Зустрілися ми випадково на Цитаделі, коли я просто гаяв час перед науковою конференцією, гуляючи Львовом. А Мирослав вигулював пса. Знайомі ми були так, злегка, по «Просвіті». І тому мене здивувало як настійливо Мирослав став звати в гості. Спершу вразила квартира – стара, львівська, з височезними стелями, з оригінальною ванною та кухнею, з двома входами у квартиру. Поляки так будували, а після війни саме ці квартири були захапані «освободітєлями», які приїхали, а виїжджати забули. Сім’я Мирослава була однією з небагатьох українських, що вибивалися з ряду квартировласників. Він не належав до нащадків ні поляків, ні червоних.
Потім вразила розмова. Мирослав так говорив про пса:» Коли ти не потрібен дочці, яка вже студенткою стала, коли не потрібен уже й дружині, то єдиним другом лишається пес: тільки він з радістю кидається тобі на груди». Не пам'ятаю що ми пили і їли, а ця розмова впам'ятку.
…Мирославові тоді було за 40, а мені, молодому, такі сентенції видавались штучними. Зараз я у віці тодішнього Мирослава. І на дачі щиро й радісно кидаються до мене два сусідські собаки, а Філя вчора зумів навіть лизнути в щоку, коли я саджав цибулю.
