглядаючи купки підпилої молоді. На голові у нього – бідненька шапочка, на плечах – благенька курточка вільного крою, в руках – патичок, ще й накульгує. Для конспірації.

Видивиться отак дідусь на лавочках групку десь так по 6-8 підпилих особин (менша кількість йому нецікава), в яких починає вже прокидатись «дух геройства». Ось так дідусь прошкутильгає раз-другий вздовж лавочок, поки йому хтось не гукне: «Эй, дед, закурить есть?» «Не курю, -- каже дід, -- і вам не раджу!» «Ах, дед, так ты ещё и советы даёшь?» -- весело реагують підлітки і – до діда ближче, щоб «продовжити розмову».

Дід прикидається спочатку переляканим: «Та хлопчики! Та ви що! Та як вам не соромно! Та я ж літня людина!» Хлопцям весело від передчуття легкої перемоги над… (їм у такому «піднесеному» алкоголем стані неважливо над ким). Але ті веселощі кінчаються дуже швидко.

Бо дід підпускає їх якомога ближче, дозволяє комусь спробувати нанести перший удар і… через кілька хвилин довкола діда лежать нерухомо й без свідомості як мінімум четверо чи й шестеро нападників. Добре, як одному чи двом вдається все-таки кинутися навтьоки. Потім дід діловито забирає у лежачих мобільники (не вірить, що вони у них заслужено придбані), які потім за безцінь може здати в комісійну...

Яка тут мораль? Не знаю. Кожен вбачить свою. Можливо, наступного разу побиті підлітки остережуться чіплятися ввечері до перехожих. Тим більше, що вони, напевне, й не розуміють, як це воно так стається… А що ж дідусі-пенсіонери? Отут теж у кожного своя стезя. Ясно лише одне: у нашому суспільстві мало затребуваний енергетичний потенціал обох цих категорій, які мають непогане здоров’я і так багато вільного часу…